Невідомий Халпахчі

20 Жовтня 2004
942

Невідомий Халпахчі

942
„Я проти кінематографа для жменьки еліти, тому що це позбавляє кіно його сутності”.
Невідомий Халпахчі
Халпахчі?! – почула Зіна Підалькіна щирий подив на протилежному кінці телефонного дроту. – Сєчас узнаю у шефа”. Видно було, що замредактора одного з київських „профільних” видань не мав щодо директора МКФ „Молодість” Андрія Халпахчі жодних відомостей.

Нє нада, – радісно та урочисто промовив він у слухавку. – Ти нам, Зіна, звьозд с „Молодості” давай. Халпахчі нє нада”. Зіна поклала слухавку, її почало нудити. Смутно подивилась у вікно. Там нав’язливо маячів образ володаря урочистого голосу і псував усе завіконне видовище. Гладенький, блискучий та рухливий – лагідно посміхався замредактора дівчині. „Дідька лисого... – мовила Зіна. – Наш Андрій Халпахчі, який уже не перший десяток років у шістнадцятиметровій комірці Будинку кіно тягне на горбі своєму міжнародний кінофестиваль „Молодість”, щороку вихаркуючи його з кров’ю, – нє звєзда, а росіянє, розпіарені російською ж пресою, – звьозди”. Це була реальність. І Підалькіній на неї хотілося тихо гавкнути. Хоч і були заявлені на „Молодості” безсумнівні зірки, такі як Кіра Муратова, Рената Літвінова, Олег Янковський, але з Андрієм Халпахчі Підалькіна відчувала ізмєну. „Горе-редактори... – правила своєї вона – Романа Балаяна не знають, інші – Вікторію Лук’янець, а треті про Андрія Халпахчі вперше чують! А взяти ту ж Муратову – хоч і в Одесі творить, на українській землі, а якби не піар російської преси, яка прагне з неї свою ж режисерку зробити, то тут мало хто нею цікавився б. Бо нецікаве воно – місцеве!” І це факт.

Сама ж Зіна вітчизняній культурі співчувала, бо вельми чутливою на світ божий народилася, а тому й попрямувала просто до того не знаного ніким Халпахчі.

З.П. (уїдливо іронічно) А що, Андрію, прочитала я нещодавно у статті одної дівулі-журналістки, що ваша „Молодість” – це не фестиваль категорії „А”...

А.Х. (спокійно всміхаючись Зіні) В международном регламенте фестивалей в пункт «А» входят фестивали, которые должны представлять премьерные фильмы. Это Канны, Берлин, Венеция, Москва, Карловы Вары, Сан Себастьяно, Ла Карне и несколько других. Но основных фестиваля всего три – Канны, Берлин и Венеция. Они первыми борются за премьерные фильмы, и худо-бедно их собирают. Хотя и их программа год от года становится все хуже и хуже.

Мы входим в категорию «В» и имеем право в конкурсной программе показывать те фильмы, которые были показаны на других фестивалях. Взять тот же московский фестиваль – когда приезжает директор программы Кирилл Разлогов, то с завистью констатирует, что мы в подборе программы в лучшем положении. Москве остается секонд-хэнд, так как лучшее стремится на три центральных мировых фестиваля.

Поэтому мы и не стремились в категорию «А». Мы – «фестиваль дебютов». Хотя и у нас есть проблемы. Фестивальная позиция прокатчиков такова: если есть фильмы, которые не могут выйти в широкий прокат, то они пытаются заработать деньги показом этих фильмов на фестивале и требуют определенной оплаты за один или два сеанса показа этого фильма. Это ведет к дополнительным расходам.

З.П. На одній із прес-конференцій ви з Аліком Шпилюком зробили заяву, що проводите останній фестиваль, тому що, умовно кажучи, стомились боротися з вітряками. Тоді ви казали, що попри десять років роботи, ваш фінансовий стан є злиденним. Але ви знову з „Молодістю”. Що?.. Справи стали кращими?

А.Х.Не очень. Но сегодня есть стабильность со стороны госфинансирования, оно увеличивается. К тому же меняется общая ситуация киноискусства в стране. Немножко увеличивается кинопроизводство, кинопрокат, появляются специализированные журналы, газеты. Мы уже не единственное непонятное явление при отсутствии кинематографа в Украине. Поэтому кинофестиваль стал более уместен и заметен.

Трудности заложены в нашем характере. Каждый год фестиваль хочется сделать больше и лучше. В этом году нам удалось переоборудовать на время фестиваля зал Дома кинематографистов. У нас будет система «Долби диджитал», что очень важно для конкурсного показа, а также субтитрование. Программа расширяется. Хотя не будет такой крупной звезды, как София Лорен, будет меньше внешнего блеска, но больше внутренней работы.

И так каждый раз – когда казалось уже невозможным выхаркивать этот фестиваль, но на церемонии открытия «Молодости» видишь лица прорвавшихся в Дом кино, заполнивших все проходы, ждущих событий нашего фестиваля зрителей, тогда приходит удовлетворение и новый заряд энергии. Убеждаешься вновь, что это кому-то надо.

З.П. (таємниче) А кінематограф, Андрію, це для вас що?

