Розмовляла Ганна Шерман, „Детектор медіа” „…апарат Міністерства культури передбачає дві офіційні посади радників – і вони обидві ще вакантні”.

Призначення Оксани Білозір на посаду міністра культури мистецька громадськість сприйняла, м’яко кажучи, неоднозначно. Надто великі сподівання на миттєві та кардинальні зрушення у споконвічних проблемах культурної галузі пов’язують вітчизняні митці з пореволюційними процесами. І тендітна постать співачки-білявки навіть з депутатським досвідом багатьом видається не надто надійною запорукою просування як до „осяйних горизонтів національної духовності”, так і до самоокупності культури.

Перші тижні діяльності нового Кабміну, сповнені карколомних кадрових зачисток, гучних декларацій помаранчевих міністрів стратегічного призначення – у культурно-мистецькій царині, навпаки, відзначилися буденним затишшям. І, як завжди, інформаційна недостатність спровокувала сплеск чуток, що лише розпалюють підозрілість. Найгостріше аристократи духу сприйняли поширену художником Поярковим звістку про те, що він призначений радником міністра. Тож розмова кореспондента „Детектор медіа” з Оксаною Білозір – про наміри, погляди та посадове самопочуття культурного міністра.

– Пані Оксано, коли я заходила до Міністерства культури, зустріла відомого українського режисера Дмитра Богомазова, він був дуже наснажений і сказав, що це дійсно нове обличчя влади. То Оксана Білозір, міністр культури – це обличчя влади чи обличчя культури?

– По-перше, до культури я матиму стосунок передусім як менеджер. А якщо я маю таку функцію менеджера, то відповідно – це є обличчя нової влади. Вперше українська влада, яка прийшла, надала можливості кожному міністру бути політиком або розробити політику у сфері своєї діяльності. Втім, культура – це навіть не політика, це ідеологія. Це основа, фундамент, який формує певний тип особистості. І одне із стратегічних наших завдань – щоб Міністерство культури набуло статусу одного з пріоритетних, оскільки саме на культуру покладено роль становлення та розвитку нової української держави, а також представлення обличчя України у світі. Так продиктувала помаранчева революція. У нас буде інший стиль роботи. Чому сьогодні Дмитро пішов окрилений – тому що я йому сказала, що моя посада міністра мене зобов’язує виконати все, що забезпечить їхній творчий розвиток.

– Як буде відбуватися діалог мистецької громадськості з владною структурою?

– Найбільш звичними шляхами – через круглі столи, робочі групи за напрямками діяльності. Ці робочі групи й напрацьовуватимуть прийняття рішення, необхідного для розв’язання конкретної поставленої проблеми. Тобто, рішення будуть по суті колегіальні. Я ніколи не прийму жодного рішення, не ухвалю жодних зрушень, якщо це не буде наша спільна позиція. Структура міністерства складається з колегії, це структура, в якій бюрократи працюють. Крім неї, замість громадської ради, яка була у попередній структурі, в нас буде громадська колегія. Крім того, має бути створена Рада старійшин. Ми зобов’язані виявити нові тенденції, які в нас є. Але в цьому процесі інновацій ми не маємо права залишити поза нашим полем зору точку зору тих людей, які протягом років у несприятливих умовах все-таки цю українськість, її культуру тримали на своїх плечах і передали нам. І тому я започатковую раду старійшин, до якої увійдуть Ліна Костенко, Любомир Гузар, інші особистості – фундаментальні постаті нашої культури... І якщо виникатиме ситуація ухвалення дуже важливих рішень, на які важко зважитись, ми шукатимемо поради й підтримки ради старійшин.

– Але структурно ця Рада ще не створена, це лише плани?

– Ми працюємо менше місяця... Ви мене так питаєте, ніби я вже півроку мінімум пропрацювала...

– Такий концентрований час, що дійсно так здається...

– Найголовніша проблема, перед якою стоять усі міністерства сьогодні і вся система влади, – це нова форма управління, адміністративна реформа. І ми перебудовуємо систему міністерства, саме адаптуючись до цих нових завдань. Раніше здавалося, що Міністерство культури – це бюджетний комітет, який просто розподіляє мізерний, образливий бюджет. Оце єдина функція була – розподілити. Тепер же ми маємо інші функції.

Перша, – розбудова інфраструктури. Для чого? Нам ставляться політичні завдання. Як політичні завдання можна виконати? Тільки заклавши відповідний механізм, який може функціонувати. У цьому механізмі є і прогнозування, і проблемний напрямок.

