Запитувала Леся Ганжа, «Детектор медіа» На запитання, як би він себе означив соціально, Іващишин відповідає: «Лідер. Лідер у певнім процесі». Я не можу втримати іронічної усмішки, бо, по-перше, як у кіно: «Цар, дуже приємно, цар…», і по-друге, як на агітаційнім біл-борді «тому що лідер». Але іронія стосується не сенсу почутого, а суто девальвації слів. У принципі, можна описати Іващишина, навмисно уникаючи слова «лідер» («нащо?» – «тому що»: щоби не було, як на біл-борді): активний учасник «Студентського братства» і студентського голодування 90-го року, засновник і незмінний директор (серце й мозок) КМЦ «Дзиґа» (а «Дзиґа» – це виставки сучасного мистецтва, концерти, фестивалі, журнал «Четвер», літературні читання, Іздрик, Кауфман і Барбара, книжки та компакти, кав’ярня «Дзиґа» і клуб «Лялька»), засновник «Львівської газети». «І, напевно, журналіст?» – «Ні, за освітою я будівельник».

З ним дуже цікаво говорити. По-перше, не-київська риторика. У Львові інакше артикулюють певні суспільні процеси. І це відлуння львівського інакше проривається й у формулюваннях Маркіяна. По-друге, у Маркіяна є талант говорити просто про складне. Знаходити до політичних подій і суспільних процесів прості й влучні аналогії. Причому ці аналогії не є побутовим спрощенням ситуацій, а навпаки – такими, що підкреслюють сутність, аналогії-діагнози. У розмові він оперує простими поняттями: «правда», «обов’язок», «совість», «смак», «батьківщина», «гідність», що безпомилково виказує в ньому романтика. Він і є романтик («Ми принципово займаємося культурницькою діяльністю…»), проте такий, що напевно знає, скільки коштує його романтизм («Усі наші проекти існують у категорії іміджевої підтримки продажу кави…»).

ПОЛІТИКА

«Суспільні зміни в Україні – процес фізіологічний»

– Чим те, як ти уявляв собі 2004-й рік в Україні на початку 90-х, відрізняється від тої реальності, що ми бачимо довкола?

– Тоді була ейфорія, і здавалося, що до середини 90-х, максимум до 2000-го року відбудуться відповідні і суспільні, і світоглядні зміни. А те, як ми живемо зараз, називається «конгломерат компромісів». Я говорю не тільки про політику, а взагалі про людей. Усі живуть подвійними стандартами: є бідність – і, з другого боку, її начебто немає: абстрактно середньостатистичної зарплати вистачає на середній споживчий кошик. Інша річ, що ніхто не живе на ті копійки, що фігурують у відомостях, як і нічого не продається за тими цінами, які зазначено в абстрактному «продуктовому кошику». Як може серйозний лікар, академік називати зарплату тисяча гривень! Усі свідомі того, що він не живе на ці гроші...

– Маркіяне, що говорити про лікарів, якщо в деклараціях кандидатів у президенти цифри – 13 тисяч гривень на рік...

– Власне, я про це й говорю. Ми всі свідомі того, що існує інший світ – паралельний, і водночас більш реальний, ніж той світ, що на папері.

– І хто живе в тому паралельному світі?

– У тім-то й річ, що всі. Всі переступають межу правил. Всі себе трошки дурять. Починаючи від тієї бабусі, що з асфальту насіння продає, від останнього люмпена червоного комуніста до яппі із випрасуваними шкарпетками. Візьмімо українців, що заробляють по закордоннях. Подивися, адже вони є дуже добрі внутрішні інвестори. Вони їдуть туди, збирають ті помідори чи мандарини, везуть гроші в Україну. І, що важливо, відправляють на ті гроші дітей учитися в університети і будують собі в горах санвузли. Тобто: вертають нормальні вільні люди, які вже побачили вільного світу і зрозуміли, що чесною працею можна гідно жити. І це 7 мільйонів людей – величезний ресурс держави, майже 15 відсотків, які постійно інвестують зароблені деінде гроші в економіку цієї країни. А тут ці люди з їхніми грошима є нелегалами (так само, як і там, де вони ці гроші заробляють). Рідна держава затуляє очі на їхнє існування!

– І хто є адекватним у цій ситуації?

– Найадекватнішими серед усіх нас, напевне, є молоді люди, які тільки-но прийшли в життя після доброї науки – вони доста прагматичні, доста романтичні, вони ходять на роботу, тусуються по клубах, чітко називають ціну, яка потрібна їм на прожиття – «я не можу собі дозволити заробляти менше, як 200 доларів», говорять вони, бо мають витрати – клуби, мобільники, жувачки... Їм для цього не потрібні ані держава, ані соціальні служби, вони знають, що їхні умовні 200 доларів у їхніх руках. Вони можуть голосно говорити дурниці, бо то їхні дурниці, яких вони не соромляться. А наскільки їхнє життя вкладається в норму закону – для них це не є питанням роздвоєння особистості, як для більшості з нас.

– Ти сподівався на позитивні зміни в суспільстві у середині 90-х. Як гадаєш, через що їх не сталося?

– Суспільні зміни в Україні – процес фізіологічний. Одні мають померти, інші – народитися, а це довго.

– А як би могло (чи мало б) бути інакше?

