Втім, роман цікавий не тільки регіональною актуальністю. Перед нами соціальний портрет непрезентабельної частини українського суспільства: криміналізованої і алкоголізованої частки населення українських мегаполісів, тої частки, яка дотепер слугувала хіба що гумусом для політкоректних легальних політиків і яка зараз може обрати для цієї країни президента за власним “образом и подобием”.

Отже, герой роману – колективний кандидат У сенсі спорідненості за соціальним походженням, кримінальним досвідом та груповою мораллю. Втім, лаври пророка автор приймати не бажає. Деталі – в інтерв‘ю з самим Павлом Вольвачем.

Коротка біографічно-літературознавча довідка про автора.

ВОЛЬВАЧ Павло (нар. 1963 р.). Поет. Живе і працює у Києві. Журналіст Української редакції Радіо Свобода. Найбільш помітний продовжувач “сповідальницько-громадянської” поезії у сучасній українській літературі. На відміну від більшості поетів ТР-дискурсивного терену, спромігся заманіфестувати самобутню креативну тяглість, атракційне володіння текстовим простором вірша. У поезіях останніх років відчутне звертання до неомодерних практик. Член літзгромадження “позадесятників”.

Джерело: Плерома. Глосарій

– Павле, ось-ось виходить книжкою ваш роман “Кляса”. Назва важка… А от писалося легко?

– Так. Можна сказати, що це той варіант, про який кажуть “на одному подиху”. Тобто були побутові труднощі, котрі стримували написання роману: хронологічно я б написав його швидше – можливо, за півроку. Але оскільки доводилось не жити, а виживати, боротися за життя, то цей процес трохи розтягнувся в часі. Але писалося справді легко.

Більше того, це моя перша прозова спроба. Я не знав, як це робиться, але в процесі відчув якийсь драйв, якісь містичні речі. По-перше, я почав згадувати те, що, якби мені про це сказали перед процесом написання, то я б не повірив, що про це пам’ятаю. Кажу про давно забуті пласти життя, саме тому це все напівмістично.

Виявилося що той пласт часу, який відділяє мене теперішнього від того, який зображений в романі, – а роман автобіографічний, і головний герой перегукується зі мною реальним, – досить бурхливий, наповнений масою подій, людей – галереї тих, котрі не увійшли в роман, вистачило ще б на два-три твори. Я думаю, що це добре. На мою думку, Олександр Грін, який не входить до пантеону моїх улюблених письменників, сказав дуже влучно: “Письменник – це той, у кому багато людей”. Так ось, у мені людей багато, і це я відчув з насолодою.

– Ваш роман, відволікаючись від автобіографічного наповнення, дуже влучний соціологічно, тобто містить цілком адекватні соціальні характеристики. Одна з найвлучніших – це оприсутнення того широкого масиву сучасного українського суспільства, що й дав власне назву роману – “Кляса”. Підхоплюючи ваші прозорі марксистські натяки, можна було б, мабуть, визначити “клясу” як сучасний люмпенпролетаріат, який кількісно становить неабияку частину українського суспільства. Роман визначає українське суспільство на момент дії твору – а це кінець 80-х років, самісінький фінал “перебудови” – як таке, в якому доволі велика частина є криміналізованою або принаймні позначена маргінальними впливами. На вашу думку, чи змінилася ця ситуація за останні 13 років?

– Думаю, що суттєво така ситуація не змінилася. Просто відійшли ті характерні представники, яких я описав. Пам’ятаю, коли я тільки-но перебрався до Києва, по всьому місту висіли біг-борди соціальної реклами із зображеннями динозаврів, що палять і розливають горілку, і написом “Ти знаєш, що з ними сталося?”. Тобто ці відійшли, але прийшли інші, трохи молодші, які, за великим рахунком, зовсім не змінилися.

Щодо діагнозу чи констатації факту криміналізації суспільства, то, звісно, в мене йшлося не тільки про це. Але у вашому запитанні є і певною мірою відповідь: говорилося про потужний прошарок українського суспільства, я б сказав, про більшість українського суспільства, адже у селах живе меншість населення. А більшість міського населення, у свою чергу, живе у велетенських індустріальних містах на сході.

