Ганна Герман – одна з небагатьох людей у середовищі Партії регіонів, що безпосередньо стосуються медійної галузі. Журналіст за освітою, вона багато років працювала кореспондентом «Радіо Свобода». Перехід «птахи свободи» на посаду прес-секретаря Прем'єр-міністра України, кандидата у Президенти Віктора Януковича шокував громадськість не менше, ніж подібний вчинок колишнього «нашоукраїнця» Тараса Чорновола.  Про свою роботу на цій посаді та про своє бачення Віктора Януковича вона написала книгу під назвою «Залізний господар».

Сьогодні Ганна Герман – народний депутат, член фракції Партії регіонів, перший заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації, а також радник Прем'єр-міністра України. У своїй розмові з кореспондентом «ТК» вона розповіла про власну роль у команді Прем'єра, позицію Партії регіонів щодо роздержавлення ЗМІ, висловила своє ставлення до конфлікту між Президентом та Прем'єром та розповіла, як у ній поєднуються  журналіст і парламентар.

– Пані Ганно, чи впливаєте ви зараз на імідж Прем’єр-міністра?

– Не впливаю і ніколи не впливала на імідж Прем’єр-міністра. Тому що на Віктора Януковича не можливо впливати. Він людина дуже самодостатня, людина,  яка не дозволяє нікому диктувати ані якихось правил поведінки, ані того,  що він має говорити, ані того, що він має робити. Якщо хтось каже, що він впливає на Прем’єр-міністра, то він говорить неправду. Або  видає бажане за дійсне. Тому  міф, що я якось впливаю на імідж Прем’єр-міністра,  є тільки міфом.

– Чи вважаєте, що зараз іде інформаційна холодна війна між Президентом України та Прем’єр-міністром?

 – Ні, не вважаю. Йде інформаційна війна між немудрими чиновниками, які пробують втягнути в це Президента і Прем’єра. Але наперед  скажу -  їм  не вдасться зворогувати двох Вікторів. І якщо вони намагатимуться у цей спосіб самостверджуватися, то перспектива у них буде невесела.   Між президентом і прем’єром  є порозуміння з найбільш важливих проблем, які стосуються як сьогоднішніх подій, так і української перспективи. І це є головне. А дії дрібних чиновників, які хочуть грітися на вогні слави значимих людей – це дешеві трюки.

– За оцінками експертів,  Янукович наносить удари першим...

– Янукович не наносить жодних ударів. Він просто робить те, що повинен робити Прем’єр-міністр в умовах політичної реформи. Іде розподіл повноважень згідно з політичною реформою, і цей процес болісний. Можливо,  дехто неадекватно реагує на процес. Але треба до цього звикати. Є політреформа, вона буде поглиблюватися з кожним днем.  Це реальність, що в майбутньому ми матимемо Ппрем’єра з великими повноваженнями. Хіба ми не знали про це, голосуючи політреформу пакетом у 2004 році?

– Яка ваша позиція, панні Ганно,  як журналіста, як першого заступника голови Комітету з питань свободи слова та інформації в сфері медіа стосовно  нинішніх пріоритетів  в медійній сфері?  Зокрема, як ви ставитеся до роздержавлення друкованих ЗМІ? Що, на вашу думку, потрібно робити з обласними ТРК? Чи не змінилася ваша позиція щодо необхідності створення суспільного мовлення? Які реальні механізми вирішення цих питань?

– Позиція моя незмінна, я не раз її висловлювала ще під час передвиборної кампанії-2006 і говорила завжди, що виступаю проти державних медіа. Чим менше буде державних медіа, тим менше буде можливостей у держави впливати на них. Яка б не була влада, вона завжди намагається керувати засобами масової інформації. На цьому треба поставити крапку раз і назавжди – відходити від державних ЗМІ, особливо на місцях.

Якщо журналісти в Києві стали більш розкутими, вже звикли до життя в умовах свободи преси, то в регіонах вони ще піддаються значному впливу місцевих адміністрацій. З цим ми зможемо покінчити, роздержавивши медіа. Але тут також треба дуже обережно підходити до проблеми. Треба радитися, виробляти механізми, щоб воля, яку ми дамо журналістським колективам не стала голодною волею. Звісно, ми повинні бути готовими до того, що в умовах вільного ринку багато газет просто відімре. І до цього треба ставитися спокійно. Це неминучий процес. Виживуть сильніші, ті, хто буде вести збалансовану і об’єктивну редакційну політику. Добре було б використовувати досвід, коли залучається капітал з різних джерел, щоб не концентрувати вплив з одних лише рук. Словом, віддаючи журналістським колективам право стати власником свого засобу масової інформації, треба вже думати, як допомогти їм не опинитися в новій залежності від якогось одного грошового мішка. Ми зараз працюємо над цим разом з Едуардом Прутніком.  Журналісти, вийшовши з під диктату влади, можуть потрапити під диктат грошей. Часом диктат грошей буває більш жорстким, ніж диктат влади.