Що таке проблемний напрямок? Не реагувати, якщо виникла проблема зараз, а передбачити, що можуть виникнути такі і таки загрози, і як ми будемо діяти, якщо виникне та чи інша загроза. Оця система, ця інфраструктура сьогодні відсутня. Ми її повинні будувати. Уся система буде спрямована не на управляння, а на стимулювання творчого процесу, креативного, аналітичного, спрямованого на розвиток, на кардинальне, а не ситуативне вирішення проблем.

Мені зараз важко працювати: приходять заступники і кажуть, що є така й така проблема. Я запитую: ваші варіанти прийняття рішень? У них широко відкриті очі. Це не передбачалося посадовими обов’язками. Ми не можемо далі так працювати. І не тільки Міністерство культури, а всі ми повинні мислити творчо, жити творчо, а не чекати, що прийде якийсь дядя, щось нам зробить, і якщо нам це буде зручно, ми це приймемо, а якщо нам буде це не зручно – будемо страшенно критикувати. Це шлях в нікуди. Тут мусить бути започаткований спільний творчий процес, в основі якого закладений ефективний механізм.

– Усі міністерства одразу після призначення нового керівництва дуже гучно заявили про себе у ЗМІ – призначеннями, кадровими чистками, а про мінкульт немає такої інформації. Є тільки чутки, що ніби всіх звільнили, або навпаки – всіх залишили. Що, власне, відбувається у кадровому питанні?

– Ми специфічне міністерство. Тут творчі люди, до них не можна підходити як до звичайних бюрократів, які сидять в апаратах інших міністерств. Звичайно, мені було б, може, легко прийти і протягом трьох днів всіх поміняти. Я, можливо, й мала такі думки, щоб полегшити собі шлях. А потім сіла й думаю: а чи маю я право розпоряджатися долею цих людей, які не винні в тому, що вони не знають, як працювати. А можливо, краще їм запропонувати ефективну систему праці, яку б вони прийняли, і весь той досвід, який мають – а вони мають вражаючий досвід, вони тут роками, десятиліттями працюють, – використати для нашої майбутньої роботи. Тому я пішла іншим шляхом. Можливо, він здається довгим. Але мені потрібно було цих людей побачити в роботі, побачити, кого я точно повинна залишити і надати можливості і перспективу працювати. Кого перемістити на інше місце.

Я зацікавлена в тому, щоб ми з тими, хто зараз працює, були партнерами, тому що в нас одне завдання: ми хочемо зробити краще. Якщо в інших міністерствах ми можемо говорити про політичні скандали, про корупційні скандали, то ви ж розумієте, що Міністерство культури, яке завжди фінансувалося за залишковим принципом, не дає підстав…

– Це, до речі, суперечливе твердження. Я думаю, що тут корупційні механізми теж добре відпрацьовані...

– Але ж не в таких масштабах...

– Так, масштаби грошового обігу тут, звичайно, менші, але не масштаби корупційних відносин.

– Що стосується розподілу фінансів, перше моє розпорядження – реорганізація цього механізму. Звичайно, я могла б прийти на телебачення і проголосити: я роблю реорганізацію всієї структури і т.д. Чому я цього не зробила? Тому що ці люди, навіть у процесі реорганізації, повинні виконувати державне замовлення. Я не можу їх усіх звільнити, щоб у нас все пропало: свята, вистави, концерти... Я повинна з цими людьми знайти діалог, повинна запропонувати їм іншу систему роботу і в цій системі запропонувати їм місце. А їхня вже проблема прийняти чи відкинути це. Але це в жодному разі не може вплинути на процес творчого життя держави.

– Є дуже великі сподівання на те, що мистецька громадськість матиме змогу якимось чином контролювати розподілення коштів у мистецькій галузі...

– Ми будемо широко обговорювати всі ці моменти із зацікавленими людьми, проводити дискусії, разом створювати ефективну структуру.

Одразу після мого призначення почула таке: о, вона зараз почне говорити про гастрольно-концертну діяльність, бо вона більше нічого не знає.

– У мене теж було запитання стосовно цього моменту.

– За 2003 рік наші національні колективи, які фінансуються державою за кошти платників податків, майже не виїздили за межі Києва. Наша Капела бандуристів за 27 років існування жодного разу не була в Донбасі. Це ненормально. Ми ж ці колективи для себе утримуємо, хочемо їх бачити, хочемо перейматися їхньою творчістю. І Донецьк, і Суми, і Харків повинні бачити, які в нас є національні колективи, наша національна гордість. Тим більше, зараз ми їх будемо презентувати світові, а ми їх самі не знаємо. Крім того, що це є те, що нас об’єднує. Ми повинні пишатися тим, що маємо, а щоб цим гордитися, ми повинні це бачити і любити. Я думаю так. Чому ці колективи не мали можливості комунікації? Бо нема кому це робити. У нас є чотири організації – державні підприємства в системі міністерства, які мають виконати державне замовлення на діяльність національних колективів. Яка проходить в Києві. Все! Як вони можуть кудись поїхати? А цей обмін мусить відбуватися. Артист, який не має аудиторії, – просто непотрібний. Тому в нашій системі ми закладаємо таку структуру, яка би започаткувала оцей процес, я його назву зараз вам не гастрольною діяльністю, а обміном.

