…Ці рядки я читав на запрошенні до прем’єрного показу фільму Сергія Буковського «Назви своє ім'я», вибігаючи о сьомій вечора з метро «Майдан Незалежності» і прямуючи східцями до центрального входу Жовтневого палацу. Разом із американським режисером українського походження Стівеном Спілбергом, голлівудський присмак  «вечору перед релізом» створювали десятиметрові рекламні полотна із анонсом сьогоднішнього дійства, які розташувалися біля колон Міжнародного центру культури та мистецтв; небо над Майданом прострілювали потужні стробоскопи, зігріваючи доволі холодне повітря 18 жовтня.

У приміщення будинку культури пропускали лише за перепустками. Наскільки нам відомо, квитки на презентацію фільму Сергія Буковського ані в театральних касах, ані будь-де ще не продавалися. Гостей зустріли суворим контролем перед гардеробом із застосуванням металошукачів та обшуком. З цього глядачі зробили висновок, що унікальний фільм про Голокост в Україні мають намір подивитися і вищі посадовці держави.

Як завжди, в «Жовтневому» працював вутлий за столичною шкалою буфет, куди й почимчикували після  гардеробу всі гості. Інна Богословська, увібравшись у все чорне, прагнула створити елегантний ансамбль до трагічної тематики фільму. Утім,  із захопленням куштувала «Снікерс» із «Бон-аквою» та з поважною циклічністю дибала в дзеркало, перевіряючи свій зовнішній вигляд.  

А от Олег Рибачук, екс-голова Секретаріату Президента,  з дружиною весь свій «буфетний» час – до речі, відстоявши досить велику чергу – провели за розмовою з головним редактором «Детектор медіа» Наталією Лигачовою щодо можливості «вокресити» тему створення Суспільного мовлення в Україні. Наскільки вдалося почути вашому авторові, головним питанням, яким вони переймалися під час розмови, було  «як можна переконати в необхідності СМ водночас і команду Президента, і команду Януковича, і власників комерційних каналів»…

Організатори  вечора  влаштували невелику експозицію пам'яті Голокосту на другому поверсі. Гості крокували й переминалися перед фотографіями тисяч загиблих і розстріляних євреїв. Євреїв українського походження.

Адекватну атмосферу також створювала музика в холі, яку згодом ми почули уже під час фільму. Її  написав композитор Вадим Храпачов.

Однак серед гостей не всі були, що називається, «на хвилі теми». До тієї ж Богословської підбігла наша колега Катя Осадча. Традиційно для «Світських хронік», вони розмовляли про останні альтерації моди, нову сумочку Інни, та про те, чому колишня голова партії «Віче» прийшла у чорному.

Разом із багатьма іншими, виставку старих фотокарток тривалий час розглядали голова УПЦ Київського патріархату Філарет із нижчим за саном священнослужителем, який, очевидно, його супроводив.

Єдиний, хто не зацікавився світлинами часів розстрілів та «братських могил», в яких «побраталися» і євреї, і комуністи, і націоналісти, і воїни УПА – це Дмитро Табачник, віце-прем'єр України з гуманітарної політики. Натомість, він приділив час спілкуванню із працівницею Жовтневого палацу, яка всього за п’ять хвилин діалогу встигла вщент облаяти владу за кожну добу української незалежності, сказати,  що для неї честь – «ніколи в житті не бачити страшних вух Ющенка», та вказати пальцем на Савіка Шустера із запитанням: «А що це за чучело таке?». Дмитро Табачник на це тільки усміхнувся і відповів: «Це містер свобода слова». (Я, Всеволод Вєжлівий, відповідаю за цю цитату пером, яким пишу для вас).

Попри зауваження екстравагантної працівниці будинку культури, Савік Шустер абсолютно вільно почувався у київській бомондовій тусовці.

У тусовці ми помітили і телевізійників. Олександр Богуцький – гендиректор ICTV – весь час тирлувався і посміхався у холі. Володимир Мжельський – головний редактор «Репортеру» на Новому каналі, - вільний від спілкування зі знайомими час проводив у буфеті зі своєю, очевидно, дружиною. А от генпродюсер НТН Олексій Семенов стояв на східцях із замисленим, глибоким поглядом, імовірно, передчуваючи документальне кіно Буковського та енергетику, яку воно несе в собі.

В «Жовтневому» зібралося багато євреїв у національному одязі. «Ми прийшли сюди,  нарешті,  почути історію, яку не можна замовчувати. Ми знаємо про це в своїх родинах. Але більшість людей лише чула про це. Це пам'ять для нас», - сказав нам ортодоксальний іудей Авраам.