Ви правильно запитуєте, доки ми будемо «заговорювати» це питання. Я особисто готова зробити все, і думаю, що фракція, до якої я належу, підтримає мене, щоб від слів уже треба  переходити до діла: приймати відповідні закони і рішення, роздержавлювати медіа,  будувати громадське або, як його ще називають, публічне  чи суспільне телебачення. Це дасть можливість зробити наступні кроки на шляху до свободи слова.

– Які ж конкретно кроки,  окрім законотворчих,  на вашу думку, потрібно  зараз зробити?

– Ви знаєте, що на місце Івана Чижа в Держтелерадіо прийшов Едуард Прутнік. Він розробляє свою концепцію роздержавлення медіа, яку представить на розгляд,  зокрема,  у профільному Комітеті, і загалом у парламенті. Ми будемо шукати золоту середину, будемо домагатися,  власне, щоб не було перегинів на місцях, щоб не було якогось «даху» місцевих власників над процесом роздержавлення, щоб та чи інша фінансова група не прихопила обласні ТРК. Тут велику роль повинен відіграти і  безпосередній контроль над процесом збоку парламентського  Комітету з питань свободи слова та інформації. Якщо буде контроль парламенту і громадськості, то ініціатива з роздержавлення має шанс стати суттєвим кроком до поглиблення свободи слова в Україні.  Але якщо ми зараз утратимо момент і віддамо процес на самоплив,  то  в недалекому майбутньому  можемо зірвати дуже гіркий плід. Ситуація зі ЗМІ може виявитися ще гіршою, ніж є сьогодні.

– Що ви скажете з приводу ідеї створити на базі обласних ТРК другий канал суспільного мовлення?

–  Можна робити другий канал суспільного мовлення, можна взагалі відмовитися від державних каналів. Особисто я проти втручання держави в політику ЗМІ  в будь-якому форматі.

– Чи погоджуєтеся ви з так званим нульовим варіантом щодо друкованих ЗМІ, який передбачає передачу колективам редакцій усього майна, а потім – у вільне плавання?

–  Я вже говорила, що є небезпека, що воля буде голодною. Як правило, журналісти -  люди не багаті. Якщо ми погодимося на нульовий варіант, то багато місцевих газет попросту загинуть. У них треба вкладати гроші, треба знову ж таки думати, хто буде за спинами тих журналістів, які, начебто, стали власниками газети.  І разом з тим, не можуть скористатися цією свободою. Бо незалежність – дороге задоволення. Це жорстока боротьба. Утримувати медіа – коштовна річ. Звісно, знайдуться люди,  які  будуть намагатися через підставних осіб (а тими підставними особами часом  можуть бути й журналісти) фінансувати газету.  Тоді ми можемо зіткнутися з тим, що четверта влада також опиниться в руках багатіїв. Я би цього не хотіла. Треба думати, дуже серйозно думати, зокрема,  про гарантії тим колективам, які хочуть приватизувати газети. Треба подбати про фінансове забезпечення свободи. Як це зробити ? Щиро кажучи,  я не маю поки що відповіді на це питання.

– Але ж їм безоплатно віддається все майно?

– Що таке майно редакції – кілька  комп’ютерів, приміщення. Цього недостатньо, щоб робити продукт. І журналісти   самі собі ради з цим  не дадуть. Все одно за ними має стояти чийсь капітал. Якщо це буде капітал з різних джерел, то є шанс уникнути диктату однієї особи чи однієї сили.

– Чи погоджуєтеся ви зі змінами, які з’явилися в бюджеті на 2007 рік? Наприклад,  що фінансування НТКУ та НРКУ буде йти не окремим рядком, як цього року, а через Держтелерадіо. Чи не думаєте ви, що це дозволить Держтелерадіо керувати цими компаніями в ручному режимі?

