„Шо то за один – Андрій Куликов?” - спитала журналістка Зіна Підалькіна в своєї чарівної подруги і тупо зареготала. Чому виник цей невчасний придуркуватий регіт Підалькіна пояснити не могла, бо та подруга відповіла їй, що герой Зінчиного чергового інтерв’ю – метр українського телебачення. „Ясно” – тільки й змогла мовити у відповідь сором’язлива Зіна. Озирнувшись на бабуїновських відвідувачів, а та зустріч відбувалася у „Квартирі Бабуїн”, Підалькіна раптом побачила його. Він привітно усміхнувся і поспішив до дівчат. В Зінки від того видовища аж дух зайняло. І було в неї декілька причин для такого паскудного стану: 1. Вона не сподівалася, що отой метр виявиться таким великим кілометром на зріст та серйозним вигляд хлопаком. 2. Їй стало по-дівочому страшно.

„Мені треба брати дозвіл у Брюсселі на інтерв’ю”. – відразу ж почав пудрити Зінчині мізки Андрій Куликов. Зіна мовчазно почервоніла та тихо мовила: „Наталія Лигачова дала мені завдання висвітити усю вашу біографію”... „Професійну чи взагалі?” – хитро поцікавився Андрій.

З.П. (на мить замислившись) Взагалі.

А.К. (замовляючи собі американо) Я народився у всесвітній день туризму у 1957 році. (Зіна на це хотіла гигнути, але стрималась) Вищу освіту здобував російською мовою на факультеті міжнародних відносин Київського університету. Після навчання не зміг знайти роботи за спеціальністю і перебивався випадковими заробітками. Зустрів знайомого, який працював у газеті „Ньюс фром Юкрейн» Тоді в Україну вона йшла кількома примірниками. Я написав три статті на пробу. Одна з них була про робітників-передовиків заводу „Арсенал”. Мене взяли на роботу. З 79 року до 92- го я працював в цій газеті. Був кореспондентом відділу пропаганди, потім завідував відділом культури, потім був відповідальним секретарем, заступником головного редактора. А з 91 року Бі-Бі-Сі і британське міністерство закордонних справ вирішили відкривати українську службу. Вони провели семінар, на який записали десь 20-30 журналістів. Далі провели конкурс, і я був одним з тих чотирьох, котрих набрали в штат.

А.К. (не звертаючи уваги на каву-американо). - Працював в Англії майже три з половиною роки, але хотів повернутися до України. Як тільки з’явилася така нагода, я зробив це. Після декількох місяців випадкових заробітків в Україні мене запросили на СТБ заступником головного редактора і навіть виконувачем обов’язків головного редактора. Тоді СТБ керував Микола Княжицький, а другою людиною був Юрій Айвазян. Сказати чесно, в той час я дуже добре знався на новинах, але не на телебаченні, навіть думав, що якщо на плівці треба щось скоротити, то це робиться так, як і на радіо. Я вважаю, що не був готовий до цієї роботи, і не працював з необхідною ефективністю. Це мене мучило. Зрештою, керівництво дійшло правильного висновку і мене замінили на посаді головного редактора Ларисою Івшиною. Так я став заступником головного редактора. Це дало змогу спробувати себе як репортера. Я залюбки це робив. І скористався необачно даною обіцянкою Княжицького, котрий сказав: „Знаходьте цікаві теми, і поїдете куди завгодно”. Я був знайомий з послом Афганістану у Києві і з Сергієм Кореневим поїхав в Афганістан. Це був грудень 96 року. Не встиг я повернутися з Афганістану, як мені зателефонував Олександр Ткаченко і сказав, що він створює на „1+1” ТСН, і йому потрібна людина, яка буде випусковим редактором. Я погодився. З кінця 96 року я був на ТСН випусковим редактором. Зрідка їздив на зйомки замість когось. Робота з Ткаченко дала мені дуже багато. Він мене на десять років молодший, але я в нього вчився без жодних сумнівів. Я і досі вважаю, що рівного йому інформаційника в українському просторі немає. Влітку 1997-го в нього почалися проблеми з „Післямовою”. Коли передачу зняли з ефіру, йому сказали, що він має поміняти тональність „Післямови”. Він цього не хотів, і мусив піти, забравши з собою найближчих людей, в тому числі і Андрія Шевченка. Мене залишили замість нього і призначили директором ТСН. Я погодився до другого туру парламентських виборів-1998, тому що керівництво каналу обіцяло Ткаченку після виборчої кампанії, „Післямову” повернути назад. Коли закінчилися вибори, повернення не відбулося, і я пішов з ТСН, хоча мені було це важко.

Сьорбаючи зелений чай, Підалькіна тихенько зиркала на Кулікова. Її здивували: А) темні сірі очі героя. Б) його готовність відповідати докладно на її доволі просте одне запитання. „Певно, очі міняють колір в залежності від освітлення, одягу, настрою... – розмірковувала вона і занурювалася у їхню глибину. – Хоча... може, й ні”.