– Інакше – це реформи. А реформи – це процес болісний. От скажи мені: для чого лідерові така штука, як харизма? Для того, щоби розпочати реформи. Бо для реформ влада повинна мати кредит довіри, оскільки люди повинні вірити: те, що зараз вони поживуть погано, то їм повернеться, і вже через рік буде краще, а через два – удвічі краще. Колись у Франції всі фанатіли від де Голля, щоправда, через рік усі так само сказали, що він дурень. Але він мав цілий рік запасу, щоби зробити важливі кроки.

Управління державою дуже часто ґрунтується на ірраціональних і чуттєвих моментах. Якщо людина добре відчуває свою державу, має зворотній зв’язок, тоді вона має невеличкий запас, аби зробити експеримент. У нас же цього за часи незалежності не відбулося на жодному рівні – ні в політиці, ні в економіці, ні в культурі. Подивися на наше покоління, ми ж і далі всі молоді журналісти, молоді письменники, молоді політики, молоді підприємці… Бо є фізіологічно старше покоління, яке на сьогодні займає ключові позиції, а відтак, і модель суспільства виробляє таку, як зручніше старим пердунам, аби комфортніше доживати. А час пішов уперед. До речі, теперішні вибори – ще один прояв нашої геронтократичної ситуації.

– Що ти маєш на увазі?

– Уся ця передвиборча вовтузня та гіперістерія довели, що ані Ющенко, ані Янукович не є адекватними майбутньому у своїх діях. Ну кому потрібна ця істерика довкола чи то яєць прем’єра, чи то отруєння Ющенка? Адже йдеться ж ніби не про те, а про два способи майбутнього України. А про це, якраз, ніхто й не говорить. Приміром, від початку було зрозуміло, що влада буде махлювати, буде лити бруд з екрану, друкувати погані листівки – це зрозуміло й закономірно, це вже має бути закладено в алгоритм роботи передвиборчого штабу, а не кожного разу викликати «гнівне обурення». І це обурення – велика помилка штабу Ющенка, бо таким чином вони ведуться на ту гру, яку нав’язує їм влада. А вони мають набагато більше – щиру підтримку людей, а це чималий ресурс – бо ці люди здатні щось робити, продукувати, виходити без грошей на мітинги. Тільки до них треба адекватно звернутися.

– Давай спробуємо спрогнозувати розвиток подій: як ти бачиш два способи майбутнього України?

– З Януковичем у кращому разі буде те, що було в Україні дотепер. У кращому разі. Але тут треба врахувати одну деталь: система вже не працює, бо вона не самовідтворюється, а отже, в майбутньому для підтримки себе вона буде вимушена вдатися до силових методів. Далі – відповідно – варто очікувати вибуху. Можна чітко говорити, що прихід до влади Януковича означатиме революційні події. Бо, певен, що у випадку з Україною «московський варіант» (у виконанні Януковича) буде тимчасовим. Все-таки Україна – це дійсно не Росія. Тут дуже легко перетиснути: держава компактніша, монолітніша – навіть у національному плані. Це не імперія, де міцний кулак є оптимальним методом управління. Я гадаю, що Янукович, безсумнівно, братиме російську модель на озброєння. В нього іншого способу немає. Бо способів, зрештою, тільки два, «або-або»: або ти відпускаєш – кажеш, ви вільні, або тримаєш міцно – тоді всі невільні. Або ти кажеш правду, або брешеш. Усе просто.

– А у випадку з Ющенком?

– З Ющенком варто очікувати на реформи. Не на кардинальні зміни, але все-таки можна сподіватися, що влада дасть можливість репродукуватися новим силам, які провадитимуть позитивні зміни, відповідні часові.

– Що відбуватиметься із пресою в одному й другому варіанті?

– З Ющенком – це буде така собі напівправда. При тому ніхто не заборонятиме вночі у книжечку підглянути. А у варіанті з Януковичем, то вже системно казатиметься на чорне – біле, а на біле – чорне. Преса перебуватиме під жорсткими олігархічними впливами – це, звичайно, не буде така кількість темників, як перед виборами, але ЗМІ будуть цілком підконтрольними. А при Ющенкові все-таки буде досить вільна конкуренція. І тоді нам загрожуватиме не цензура, а бізнесовий підхід. Адже комерція – теж несвобода: це таблоїди, папараці, гонки за сенсацією – це все речі неприємні, але на сьогодні для української преси радше позитивні.

Запитувала Леся Ганжа, «Детектор медіа»

Повну версію тексту читайте у 10-му числі часопису "Детектор медіа", який щойно вийшов з друку. Нагадаємо, що тепер „Детектор медіа” не викладає повні версії статей з часопису на сайт.

До кінця року журнал розповсюджується безкоштовною адресною розсилкою; замовити його можна, повідомивши свою поштову адресу за адресою info@detector.media.

З 1 січня 2005 року друкований журнал „Детектор медіа” розповсюджуватиметься платно. Про умови передплати докладніше можна дізнатися тут.

Проекти ГО "Детектор медіа" реалізуються за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) за угодою № F11158-TK-01. Погляди авторів не обов'язково збігаються з поглядами Агентства США з міжнародного розвитку.

PO "Telekritika" projects were was made possible through support provided by the United States Agency for International Development, under the terms of Award No. F11158-TK-01. The opinions expressed herein are those of the authors and do not necessarily reflect the views of the United States Agency for International Development.

Також підготовка матеріалів ГО "Детектор медіа" здійснюється за підтримки Міжнародного фонду „Відродження”.

Також реалізації проектів ГО "Детектор медіа" сприяють Тhe National Endowment for Democracy /NED/, Internews Network, Центр Медіареформ.