– Я – за окремий рядок. Я проти розподілу з одного центру. Єдине, що мене тішить у нашому випадку, це те, що на посаді голови Держтелерадіо - Едуард Прутнік. Він  багато зробив для утвердження свободи преси. Це дає мені підстави вірити в те, що Прутнік буде відстоювати принципи свободи слова і відмовиться від ручного режиму. Але на майбутнє треба виробляти інший механізм. Не повинно бути органу чи чиновника, який би вирішував, як у тій казці про сороку-ворону – тобі дам, бо ти кашу варив, тобі дам, би ти дрова рубав, тобі дам… А ти кашу не варив, ти дрова не рубав – геть з моїх очей. 

– У проекті бюджету на 2007 рік, до речі,  окремі рядки фінансування зникли у багатьох установ, фінансування об’єднано у  великі програми. На вашу думку,  це добре?

– Кожне укрупнення, як на мене, це деяке ущемлення інтересу слабшого. А сильніший не завжди у журналістиці буває цікавішим. Тому на майбутнє нам треба подумати над зміною такого підходу. Знову ж таки, треба радитися, виробляти концепцію і відстоювати її. Цього року ми просто не встигли виробити злагоджений механізм відстоювання інтересів. І мені здається, що тут я маю з головою парламентського Комітету Андрієм Шевченком порозуміння. Ми будемо намагатися виправити ситуацію. Знаєте,  незалежності не буває забагато. Я – за окремі рядки фінансування.

– Як ви ставитесь до ідеї голови НСЖУ Ігоря Лубченка створити Міністерство інформації, чула, що ви також лобіюєте це питання?

– Я вважаю, що Міністерство інформації потрібне. Треба трансформувати (реформувати) Держтелерадіо в Міністерство інформації. Мій аргумент такий – це підніме престиж нашої журналістської професії. Ми повинні мати своє міністерство, яке не буде регламентувати, а буде боротися за розширення наших прав. Знаєте, така є ментальність нашого суспільства, до міністра більше дослухаються, аніж просто до голови комітету. Я вважаю, що ми повинні стрибнути на вищий щабель, і тим вищим щаблем має бути Міністерство інформації. В основу його діяльності має бути покладена програма,  направлена на розширення свободи слова в Україні, на підвищення престижу професії журналіста, надання їй більшої громадянської ваги.

–У багатьох країнах немає  міністерств інформації, держава робить замовлення ЗМІ, або в кожній державній гілці влади є підрозділи, які відповідають за ЗМІ (у нас зараз також). Хіба не повинні ЗМІ існувати в ринкових умовах?

– Ви знаєте, кожна країна виробляє підходи, виходячи  з тієї ситуації, в якій вона перебуває. Можливо,  через п’ять-десять років нам також не буде потрібне Міністерство інформації. Але я вважаю, що зараз нам треба зробити все необхідне, щоб піднести престиж нашої професії і нашої сфери. На владному олімпі інформаційна сфера має посісти своє місце.

 - Як відомо, ви у Львові  мали досвід випуску  незалежної  газети.  Тобто, ви давно є прихильницею ринкових відносин у медіа. Зарубіжні експерти дуже здивовані, що у нас так багато різних друкованих (нерентабельних) ЗМІ. Можливо,  їх стільки й не потрібно?

– Абсолютно згодна. І багато з них помруть природною смертю. Я вже говорила про це.

– Тоді,  можливо,  й не потрібно, щоб роботу ЗМІ регулювало Міністерство інформації?

– Ми говоримо не про регулювання. Я вже казала, що мета Міністерства інформації зовсім інша. Якщо є ринкові відносини, загинуть слабкі, можливо,  загине частина жовтої преси. Відбудеться такий  собі природній відбір у самих мас-медіа. Це буде жорстоко, але воно повинно рано чи пізно статися. Але  переходити до чисто  ринкових відносин  не можна дуже різко. У нас дуже багато яскравих журналістських імен було понищено. Ми зараз маємо таку проблему, як замовні матеріали. Між іншим,  журналістом, який себе цінує, котрий має за спиною якісь здобутки, стоїть твердо на землі, не так легко маніпулювати. Маніпулювати легко бідними, залежними людьми, котрі не мають досвіду. Це дуже складний процес, але ми на правильній дорозі і  рухаємося нею крок за кроком.

– На вашу думку, чи вдасться налагодити конструктивну співпрацю між Комітетом з питань свободи слова та інформації, Держтелерадіо та Секретаріатом Президента? Якою ви бачите цю співпрацю?