Найкатастрофічніше, що нам дісталося від минулої влади, – це відчуження регіонів. І це позбавляє нас можливості створення спільного бачення спільної мети. Тобто необхідне формування єдиного культурного мистецького простору. Що це таке? Сьогодні для того, щоб себе реалізувати, митцю будь-якого жанру потрібно їхати до столиці, де сконцентровані всі можливості, всі ресурси. Це ненормально. Потрібно підняти статус і наповнити сутністю культурно-мистецькі регіони. Я би пропонувала вийти за рамки областей. Тому що область – не є регіон. Ділити Україну на південь, схід, захід – це просто аморально. Тому що Україна має специфіку, вона поліетнічна, полікультурна, надзвичайно багатогранна. У нас є такі культурно-мистецькі регіони, як Буковина. Я говорю Буковина – в тебе є уява? Закарпаття – є уява? Галичина – є уява? Волинь – є уява? Все, знання скінчилися. Тому що я тобі назвала найяскравіші регіони, які боролися за свою унікальність і самодостатність. Волинь – вже розмито, ми не знаємо її мистецького обличчя. Поділля? Хто його представники? Вони є. Але широкий загал не ідентифікує їх саме за регіоном походження. Полісся, Слобожанщина, Крим, Донбас – ось де наш потенціал. Ми цікаві тим, що ми різноманітні. І наша єдність буде в тому, як ми кожен станемо самодостатніми і між нами буде конкуренція та обмін.

– Але ж це має стосуватися всіх галузей мистецтва. Адже є театр, класична музика, образотворче мистецтво...

– А я що, назвала який окремий вид?

– Ні, ви не назвали, тому я й уточнюю.

– Це стереотипи спрацьовують. Я спеціально на цьому наголосила, тому що у людей сьогодні є неоднозначне ставлення до мого призначення.

– Так.

– Одні підтримують, іншим цікаво, хтось негативно ставиться. Є й такі, хто просто не знає, чого чекати . От ти з тих, кому невідомо...

– Так. Мені невідомо...

– Тому що, коли людина йде по кар’єрних бюрократичних сходинах – депутат обласної, депутат Верховної Ради – складається стереотип її кар’єрного росту. І це викликає певний спектр уявлень. А в мене зовсім інше. Я набула високого соціального статусу. Я свою легенду, про яку навіть мріяти не могла, створила... Я є відома людина, відома в Україні, відома в світі. Я паралельно робила велику громадську роботу. Потім долучилася до політичної діяльності. Тому що культура є універсальним політичним механізмом. І от на цій площині я з’являюся в бюрократичному апараті, і тому в людей повноправний спектр запитань. Але саме це мене найбільше радує. Бо якби було абсолютно однозначне ставлення до мене, мені було б нецікаво. І людям, до речі, також. Це взаємно. Я також хочу розбити твій стереотип. Так, я найбільш відома як співачка. Але мало хто поцікавився, що в мене ще за душею є. Я працюю міністром два тижні. У мене щодня велика кількість зустрічей, велика кількість роботи. Чому цього немає в засобах масової інформації? Тому що це специфіка творчої роботи.

– Мабуть, прес-конференції були б доречні…

– У мистецтві немає декларацій. Якщо інші міністерства можуть декларувати ті чи інші цілі, ми не можемо окреслити стратегічні напрямки, не поспілкувавшись із ключовими фігурами, не зібравши їхні проблеми, не обговоривши з ними, які мають бути ці стратегічні напрямки. Крім того, в нас немає прес-центру. Звичайно, я можу поїхати в Кабмін і там дати прес-конференцію. Але я хочу давати інтерв’ю в нашому міністерстві, щоб усі бачили, що це відбувається саме у Міністерстві культури. Бо, ще раз повторюю, – це стратегічне міністерство. Це не буде міністерство, яке за залишковим принципом раніше формувалося. Наше міністерство – це ознака нашої цивілізованості. Це стосується і ставлення до нього ЗМІ, адже ми є споріднені. У цілому світі є міністерство культури і комунікації. Нема розірваності. До речі, наше міністерство тепер буде називатися Міністерство культури.