А.К. (продовжуючи смикати запальничку). - Через кілька місяців перекладацької роботи, яка насправді є набагато безпечнішою і прибутковішою, ніж журналістика, мені запропонували стати шеф-редактором „Нового каналу” (усміхнувшись). Від таких пропозицій (а запропонував тодішній генеральний продюсер „НК” Михайло Павлов) ніхто не відмовляється. На каналі тоді не було, крім кіно, свого продукту. При мені з’явилася студія. Ефіри в нас були неполітичні. І, головне, підтвердилося те, що поки канал непопулярний, то на нього зверху не тиснуть.

А.К. (виводячи Зіну з глибоких спогадів, продовжуючи). - Потім на канал прийшов Ткаченко. І я зрозумів, що якщо він залишався сильнішим за мене в інформаційному телемовленні, то в решті компонентів телебачення я пішов далі. Мені стало нецікаво після кількох місяців імпровізації і пошуку повертатися в річище суворо форматованих новин, і я через місяць роботи з Ткаченком пішов перекладати знов. У 2000 році я погодився на пропозицію брати участь в конкурсі української служби Бі-Бі-Сі, пройшов його і опинився знову на радіо. Через чотири роки роботи в Лондоні я проводив консультації в Одесі для робітників радіо і телебачення у Європейському проекті „Топ-медіа”. Це була робота з регіональними ЗМІ, які є набагато залежнішими, ніж центральні. Там в людей часто не буває змоги застосувати на практиці ті знання, які ти їм передаєш. В деяких випадках це виявляється навіть контрпродуктивним, бо людина запалюється новим, хоче працювати, а головний редактор каже: „Нам цього не треба. Як було, так і роби”. В листопаді 2004 року мій шеф і блискучий тренер журналістів Тоні Хоусон проводив семінар для регіональних ЗМІ і запросив взяти участь в ньому. Я приїхав, і тут в Україні усе почалося. Мене залишили на два тижні, і весь час Майдану я вів репортажі для української служби, англійської і середньо-азійської служби Бі-Бі-Сі (російською мовою). Якраз наприкінці листопада, після групового фото студії „1+1”, яка відмовлялася працювати за «темниками», я зустрівся з Володимиром Оселедчиком, тодішнім генпродюсером «1+1», котрий запропонував мені посаду керівника ТСН. Але проблема полягала в тому, що за 18 годин до цього Тоні запропонував мені участь у навчальному європейському проекті „Жорна” («Розвиток медіа-навичок»), і я погодився. Вихід хоч одного з експертів з цього проекту міг дати привід передоручити його іншому консорціуму. З Володимиром Оселедчиком я домовився, що працюватиму два-три місяці, поки не стане зрозумілим, чи дають нам цей проект. Проект дали, і я змушений був перейти на нього. Два місяці на ТСН – щасливі часи. Прикро, що не вдалося зробити більше. Зараз я працюю у проекті „Жорна”.

З.П. (полегшено зітхаючи на кінець монологу. - Андрію, телебачення ж змінюється. Воно тупіє з кожним днем. Невже люди, які працюють на ньому, не розуміють цього?

А.К. (п’ючи каву). - Від людей, які працюють на телебаченні, залежить багато, але не все. Я вважаю, що в Україні дуже роздутий ринок телебачення. Це призводить до розпорошення сил і до ситуації, коли без вертикальної структуралізації ринку і зменшення кількості каналів, пристойне телебачення в нас виникне нескоро. Тут постає драматичне питання – як зменшити кількість каналів? В мене відповіді на це нема, але можна знайти суспільне порозуміння довкола цього питання. Можна пояснити як глядачам, так і журналістам, що це потрібно. Власники ж каналів мають зрозуміють, що комерційне телебачення може давати їм гроші, а не бути лише знаряддям політичним. Зараз щороку з’являються нові канали. Хто на них буде працювати? Наші режисери, монтажери, звукорежисери вже зараз працюють на двох-трьох каналах. Який би текст журналіст не написав, як би оператор не зняв, але коли справа доходить до режисера монтажу, котрий прибіг захеканий з іншої роботи, то якої якості можна очікувати? Хоча за інших умов він може її дати.

З.П (ошелешено). - Але ж у суспільстві існує міф про те, що ті, хто працює на телебаченні, заробляють шалені гроші!

А.К. - Хто? Ті, хто сидять у кадрі? І то не завжди. Одна з причин цього міфу – це закритість засобів масової інформації. Вони закриті з огляду питань власності і з питання штатних списків і зарплат. Навіть якщо оголошується конкурс на заміщення якоїсь вакантної посади, то гроші не оголошуються. Між тим переважна більшість технічного складу отримує мало.