– Ви знаєте, я воліла б говорити про взаєморозуміння, а не про співпрацю  між Секретаріатом, урядом і пресою.   Преса має бути четвертою владою, вона повинна не заангажовано відстежувати  всі процеси і показувати їх суспільству. В слові «співпраця», на мою думку, є якийсь підтекст. Що таке співпраця з Секретаріатом Президента і навіщо журналістові ця співпраця? Журналіст повинен мати відкритий доступ до джерел інформації, мати можливість в будь-який час ставити запитання будь-якому чиновнику і мати гарантії, що він отримає на нього відповідь. Він повинен мати доступ до міністрів, до прем’єрів, до президентів.

– Я мала на увазі співпрацю не з журналістами, а Андрія Шевченка, який є членом опозиції, Едуарда Прутніка, який представляє парламентську коаліцію та Віктора Балоги – людину Президента.

– Давайте тоді назвемо це взаєморозумінням, бо я не люблю слова  «співпраця».   Відносини журналіста з владою мають ґрунтуватися виключно на законах, а не на якихось домовленостях, які можна назвати співпрацею. Проблем у Едуарда Прутніка і Андрія Шевченка не буде. Оскільки ці люди є демократами з переконання. А якщо люди є демократами з переконання, якщо вони так багато зробили для свободи преси,  то між ними не буде проблем. Я в це вірю. Стосовно ж Секретаріату Президента -  я,  знову ж таки,  воліла б, щоб ця установа не відроджувала традицій адміністрації Кучми у відносинах з пресою. Не треба відновлювати цей сумний досвід. Треба просто  відкрити двері чиновницьких кабінетів для преси. Вільний доступ до інформації -  це все, що журналістам потрібно. Висновки вони якось зроблять самі. І самі здатні тлумачити факти та події. Їм не потрібно для цього спеціально призначеного чиновника. Жодної співпраці. Жодних преференцій. Жодних – того пущу, а того – ні. Тому дам право поставити запитання, а іншому  не дам. Нам не потрібна співпраця, нам потрібно, щоб з нами рахувалися. Себто, з журналістами і з виданнями.

– Все ж таки, як зробити так, щоб  це взаєморозуміння вилилося в якісь реальні кроки? Дмитро Табачник, Едуард Прутнік, Андрій Шевченко, Тарас Стецьків, наприклад,  -  всі за роздержавлення ЗМІ, за суспільне мовлення. Коли ж ми побачимо результат?

– Треба ставити на голосування відповідний законопроект. Треба його підтримувати. Коли ми розмовляли з Прем’єр-міністром на Першому каналі... Пам’ятаєте, Віктору Януковичу не дали можливість виступити в прямому ефірі в День конституції? Його спочатку запросили, а потім скасували запрошення. Тому що подзвонили з Секретаріату Президента і сказали, що доцільніше цей час використати для повторної трансляції виступу Президента. Таким чином, лідер опозиції не зміг виступити того дня в прямому ефірі. Лідера запросили наступного дня. Віктор Федорович,  звичайно,  прийшов. Саме тоді Прем’єр-міністр говорив з журналістами Першого національного про проблеми побудови суспільного  телебачення в Україні. І Прем’єр уже тоді сказав, що – обома руками за, що все залежне від нього зробить. І я думаю, що  слово Януковича, сказане до фракції, коли буде йти голосування по цьому законопроекту, буде почуте.

– На нещодавньому засіданні парламентського Комітету, на якому обговорювався проект бюджету на 2007 рік, з’явилася інформація, що хтось хоче приватизувати 20 підприємств поліграфічної галузі, які раніше не підлягали приватизації.  Ваша думка з цього приводу? Ви не знаєте,  чия це ініціатива?

– Я читала документи, хоча не була на цьому засідання, бо була тоді з урядовою делегацією в Брюсселі. На жаль, не готова зараз на це питання відповісти.

– Дмитро Табачник у своєму інтерв’ю «Детектор медіа» заявив, що уряд буде  формувати позитивну і лояльну думку ЗМІ щодо діяльності  Кабміну  шляхом якомога більш відкритого інформування журналістів. А за даними опитування інформагенції УНІАН,  у вересні влада стала менш прозорою, особливо закритим став Кабмін. Що Ви скажете з цього приводу?

