Відтепер будь-який продюсер, вирішуючи для себе проблему виконання-невиконання антизаконного наказу влади, політика або власника видання, мусить знати про неминучість відповідальності перед суспільством і судом.

Пропонуючи можливі механізми люстрації медіаменеджменту, Наталія Лигачова одночасно підкреслює необхідність масштабних зусиль експертного співтовариства, громадських організацій із відновлення професійного менталітету редакційних колективів, ньюз-румів, журналістів. А також – необхідність створення нових механізмів громадського контролю за діяльністю ЗМІ.

Проводячи обговорення теми люстрації, «ТК» минулого тижня опублікувала інтерв’ю із заступником головного редактора газети «Дзеркало тижня» Юлією Мостовою.

Сьогодні слово надається завкафедрою Міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка Тарасу Петріву.

– Як на вашу думку, чи потрібна люстрація топ-менеджменту тих ЗМІ, які допускали порушення законодавства та професійних стандартів під час виборчої кампанії?

– Ця проблема у професійному та суспільному середовищі одержує різнополярні оцінки, бо є неоднозначною з точки зору її трактування. Ще напередодні виборів за результатами моніторингу ми говорили про те, що інформаційна (так звана редакційна) політика, яку здійснюють низка провідних мас-медіа як у Києві, так і в регіонах, згодом вимагатиме дуже серйозного аналізу і суворих оцінок. Проте, нині, на мою думку, питання гостро стоїть саме в нашій професійній площині, в контексті більше морально-етичних, а не правових проблем, і полягає не в тому, як знайти „ворогів”, а як сформувати поле надійних гарантій реалізації професії без втручання доморощених і зарубіжних профманіпуляторів. Бо якщо, наприклад, говорити про юридичний аспект, то виникає безліч запитань: яким способом ця люстрація може відбуватися так, щоб не створити тягар для реформування та поступу медійного ринку, не нагнітати істерію страху, щоб не постраждали прості журналісти. Ефективної законодавчої бази реально під це немає. Можливо, найбільш оптимальним тому є шлях громадського аудиту чи громадської люстрації.

– Які, в такому разі, могли б бути механізми цієї люстрації і чи повинні, взагалі, бути прийняті відповідні закони?

– Це, наприклад, могли б бути ініціативи саме журналістських колективів або рух громадського аудиту, ініційований групою професійних громадських об’єднань, зокрема започаткований Спілкою журналістів спільно з медіа-профспілкою. Вважаю, що такі підходи сприяли б і розвитку основ громадянського суспільства, що є надзвичайно важливим для України в контексті її євроатлантичних перспектив. Також важливо про ці справи не забути в контексті майбутніх широких змін. Питання такої громадської люстрації могло б стати предметом широкої суспільної дискусії на усіх рівнях. Для суспільства надзвичайно важливо, щоб ті люди, які насправді були причетні до ситуації з тим, як потерпала країна, і які реально створювали загрозу для національної безпеки, для самого існування держави, – щоб вони пройшли власний шлях каяття. Бо є справи в журналістиці, яким Бог лише суддя та власна совість. І якщо ми будемо цю проблему постійно окреслювати в суспільстві як ту, що стоїть на громадському контролі, то і журналістика зможе виграти більше, ніж „пошук правди” в юридичних контекстах.

– А чи має бути запроваджений якийсь спеціальний орган, який би займався безпосередньо цим питанням, контролюванням цієї ситуації?

– В Україні й так уже багато різних структур, які займаються мас-медіа. І часто ліва рука не знає, або очі вдають, що не бачать, що робить права. Звичайно можна виходити на обговорення цієї теми і знаходити нові форми, але чи змінить це зміст? На мою думку, багато ініціатив може впроваджувати Комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації спільно з новим складом Національної ради з питань телебачення та радіомовлення у тісній співпраці з громадськими професійними об’єднаннями. Це як варіант, як одна з моделей. Загалом, їх може бути кілька. У цьому контексті треба нарешті вибудувати загальну архітектуру структур, які декларують здійснення державної інформаційної політики і які насправді саме і мали б регулювати медіа-ринок, не допускати його „ґвалтування” під час виборчих перегонів та втручання будь-яких агресивних владних впливів.

– Люстрація в медіа-сфері, про яку йдеться, має бути частиною загального процесу люстрації чи стояти окремим питанням?