З.П. (втупившись в офіціантку, яка спритно міняє попільничку). - Ви часто буваєте в регіонах. Чи можна говорити про свободу слова в провінції?

А.К. - Ми були в Сумах і там розповідали, що після зміни влади відбулися зрушення. За попереднім губернатором, Щербанєм, багато журналістів покинули Суми, бо там був тотальний контроль. Вони не повертаються, але новим там набагато легше працювати і вони вже через цензуру не будуть виїздити з Сум. В Ужгороді я спостерігав розмаїття думок. Нещодавно я розмовляв із знайомою, яка працює на київській ДТРК, і вона мені сказала, що з приходом нового мера зменшився адміністративний тиск на їхній телеканал. Теж саме я чув від одеситів... В Британії, наприклад, немає регіональних каналів. Натомість там є регіональні відділення крупних національних каналів. З одного боку, це дозволяє проводити послідовну регіональну політику, покривати усі важливі події в регіонах, і давати кореспондентам на місцях розкрити тему на прикладі Манчестеру або інших регіонів. З іншого боку, це захищає місцеві канали від місцевого тиску. Бо якщо в журналіста за спиною стоїть багатотисячна організація в Лондоні, то місцевий політик – депутат парламенту чи голова міської ради - не зможе тиснути, як це відбувається у нас.

З.П. (примруживши очі). - А чому ви хотіли повернутися в Україну? Більшість, навпаки, хоче виїхати...

А.К. (хитро, усміхнувшись). - Якби більшість знала, як там нашим живеться, то ніколи б не схотіли цього. Чому в Україну? Бо я вихований цим суспільством, і думаю, що тут можу приносити більше користі. Тут для мене більші можливостей для кар’єри, і я можу не тільки для народу щось зробити, а і для себе. Не зважаючи на те, що я поступаюся своїми інтересами заради суспільних, я працюю на себе. Це нормально. (Лукаво зиркнувши вбік Зіни) Якщо я з вами, Зіно, зараз розмовляю, то не лише тому, що я дуже зацікавлений вами, не лише тому, що я поважаю „Детектор медіа”, а й тому, що хтось, може, прочитає, зацікавиться.

З.П. (червоніючи по самі вуха). - Що ви думаєте про український телевізійний простір взагалі?

А.К. - Телебачення перебрало на себе багато жанрів радійних. Деякі програми сам на сам типу проекту Миколи Вересня - це не телевізійні програми. Дивитися там немає чого, якщо не впроваджувати туди якісь сюжети, не працювати з камерами по-справжньому... Це радіо-жанри з картинкою і все. На СТБ іде програма ”Цар гори”. Це прозвон і відповіді на запитання заради певної суми грошей. Це теж абсолютно радійний жанр. Це характерне не лише для нас. Я був вражений в Британії, що на такому потужному каналі, як  ITV, вночі іде такий самий проект.

Деякі серіали, які роблять в Росії і в нас, вони теж не дуже телевізійні, це радіодрама, перенесена на телебачення. Тому я вважаю, що в радіо є майбутнє. Але радіо жанри на телебаченні є доказом того, що телебачення, особливо у нас, розвивається дещо хибно. Воно змушене звертатися до невластивих йому форм, щоб забивати ефір. Наприклад, нинішнє повторення десятирічної давнини „Імпрези” на СТБ викликано лише бажанням забезпечити 24 години мовлення. До речі, за останніми даними, які наводили на міжнародній конференції радіо-досліджень, 27% населення у Європі використовують цифрове телебачення, щоб слухати радіо.

З.П. (нагло кокетуючи.) - Ви, певно, скептик. А вам подобаються якісь передачі в Україні?

А.К. (пустивши веселі бісики з очей). - Мені страшенно подобається на Першому Національному задум програми „ Життя триває ”. Вона охоплює вдень незадіяну телебаченням аудиторію пенсіонерів. Але в телебаченні має бути комплексність. Для програм обіднього жанру важливо, наприклад, щоб був огляд преси, бо ми не усі встигаємо багато читати, і не всі маємо гроші купити чотири-п’ять газет. Все в цій програмі мусить подаватися живо. Скажімо, ведучі разом прочитали газети і обговорили, або прочитали окремо і розповіли про цікаве один одному… Має бути своя певна драматургія. Обідні програми мають нести момент мильної опери. Ті, хто їх веде, перетворюються на персонажів щоденних і вже знайомих, і ми стежимо не лише за тим, що вони нам розповідають, а і як розвиваються їхні стосунки, в якому настрої вони прийшли і як один на одного реагують. Ми пам’ятаємо, що тиждень тому вони були не в настрої через погану погоду, а сьогодні він приніс їй квіти і вона щаслива.