Про них, як на мене, ніколи ще не було сказано так, як я собі це уявляв, тобто на повний голос. Можливо, зараз я балансую на межі, але це не самовихваляння, а констатація факту. Я кажу це спокійно, як бізнесмен, який констатує, що його завод більший за інші, а родовище корисних копалин найбільше у світі. Мені здавалось, що те, як можу написати я, як я це знаю, ніхто до цього не робив.

Як на мене, “Кляса” – це голос тих, хто мовчить. Це не якась групка, не якась каста. Це велетенські маси народу, ціле покоління, яке ніколи в український літературі не було представлено. У нас про що тільки не писали: переважно про село, колгосп, про діда з бабою. Робили це талановито чи менш талановито, але це інше. Або якщо йшлося про місто, то це були переважно західноукраїнські містечка, які, як правило, були резерваціями інтелігенції, культурницькими гетто.

А мені йшлося дещо про інше. Цей роман, якщо говорити пафосно, виник з внутрішньої потреби вірності тому світу, з якого я вийшов, який є і залишається рідним. Я бачу, що світогляд і друзі залишилися там. Зараз я можу інтелектуально шліфуватися, але світогляд склався там, і життя сформувалось там. Не написати я не міг. Тим більше, що йдеться не про якусь екзотичну групу, касту, а йдеться про цілий світ, про який ніколи ніхто нічого не казав.

Що таке “кляса”? Визначення дати важко. Мабуть, це щось уркагансько-пролетарське. Як казав Едуард Лімонов, російську літератури наполегливо хочуть загнати в ХІХ століття. А як на мене, то українській літературі відводиться два варіанти художніх “свєтіл”: або ж селянсько-музейний, архаїчний, або ж інтелігентсько-резерваційний, у той час як під боком у кожного дихає інше життя, велетенський материк, незаймана океанська потуга української вулиці, українського міста. Для того, щоб цього не помітити, треба бути аж надто заслуженим членом Спілки письменників або хворим на себе “поц”-модерністом.

– Ваша “кляса” починає, принаймні у романі, усвідомлювати свій політичний потенціал і навіть формулювати власні політичні амбіції та претензії на державну владу. Наскільки успішними, на вашу думку, виявилися політичні проекти напівкримінальної частки українського суспільства?

– Однозначної відповіді бути не може. Ще зазначу, що саме той прошарок з кримінальним відтінком, який описаний в “Клясі”, у політику не пішов. Це, як говорив один з персонажів роману, переважно “отработанный материал”, тобто це люди без великих кримінальних амбіцій, це, як на мене, романтики життя, які віднаходять цю романтику у чомусь буттєвому – у випивці, в бійках і не ставлять собі за мету взяти до рук приводні ремені світу.

Багато з колишніх кримінальників відзначаються силою волі, пасіонарністю, тими рисами, яких бракує в українському суспільстві. Здається, Корчинський писав, що всі українські пасіонарії сидять в тюрмі. Так от добре це чи погано? Щоб не заплутатися, не буду аналізувати. Очевидно лише те, що раніше це були просто кримінальники, і за тими часами можна поностальгувати.

У той же час, тодішні кримінальники стають поважними людьми, відкривають і легалізують свою справу, а то і продираються на самий верх управління державою. Щодо результату, то нехай його визначає кожен сам для себе – я не мав на меті ставити діагноз суспільству. Я – свідок, який відтворює побачене.

– Як на мене, ваш роман виявився дуже актуальним, зважаючи на те, що незабаром українську державу може очолити людина, яку, поза всяким сумнівом, можна віднести до „кляси” принаймні за соціальним походженням, коли вже не за соціальною мораллю та світосприйняттям. Ви відчуваєте себе пророком?

– Я навіть не думав про це і під таким кутом зору не розглядав. Мені здається, це вже коментарі. Тобто є факт – роман, за нього я відповідаю. А коментарі можуть бути якими завгодно. Коли я писав роман, той, про кого ви кажете, здається, взагалі не був аж так відомий. Та й мені йшлося про інше. Втім, кожен може бачити те, що він хоче бачити.

Роман не пов’язувався з якимись конкретними відомими людьми з політики. Він абсолютно конкретний по тим персонажам, які там зображені, і це одна з його особливостей. Він не висмоктаний із пальця й реальний настільки, що там практично навіть не змінені імена, або принаймні прізвиська, більшості прототипів. Тобто герої роману – цілком реальні люди. Як на мене, це один із найреальнішіх українських романів.