– Зважаючи на те, що ЗМІ, особливо в нинішніх перетвореннях, залишаються одним із найважливіших інструментів громадського контролю, нам потрібно, напевне, якимось способом виокремлювати процес в нашому професійному середовищі. Журналісти мають навчитися самі розбиратися зі своїми проблемами. Окрім того, поза рамками фахового середовища дехто може знову звинуватити в усьому саме журналістів.

Як не парадоксально, але ми нині маємо говорити про те, що журналісти як ніхто в цій ситуації потерпали, бо реально був час, коли діяла заборона працювати за фаховими стандартами, заборона на професію. Тут є проблема в тому, що, на жаль, рівень політичної культури значної частини української еліти, і культури політичної еліти зокрема, є недостатнім або й просто „не добігає” за свідомістю громадян. І знову ж таки, перші, хто потерпає від того, що політики не навчилися розмовляти на „Ви” з журналістами, – це самі журналісти. Тому нам, як ніколи, нині треба в професійному середовищі більше комунікувати і тим стояти на сторожі своїх професійних прав та інтересів суспільства.

– Щодо все ж таки юридичної відповідальності, тобто враховуючи, що певні рішення має ухвалювати суд, хто, на вашу думку, повинен подавати ці позови і на чому, власне, базуючись?

– Важко прогнозувати розвиток саме такої ситуації, і малоймовірно, що такі позови можуть бути масовими. Але якщо розглядати різні гіпотези, то це може обговорюватися в контексті конкретних рішень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, якщо це стосується телебачення чи радіо. Згідно з законом може бути низка санкцій від попередження, наприклад, починаючи. А зарубіжний досвід юридичних справ свідчить і про ініціативи подання до суду навіть окремими громадянами. Але тут напевне виникатиме немало питань у медіа-юристів. У фаховому середовищі якось звучала версія про можливість створення спеціальної комісії при Раді національної безпеки та оборони, бо це стосується загального концептуального питання (якщо говорити про люстрацію загалом). Тобто є надзвичайно багато різних варіантів, якщо говорити про юридичну площину. Вважаю, що в різних суспільствах це по-різному б робилося. І, звичайно, є певні особливості і відмінності української ситуації, наприклад, від тих умов, які були, скажімо, в інших посттоталітарних країнах Центральної Європи.

– Кого ви можете назвати серед тих, хто в першу чергу повинен потрапити під цю люстрацію?

– Я думаю, що не варто мені про це зараз говорити, тому що, з висоти вічного, то кожен вину свою несе сам. Про це скаже час. А ті, кого я би міг закликати до спокути, – вони самі все дуже добре розуміють. Та й у журналістському середовищі всі про все знають, шила в мішку не втаїш. Тому, невже має бути так, що потрібно створювати юридичні механізми, щоб вивчити цю ситуацію і розв’язати наболілі фахові проблеми? Нинішні медіа-власники та майбутні медіа-інвестори мають самі розуміти, що більше такого не буде. Країна і люди в ній інші.

– Чи можна, і як саме можна, зробити незворотнім той процес змін, який зараз певним чином відбувається у ЗМІ?

– Передовсім нам потрібно зберегти динаміку перетворень у медіа. Треба швидко напрацювати моделі розвитку і модернізувати нашу загальну інформаційну площину. Безумовно, це те, про що неодноразово вже говорили. Не варто зволікати з прийняттям редакційних статутів, що швидко б визначило нові рівні взаємин між власником, топ-менеджментом і журналістами. Тому варто вийти на рівень прийняття оптимальних змін до Закону „Про ТБ і РМ”, які нині вже дискутуються. Роздержавлення і запровадження громадського мовлення потребують особливої уваги, і тому необхідно нарешті відмовитися від заклинань, що це неможливо чи потребує багато часу і грошей. Треба тільки при цьому не закладати нереальних медіа-планів та ідей широкої реклами на громадських медіа.

Також варто визначити, які суспільні структури необхідні для ефективного впровадження реформ. Неприпустимо розтягувати процес змін на півтора-два або й три-п’ять років. Якщо будуть вироблені чіткі і прозорі правила відносин і конкуренції в медіа-площині, це потужно вплине на розвиток медіа-ринку, який буде на сторожі національних інтересів.