ДЗЗЗЗ-НЬЬ! Перший дзвінок – і гостей починає засмоктувати велика зала. Трошки негараздів із місцями – хто переплутав заброньоване місце, хто ноги кому відтоптав, у кого стілець надламаний виявився, але всі, слава Богові, всілися. Ліворуч від вашого кореспондента метушився Нестор Шуфрич, який не мав певного закріпленого місця. Йому довелося, як у нас часто в країні це робиться, «залучати знайомих», аби знайти собі місце.

У цей час Дмитро Гордон – головний редактор газети «Бульвар» - спілкувався з ректором «Могилянки» В’ячеславом Брюховецьким на тему нинішнього студентства. Воно, на думку останнього, стало «геть раціональним».

І поки вони розмовляли про життя, поки київський адвокат Власенко напівжартома спілкувався з пресою, куранти відбивали уже сорокахвилинне запізнення показу. Буквально за мить у залу зайшов Віктор Ющенко з дружиною та співпродюсером стрічки -  Стівеном Спілбергом. Ще за мить – Леонід Кучма, теж із дружиною. Одразу за ним – Віктор Пінчук. З іншого входу в залу ввійшли  Олександр Мороз та  Віктор Янукович.

Коли охорона розсадила їх по місцях, на сцену вийшов головний винуватець зібрання – Сергій Буковський. Сказавши, що «не благородна справа розповідати щось про фільм до перегляду самого фільму», він попросив підвестися тих присутніх у залі, хто працював, або допомагав йому в дворічній роботі над фільмом.

Оплески. Зала темнішає, і починається кіно. Кіно з Великої літери. Говорити про, власне, фільм ми не будемо. Тим більше, що «Детектор медіа» вже опублікувала рецензію на «Назви своє ім'я» Сергія Тримбача.

Минуло півтори години, упродовж яких ваш автор дивувався роботі Буковського, подекуди поглядаючи в бік ложі політиків -  як вони дивляться серйозне, неігрове кіно. Нестор Шуфрич постійно перекладав ногу на ногу – то ліву, то праву. Леонід Кучма, Олександр Мороз та Віктор Ющенко однаково пильно, сконцентровано вдивлялися в екранне полотно. А от Віктор Янукович, принаймні на той «перший-другий погляд», ніяк не міг знайти собі місця. Може, стілець був замалий, чи погано себе почував, чи, може, засумував…

Коли зникли останні титри, коли люстра Жовтневого палацу знову засяяла золотистим світлом, уся зала одностайно, мов хор П’ятницького, виплескала свої емоції гучним реверансом у бік Сергія Буковського. Але всього не передаси в репортажі – «Назви своє ім'я» потрібно просто подивитися.

За кілька хвилин по закінченні стрічки почалася серія запитань-відповідей, на яку не залишилися Віктор Янукович та Олександр Мороз. На сцену вийшли Віктор Пінчук, Сергій Буковський та Стівен Спілберг з  Аліком Шпілюком,  відомим кінознавцем, який виступав у ролі перекладача, а також Даґлас Ґрінберґ. Традиційні слова подяки від Віктора Пінчука, а далі  лунають перші запитання до Стівена Спілберга,  Віктора Пінчука, Сергія Буковського.  Надаємо можливість нашому читачу  познайомитися з декількома відповідями Спілберга у  перекладі.

- Пане Стівене, чи був у вас досвід документальних фільмів про Голокост?

 - Перший документальний фільм, який мені взагалі довелося побачити у Феніксі, Арізона, здається, на 16-мм плівці, — «Скрючений хрест» — якраз і був фільмом про Голокост... Це перший фільм, в якому з’явилися образи Голокосту з Аушвіца, з Дахау. І я думаю, що в цьому відношенні я був дуже зацікавлений у документалістиці як у формі інформування, і, звісно, шокувати, приголомшити людей також дуже важливо, як би сумно це не звучало. Багато які фільми намагаються вас приголомшити і таким чином достукатися до вас і привернути увагу. Це важливо для кіно.

Віктор Пінчук, уважно слухаючи Спілберга, додав, що, на його думку, в українській історії є принаймні три сторінки, достойні екранізації: це Голокост, Голодомор та Чорнобильська трагедія. Він також зазначив, що готовий брати участь у подібних проектах, навіть якщо вони виконуватимуться іншою творчою групою.