– Я думаю, що статус людини, яка прийшла керувати галуззю, передбачає наявність певного власного уявлення щодо основних пріоритетних кроків.

– Що до мого статусу, призначення на цю посаду для мене не є кар’єрним кроком. Навпаки, є відчуття, що я опустилася на зовсім іншу площину. І мені ще тут треба стати міністром, досягти тут у цій площині того статусу, який я маю як творча особистість. Тобто це не той випадок, коли можна сказати, що я раптово піднялася. Навпаки, я, фактично, взяла на себе дуже велику відповідальність, відмовившись від більшого. Питання стояло так: а хто? От якби була ще кандидатура, не краща або гірша, а просто яка б могла стати коло мене, то, напевно, я б із задоволенням сказала сама: Боже, давайте буде ця людина.

– Тобто, реально не обговорювались навіть якісь інші кандидатури?

– А ти можеш мені назвати реальну кандидатуру, яку би ти бачила? Тобто, я була приречена це взяти.

По-перше, в мене є консерваторська базова академічна гуманітарна освіта. Крім того, я закінчила дипломатичну Академію при міністерстві закордонних справ. Я є магістром зовнішньої політики. Член української делегації Парламентської Асамблеї Ради Європи. Коли я прийшла в парламент, я не пішла у комітет культури та духовності. Тому що я добре розуміла, що за тієї системи змінити у цій сфері нічого не можливо. І я пішла у Комітет закордонних справ і займалася трудовою міграцією. Тому що це мої слухачі. І я зустрічалася з урядами тих країн, де вони працюють. Я в Парламентську Асамблею Ради Європи готувала доповідь про стан та проблеми трудової міграції в Україні. І саме тепер я повертаюся у культуру, тому що відчуваю, що у цей час – час нових ідей, нових можливостей – не маю права не працювати у тій сфері, яка дала мені цей статус.

– Є чутка, що вашим радником призначено доволі одіозну персону кічевого художника Сергія Пояркова. Якщо це так, на що саме впливатимуть його поради?

– Я як міністр маю право обрати хоч мільйон радників, які хочуть зі мною спілкуватися на громадських засадах. Я для того сюди прийшла, щоб почути всіх. Він просто найактивніший з тих, хто захотів мати слово у процесі створення нової держави. А апарат Міністерства культури передбачає дві офіційні посади радників – і вони обидві ще вакантні. Тому що буде відбуватися адміністративна реформа, і буде перебудовуватись вся структура, і там буде працювати вже та команда над розробкою політики в галузі культури.

– З якими законодавчими ініціативами ви маєте намір виступити найближчим часом?

– 4 березня ми вже запланували разом з комітетом з питань культури та духовності провести круглий стіл. Ми вивіряємо все законодавство, всю законодавчу базу, яка має стосуватися культури, і саме на цьому круглому столі ми підведемо риску. Ми залишимо те, що є ефективне, ми залишимо те, що треба доробляти, і ми випишемо те, що треба робити нам. Це системний підхід, тому що, ще раз повторюю, – я тільки менеджер. Я можу реалізовувати нашу з вами колективну працю. Я особисто не маю права сказати: оцей закон маємо прийняти. Тобто новий стиль роботи, новий механізм, який закладається, – відкритість, прозорість...

– Які перспективи створення телеканалу „Культура”?

– Це найголовніше. Ми можемо багато робити різних реформ, але ми повинні сучасне мистецтво просто показати, яке воно є. Ми маємо класичну культуру, ми маємо сучасне мистецтво, а до засобу комунікації в нас просто нема доступу. Ми вивчаємо цю ситуацію. Це одне із стратегічних наших завдань. Водночас стратегічне завдання нашої держави – євроінтеграція – має реалізовуватися й у культурній сфері. Ми будемо виходити в світ. До мене зараз заступником міністра йде Ольга Костенко, яка більше як п’ять років працює в парламентській асамблеї ради Європи. Вона приходить заступником міністра з питань євроінтеграції. Уявляєте собі, який патріотизм запалив Майдан. Це забезпечена людина, працює у міжнародній організації, має високу заробітну платню. Вона відчуває потребу приїхати в цей момент в Україну. У міністра 640 гривень зарплата. У заступника зарплата може буде на 100 гривень менше. І це не жертви. Це відчуття обов’язку. Вона йде до нас з цілою системою можливостей. Це вивільняє мене як міністра від необхідності навмання шукати якихось шляхів. Тобто ми йдемо системно. Для того, щоб цю систему вибудувати, мені потрібен лише час.

Розмовляла Ганна Шерман, „Детектор медіа”

Фото - photolenta.com.ua

Читайте також:

Мовчання ягнят