– Я скажу, що це неправда чистої води. Згадаймо останнє засідання Кабміну, коли журналісти були допущені абсолютно до всього, камери працювали і заходили куди тільки можна, в усі закутки.  Такого не було ніколи. Навпаки, я вважаю, що уряд став більш  відкритим. Знаєте, малювати з Кабміну Януковича якихось душителів преси, закритих чиновників – ця карта вже не зіграє, бо так воно не є в реальності. Журналісти самі могли в цьому переконатися. А щодо експертів... Можливо,  аналітика була зроблена  раніше, а оголошена тільки тепер. Журналісти бачать і переконуються, що нема зараз проблем. Якщо колись дійсно регламентувалося,  який міністр буде виступати, де буде, коли  буде, журналістів мало не зачиняли в якихось кабінетах, то зараз, прошу дуже, засідання відбуваються в Кабміні – заходь, підходь під час роботи уряду до будь-якого міністра, питай все, що ти хочеш. Якою ще може бути відкритість влади? Більшої я не бачила в світі.

– Що для вас взагалі журналістська діяльність, які її принципи вплинули на ваш характер і на ваше життя?

–  Стати журналістом я вирішила в шостому класі. Дописувала до газет, і перші мої заробітки – це були гонорари. Я пригадую свій перший гонорар – це були 14 карбованців. Я заробляла гроші змалку і заробляла тим, що писала. Для мене журналістика – це стиль життя, це як дихати. Я завжди згадую історію з В’ячеславом Чорноволом, коли він наприкінці 80-х, здається був 1988-й рік, утворив Українську незалежну інформаційну видавничу спілку, і я в ній працювала. Тоді ми збирали інформацію про Україну і передавали її на Захід. Коли приносила В'ячеславу Чорноволу як редактору свій матеріал, то він його навіть не читав, казавши: «Віддавай, ти краще знаєш, що треба сказати». І після того нам за роботу навіть видали в кінці місяця ще якихось пару карбованців. Я думаю, Боже мій, якщо за це ще й платять, то що таке в житті є задоволення. Щодо впливів, то,  скоріше всього,  мій характер вплинув на вибір професії,  я – ризикована людина.  Часто ходжу по лезу. Дав Бог, що ні разу не порізалася аж так, щоб це загрожувало життю і свободі. Але боліло, звичайно. Журналістика не можлива без ризику. Ти мусиш відважитися називати речі своїми іменами. Це мені зараз трохи перешкоджає в парламентській роботі. Бо я  мала  б бути більш закритою,  як парламентар. Поки що в нашій країні не звикли до такого стилю, коли говориш все, що думаєш, незалежно від того,  чи це узгоджується  з концепцією  політичної сили, до якої належиш.  У нас ще не звикли до вільних людей. А тільки вільним цікаво жити.

– Хто з ваших близьких підтримав ваш вибір працювати з Віктором Януковичем і Партією регіонів? Були такі, що не зрозуміли Вас?

– Легше назвати тих, хто мене зрозумів. Зрозуміли мої сини, які підтримали мене в цьому однозначно. У мого молодшого сина вся кімната обклеєна портретами Януковича – це його кумир. Підтримала  мама, яка живе на Львівщині. Вона сказала: «Ти робиш правильно». Мої племінники. Я маю трьох племінників – це молоді чоловіки, які були цілком на моїй стороні. Так що я мала сильне чоловіче запліччя, яке складалося з п’яти молодих прогресивних, модерних мужчин, які казали мені вже тоді, що Янукович – це перспективно. Вони були єдині, хто мене зрозумів. Всі решта: хто осудив, хто відрікся. Але я знала, що з п’ятьма юнаками, які не зрадять за жодних обставин, можна сміливо йти ставати на лезо.

– Уявіть, що ви набираєте штат нової газети. Кому ви віддасте перевагу: професіоналу з поганим характером, чи непрофесіоналу з гарним характером?

– Журналіст повинен мати складний  характер. Поганий той  журналіст, який має добрий характер. Журналіст – це в’їда. Тільки ті люди, які можуть давати відсіч, є надійними, на них можна спертися в критичну хвилину. Інші ламаються, падають, не витримують і не здатні до боротьби. Моя улюблена журналістка – Соня Кошкіна. Я дуже люблю Османа Пашаєва. Це журналісти, з якими не можна домовитися. Для мене немає більшого критерію, аніж така оцінка, коли йдеться про журналіста.

– Ви зараз – і парламентар, і журналіст. Яке начало все ж таки у вас перемагає?

– На жаль, поки що в душі переважає журналіст. Хоча повинна звикати до рутинної системної праці в парламенті. У Верховній Раді можна зараз справді багато зробити. Але мушу вичавити з себе журналіста. Як колись казали, вичавити раба з свідомості, так я мушу вичавити з себе журналіста. Правда, не знаю,  чи це скоро станеться.