Тим часом до мікрофону підійшла інша журналістка: «Запитання до Стівена Спілберга. Скажіть, будь ласка, які ваші враження від фільму Сергія Буковського?»

 - Я думаю, що фільм Сергія Буковського — один з найблискучіших фільмів про Голокост, які мені доводилося бачити. Це незвичайний фільм. Він не спрямований на те, щоб приголомшити когось. Він використовує спеціальну акварель, щоб таким чином показати через цю призму історію тих, хто вижив у таких пом’якшених тонах... Показати, як люди дивляться на вулицю з вікна, на перехожих, і створити візуальну атмосферу, візуальну поезію, і розповісти через ці образи історію. Це унікальний підхід до документалістики з боку Сергія, гідний найбільшої поваги і захоплення.

Ця відповідь викликала потужну хвилю оплесків у залі. Наступне запитання – від мого колеги – кореспондента «Детектор медіа»  Костянтина Усова.

 - Стівене, ми всі не маємо сумніву, що ви є дуже авторитетним кіноглядачем. Скажіть, будь ласка, який фрагмент із «Назви своє ім'я» вам особливо близький?

 - Дуже багато таких фрагментів. Безумовно, найважливіше — це свідчення і відвертість тих, хто вижив. Ще раз пережити те, що ми навіть уявити собі не можемо, й розкрити свій досвід пережитого всім нам, і зробити це чесно й відкрито... І як режисер, кінематографіст, я в захопленні від того, як Сергію вдалося звернутися до своєї аудиторії, передаючи час, передаючи терпіння, яке присутнє в цьому фільмі; яким чином йому вдається з’єднати в дуже повільному плині часу наше минуле й сьогодення таким чином, що здається, неначе минуле відбулося от буквально щойно. Є мінімалістські документальні фільми і є фільми, що несуть у собі дуже багато чого... Цей фільм мінімалістський. Такі фільми залучають нашу увагу. Вони не викидають інформацію на глядача, вони, навпаки, запрошують глядача до співпереживання і до співтворчості.  Мінімалістські фільми не дають вам видовища – вони дають вам простір для інтерпретації.

Запитання з зали: «Пане Стівене, що вас зв’язує з Україною?»

 - Мої бабусі та дідусі й по батьківській, і по материнській лінії родом звідси. Від них я отримав деяке уявлення про Україну. Це відчувалося в нашому будинку... Звісно, можливість приїхати сюди — величезна подія для мене. Так що, коли я сьогодні вийшов з літака, то відразу сказав: «Я вдома!».  Це дійсно дуже знайома культура для мене.

 - Пане Стівене, у вашому фільмі «Війна світів» вторгнення інопланетян починається саме з України. Чому?

 - (Сміється) Тоді ми вже почали працювати з Віктором (Пінчуком) і я вирішив, що має згадати Україну у своєму фільмі. І я згадав її в дружньому плані.

 - Кажуть, що ви усвідомили своє єврейство вже в дорослому віці. Що вас привело до цього?

 - Коли я був дуже молодою людиною, у мене в домі завжди був дуже глибокий єврейський контекст, тому що мої дідусь і бабуся жили з нами. Але поза нашим домом ми жили в місцевості, де було дуже мало євреїв. І ви розумієте, що дуже складно… Коли ти молода людина, хочеться бути частиною чогось, хочеться асимілюватися. І маю сказати, що довгі роки я якось відмовлявся від своєї єврейської спадщини. Тобто, коли люди питали, чи я єврей, я, звичайно ж, відповідав «так», але ніколи не говорив цього першим. І так тривало досить довго, поки я не знайшов такого товариства, де було дуже багато євреїв, і, смішно сказати, це був Голівуд. Але, думаю, поворотним пунктом у моєму житті став час, коли народилася моя перша дитина. Тоді я повинен був вирішити, як її виховувати, в яких традиціях, чи буде це єврейська традиція, і саме тоді я зрозумів, хто я є насправді.

 - Ми говоримо про Голокост як про історичну подію, а тим часом вона відбувалася у середині ХХ століття, в епоху, яка вважається цивілізованою і поінформованою. І раптом — таке... Як ви думаєте, чому це стало можливим?

