- Андрію Андрійовичу, чому мовчить справжня інтелігенція Росії?

- Вона не мовчить – просто її голосів не чутно ні в Україні, ані в самій Росії. Це ретельно розроблена політтехнологія.

- Принаймні, на російських каналах ми не бачимо врівноважених новин.

- Так, ви дивитеся два канали, чуєте 5-хвилинки ненависті Леонтьєва, ну ще цю повію Павловського... Але вам, гадаю, недоступний кабельний канал REN-TV. Він, в принципі, об’єктивно показує, що відбувається в Україні, який характер мають протестні акції в центрі Києва. А загалом, це ж не інформування – це психологічна війна на користь одного кандидата.

- Маєте на увазі: справа рук Павловського і компанії?

- Так, хоч у них усе це виходить контрпродуктивно. А діяльність Путіна? Я дуже різкий критик Путіна, але Путін – мій Президент, Президент моєї країни. І мені, як громадянину Росії, було образливо, що він три дні працював, як попка Павловського. Я розумію, що ці шахраї - Павловський, Марков, Ніконов, Гельман... хто там ще?.. Шувалов, - мають в Україні власні комерційні інтереси. В Москві відомо, що це мільйони й мільйони доларів. На українській виборчій кампанії вони наживаються самі й забезпечують своїх дітей та внуків.

Та чому Путін вліз у це?! Ось те, що він дозволив собі стати інструментом у їхніх руках, свідчить про його рівень як політика.

А вони? Вони свої особисті інтереси видають за геополітичні інтереси Росії. Насправді ж не в інтересах Росії йти всупереч волі українського народу.

- У пресі, в тому числі російській, з’явилися повідомлення про залучення російського спецназу до охорони збанкрутілої влади...

- Я не хочу гадати, але не виключаю цього. Проте поки що доказів присутності в Україні російських спецназівців немає. А що я абсолютно виключаю, то це воєнну інтервенцію Росії. Навіть скажені в оточенні Путіна на агресію не відважаться. Факторів багато. То був би кінець відносин Путіна з Євросоюзом і США, а всі ж рахунки цих антизахідників – на Заході. Вони там мають власність, там відпочивають, там їхні діти навчаються.

Що ж до якоїсь окремої операції російського спецназу в Україні (наприклад, евакуації Кучми з України) – може бути.

- Ви спостерігали по російському телебаченню сепаратистський з’їзд у Северодонецьку?

- Звичайно. Ну й що? Раз там був Лужков – значить, це знак провалу для зовнішньої політики Росії: колись Крим, нещодавно Аджарія, Абхазія, тепер Україна. Ви маєте радіти його участі в цій акції як символу. Коли цей придурок з’являється де-небудь – значить, мова може йти про повний провал авантюри.

Сепаратистька ідея контрпродуктивна. Еліта (від Рогозіна до Чубайса), може, марить імперськими амбіціями. Але невже їх не навчив досвід Лукашенка? Бацька приїжджав у Москву, декларував союзницькі наміри, проте ні на мить не хотів змінити статус диктатора країни в центрі Європи на позу губернатора.

Вони нікому тут не потрібні – навіть Януковичу. Які б у них не були комплекси, відновити Радянський Союз уже не вдасться.

Донецькій владі нічого подібного до якоїсь держави не вдасться утворити. Чому? Тому що в них, в Донбасі й на Сході України в цілому, немає такої підтримки, як у Ющенка на більшій території країни. Я не кажу вже про економічні фактори. Донецька продукція неконкурентна порівняно з російською. Зокрема, тому що вугілля в Кузбасі добувають черпаком, а в Донбасі переважають вузькі пласти, що залягають на великій глибині. Це не економічна, а соціальна проблема, через яку проходив увесь світ. Франція, Бельгія закривали шахти 100 років тому, Великобританія – в часи Тетчер, яка не зважала на страйки.

До речі, я слухав сьогодні прямий ефір з наради в Кучми, виступ прем’єра Криму. Сергій Куніцин досить виважені речі говорив.

Донбаський сепаратизм - це номенклатурний рух. Плюс фактор заляканого, заманіпульованого, зомбованого люду. Якби населення Сходу мало доступ до об’єктивної інформації, то результат Ющенка був би приголомшливим.

Місцеві вожді неспроможні реалізувати свої сепаратистські ідеї. Центральна влада лежить, Кучма недієздатний, але достатньо було виразного голосу одного регіонального прокурора, щоб проект розсипався на очах.

Це ще одна бита карта російської геополітики.

- Відчуваю, що ви з оптимізмом дивитеся на ситуацію в Україні.

- У Москві мій оптимізм був теоретичним. А тут він набув реального підґрунтя. До мільйона людей протягом дня бере участь у акціях протесту, міліції не видно, але жодного інциденту! Цих людей не зупинити, ці люди переможуть, чого ж і бояться в Кремлі. Адже український приклад може бути заразливим для Росії. Одна річ – Балтія, а інша – Україна. Тому-то російська влада, з одного боку, реалізує сценарії розколу України, а з іншого - придумує версії американського втручання.

Прихід Ющенка до влади означатиме встановлення справді рівноправних стосунків між Україною і Росією. Вони позбудуться фальші. Зрештою, це дасть потужний імпульс демократичним силам (мені – зокрема) для морального тиску на владу.

Жодних антиросійських настроїв я в Києві не помітив. Принаймні, після мого виступу на Майдані Незалежності 500-тисячний мітинг 10 хвилин скандував: „Україна і Росія!”

- Ви не побоювалися, що вас заулюлюкають?

- Ні, бо після прильоту до Києва одразу пішов на Майдан, прогулявся по всьому центру. В мене залишилися найприємніші враження від контактів із „помаранчевими” учасниками акції непокори.

Я залишаю Київ остаточно переконаним: усе, що в ці дні вирішується тут, має величезне значення не лише для України, а й для Росії. Звичайно, в нас не може бути таких масових виступів. Україна в побудові громадянського суспільства пішла значно далі Росії: путінська „керована демократія” працює, але це до пори до часу...