А.К. (всміхнувшись). - Я краще скажу, що неважливо. Це паркет, засідалівка. Нам треба від цього швидше відходити. Але такий вже наш багаж: Президент щось сказав і це вже вважається цінним. Коаліційна сага важлива, але щодня повідомляти про те, що сказав Ющенко, Тимошенко, Єхануров – це абсурд. За рахунок цього наші програми новин втратили дуже багато глядачів. Треба показувати державні рішення на якихось реальних прикладах. Ми знаємо, що декілька днів тому подорожчали залізничні квитки в поїздах на 50%. Треба показати Семена Петровича, котрий міг поїхати до своїх дітей раз на місяць, а тепер він зможе робити це раз на два місяці. Коли була вся ця газова проблема - добре, що нам розповідали про переговори, але треба показати газову конфорку на кухні Марії Степанівни... Тобто, з рішень на рівні держави, області треба робити життєву історію.

І ще одне - висвітлення життя в регіонах. В нас часто-густо з’являються регіональні матеріли в центральних новинах, щоб створити в глядача враження, що новинна служба каналу стежить за усією Україною. Але ми бачимо, що ні технічність, ні інформаційна цінність в цих сюжетах часто-густо не надто високі. В Британії є, припустимо, 30-хвилинний головний інформаційний бюлетень. Там спершу іде блок новин, важливих для усієї країни. Потім людина в центральній студії передає слово обласним і в кожній області впродовж восьми хвилин йдуть свої новини. Люди в Норфолку дивляться про Норфолк. Так само люди в Харкові мусять дивитися про Харків. Потім відбувається повернення до центральної студії і підбиття підсумків.

Що нам ще не потрібно - то це такий жанр, як калейдоскоп. Коли людина в кадрі каже: „А про інше нам розповість інший журналіст”, то це лише підкреслює неважливість того, про що говориться. Можна в новинах збільшувати хронометраж висвітлення актуальних подій за рахунок зменшення тем. Деякі теми потребують і по два, і по три матеріали.

А.К. (емоційно). - Він неодмінно втратить їх. Будьмо ж реалістами! Я розмовляв з сусідами, старшими за мене, то вони звертають увагу на те, що в центрі Києва не залишилося вивісок російською мовою. Для мне це не є проблемою, а для них є. Я їх розумію, і нам треба дбати про цих людей. Треба бути великодушними. Це мало хто усвідомлює. Мені здається, що цілком припустиме існування двох каналів російською мовою. За соціологічними дослідженнями, більшість із нас віддають перевагу спілкуванню російською. Існування другої державної мови, чи російської як офіційної – не є таким страшним для України, тому що питання полягає в якості. Просто треба робити україномовний якісний продукт.

Хоча ситуацію на книжковому ринку лише якістю не виправиш. Там потрібні якісь захисні механізми від російського імпорту товару. Навіть в Одесі не таке вже й негативне ставлення до української мови. Навесні 2004 року програма новин на одеському телеканалі „Глас” провела експеримент. Вони тиждень давали свої новини українською мовою. Це було зроблено без попередження, що неправильно. На аудиторію, котра дивилася кілька років „Новини” російською мовою, звалився тиждень україномовного ефіру. Це по суті вже є провокацією. Її автори влаштували телефонне опитування – хто за, хто проти, а хто байдужий. І от, навіть незважаючи на таку провокативність, якщо в перший день була різка перевага тих, хто дзвонив за російську, то на кінець тижня число тих, хто був за українську зросло до 25 %.

В Україні зараз формується нова етноспільнота, яка назавжди збереже російську мову, культуру в її місцевому варіанті, яка усвідомлюватиме себе не частиною великої російської нації, а етносом, який живе в Україні. Ця спільнота буде на кшталт франкомовних швейцарців. І дати цим людям шанс використовувати рідну мову де завгодно – це нормально. Це є позитивний процес. Який державу лише зміцнюватиме.

З.П. (міняючи тему). - Андрію, ви на початку розмови згадали про свій внутрішній конфлікт. Не кожен сьогодні може дозволити його собі. Ви його культивуєте? Він що – є рушієм вашого розвитку?

А.К. (зробивши міні-паузу). - Іноді є. Але частіше він - перешкода. Я багато сил і часу витрачаю на те, щоб проаналізувати, що ж мене мучить, і насправді не роблю роботи, яку мушу. Внутрішній конфлікт для мене полягає часто в тому, що я роблю те, що насправді не хотів би. Мені хочеться сидіти вночі в навушниках, крутити свою улюблену музику, розповідати про неї. Іще... Весь час, коли я був на ТСН в 90-ті роки, мені дуже хотілося в кадр. Але я знав, що більшої користі я приносив як випусковий редактор, тому я питання про це не ставив. Бувало й інше. На тому ж ТСН після відходу Ткаченко приходилося працювати на ті політичні сили, які не є моїми фаворитами...