 - Це стало можливим, тому що люди дозволили це. Вони дозволили не ставити достатню кількість запитань. Вони боялися висловлюватися, боялися покарання за щирість, за чесність. Це відбувалося раніше — геноцид вірмен на початку сторіччя, пізніше — в Руанді, де це повторилося, в Сараєво. Це повторюється в історії. Ця трагедія… Коли я думаю, що технологія дала можливість зробити світ тісним, що у нас є кошти для зв’язку, Інтернет, ми зближені технічним прогресом, — мені взагалі не зрозуміло, чому ми не стали близькими друзями… І, відповідно, задаюся іншим питанням: мене дивує, чому ми не вчимося у історії. Я й заснував Фонд Шоа для того, щоб голоси тих, хто вижив, було почуто. Ці історії повинні почути діти, вони мають дізнатися про наслідки того, що ми не зробили спробу зблизитися, зрозуміти один одного краще; тепер треба діяти на випередження, щоб відмінності, пов’язані з різними культурами, не стали яблуком розбрату. Моєю метою, метою фонду є розповідь цієї дуже сумної історії всім, хто готовий вислухати, по всьому світу, щоб студенти, наші діти могли отримати відповідь на запитання — чому ми не зблизилися з нашими сусідами.

 - А чи може «Назви своє ім’я» стати комерційно успішним?

 - Цей фільм буде успішним, якщо його покажуть у всіх класах усіх шкіл світу. Підкреслюю: для того,  щоб створити усвідомлення того,  що таке Голокост, ці 52000 свідчень, які ми маємо, потрібно показати всім студентам у всьому світі. Не просто для того, щоб дати можливість тим, хто вижив, розповісти про те, що з ними трапилося. Ми це зробили для того, щоб молодь побачила найстрашніший злочин не просто ХХ століття, але й узагалі всієї історії. І я сподіваюся, що це створить... Толерантність виховується, все фактично виховується. Ми можемо вчитися чомусь позитивному, чомусь негативному. Це залежить від наших учителів. Нас можуть навчити ненавидіти. Ми можемо народитися в такій культурі, яка надихається ненавистю, й кожна дитина буде вважати, що це її обов’язок — боротися проти ворогів. Діти можуть народитися вже з такими думками. А є люди, які народжуються в такій ментальності, що вони мають любити своїх сусідів — це, напевно, вам також знайомe. Але все починається на рівні навчання молоді. Може, ми не показуватимемо ці свідчення другому-третьому класу, але обов’язково починатимемо з середньої школи, з шостих-восьмих класів, почнемо вчити толерантності через такі свідчення, які тепер розповсюджуються по всьому світу. У школах Баварії викладають толерантність, вони виховують, використовуючи ці матеріали, які ми розповсюджуємо на дисках. І у фільмі є такий момент, також свідчення свого роду, коли одна з учасниць, молода дівчинка-блондинка, дивиться як той, хто вижив, розказує про свою історію. Ми бачимо, як її щось вражає, i це викликає співчуття й навіть осяяння для неї. Ви бачите цей момент реакції молоденької дівчинки, її емоційний відгук на щойно сказане... Коли ми створювали каталог, то бачили також реакції тих людей, які працювали над каталогом, зводили матеріал воєдино; а коли подивилися фільм, то подумали: «Так, це працює». І ми хочемо, щоб ось так само відчували студенти, які дивитимуться ці свідчення.

Віктор Пінчук уже оголосив про закінчення часу для запитань, але Стівен попросив дати йому кілька хвилин для того, аби сказати своє заключне слово.

 - Я не думаю, що, коли я роблю свої фільми, то зміню цим світ. Але я дійсно вірю, що історії свідків Катастрофи, які ми слухаємо, здатні щось змінити. Цей фільм повинен привернути величезну увагу до Голокосту в Києві, а також до сотень міст по всій Україні, де євреї таким чином збирали й знищували. На мою думку, це надзвичайно важливо. Адже Голокост відбувався не лише десь у Польщі чи Німеччині. Він також відбувався й у Росії, i в Україні... Я хотів би просто завершити кількома фразами. Ми все ще живемо в дуже молодому світі. І хоча ми дуже високо оцінюємо себе інтелектуально, практично всі нації світу перебувають на наївній стадії. Ми маємо навчити наше підростаюче покоління так, щоб кожне наступне покоління ставилося з більшою відвертістю й теплотою до всіх, хто поруч з ними. І я хочу подякувати тим, хто вижив у Катастрофі, а також тим, хто вижив і знаходиться в цьому залі, за те, що вони були нашими вчителями й навчили нас, як можна вижити й принести щастя іншим. І те, що ми дізналися про ваш біль, я впевнений — це ваша величезна надія на наше щасливе майбутнє.

Всеволод Вєжлівий, з Жовтневого палацу, для «Детектор медіа». Фото автора.

Читайте також репортаж «Української Правди».

Кадри з фільму «Назви своє ім’я».