А.Х. (усміхнувшись Зіні) Это движущаяся картинка. Как зритель, я ценю в нем разные направления. Это массовое искусство. Кинематограф ценен, когда имеет не только форму, но и посыл и содержание. Он должен быть социальным и в то же время развлекательным. Это немножко площадное искусство. Я люблю хорошую комедию, мелодраму. В кино нужно уметь делать, как говорят поляки, „разрывку”, то есть хорошее развлечение. Я, как и Ежи Гофман, ценю Чарли Чаплина, так как он был интересен и элите, и кухаркам. Сегодня я против кинематографа для горстки элиты, потому что это лишает кино его сути. Это индустрия, которая должна охватывать миллионы зрителей.

З.П. А вам ніколи не хотілося самому взяти до рук камеру й знімати кіно?

А.Х. Всегда хотелось. Но во время моей юности было трудно кланово пробиться в этот мир, потому что я из научно-инженерной семьи. Тогда нельзя было поступать на кинорежиссуру, не имея рабочего опыта в два года. А так как советская армия меня пугала, я решил идти в технический вуз. В то время честнее было выбирать инженерную профессию, чем творческую. Когда, например, я сообщил отцу, что хочу пойти на журналистику, он ответил: «Если ты хочешь быть проституткой, то честнее идти на панель». К сожалению, эта древняя профессия и сегодня не очень изменилась. Потом у меня была диссертация, аспирантура… Только в годы перестройки я все же бросил пост доцента в киевском инженерно-строительном институте с тем, чтобы работать в кино. Я и сейчас люблю, когда загорается экран и ты погружаешься в атмосферу настоящего кинематографа. Хотя мне было бы интереснее работать не в качестве продюсера, а самому снимать фильмы, но так сложилась жизнь… И, наверное, я не жалею.

З.П. А все ж таки дивно, що при повній відсутності кінопроцесу в Україні ваш фестиваль живе і процвітає.

А.Х. Я не согласен с такой формулировкой. Украинский кинопроцесс существует. Если вернуться в историю, к расцвету украинского кино, то скажу, что не было никакого расцвета. Были отдельные имена, успехи. Довженко, которого забрали в Москву и не давали работать. Параджанов, который снял картину об Украине, и сидел в тюрьме. Балаян, фильмы которого шли к зрителю нелегко. Кира Муратова, чьи ленты лежали на полке. Юрий Ильенко, фильмы которого доходили до зрителя в обрезанном варианте, а «Криниця для спраглих» в свое время вообще не вышла. Леонид Осыка с его «Каменным крестом» и другие.

Но тогда в Украине снималось 50 фильмов в год. 49 из них был никому не нужный ширпотреб. Фильмы были – как однотипная обувь в советских магазинах, где пары нормальной не выбрать. Летом на курортах были кинотеатры. Они получали на фильмы разнарядки. Так вот – если шел фильм производства студии Довженко, то они не писали об этом, потому что будет провал, зрители не пойдут на сеанс. Так что среди потока было не так уж много удачных фильмов.

В переломные же годы был разрушен весь кинопроцесс. Советский Союз был устроен так, что пропадали сигареты, потому что бумага изготовлялась в одной республике, табак в другой, фильтры в третьей. То же и в кинематографе. Озвучка лент, например, производилась в Москве.

Сегодня нужно преобразование киевского театрального института. Должен быть свой ВГИК, а не факультет при театральном университете. Но если взять киностудию им.Довженко, то, что делает сейчас на ней Приходько, – разумно. Он создает новый потенциал для работы в кино. Есть надежда.

З.П. Ви за своє життя зустрічали немало цікавих особистостей. Хтось із них залишив слід у вашому житті?

А.Х. Часто вспоминаю встречу с Фаиной Раневской. Это были 70-е годы. К ней тогда вернулась старшая сестра из Парижа, эмигрировавшая с родителями после революции. Фаина Георгиевна пожаловалась мне: «Мало того, что эта дура вернулась в страну, она еще все франки поменяла на рубли. Теперь я ее боюсь выпустить на улицу, потому что из-за нее меня посадят. Она тычет пальцем и во всеуслышанье говорит: «Милочка, у вас никогда не будет коммунизма». Я ее спрашиваю: «Почему это у нас, дура, не будет коммунизма?» – «Посмотри, как грузчик грузит бананы: один в ящик, два в карман. Если бы он грузил один в ящик, один в карман – у вас был бы коммунизм, а так никогда не будет». Очень поучительная история. Когда мы наблюдаем то, что сегодня происходит в стране, я всегда говорю о наших деятелях политики, что с тем, кто кладет себе в карман один банан, а один в ящик – с ним еще можно строить Украину как независимую державу. С остальными – нет.

З.П. Ви часто в розмові вживаєте слово «чесність». Для вас у житті важливе це поняття?

А.Х. Если в 30-е годы бытовало убеждение, что до революции, чтобы слыть порядочным человеком, надо бороться с подлостью, то в Советские годы уже достаточно было самому не совершать подлость. Для меня важно оставаться в той нише, где я могу при всех обстоятельствах сохранять свое достоинство.

З.П. (було видно, що тема її вельми зацікавила) А що ж означає бути порядним сьогодні?

А.Х. Проявлять свою гражданскую позицию. Выборы – это перелом в истории. Но нельзя собирать подписи и по типу хрущевских времен, когда выбирали одного из одного. И все же я благодарен Леониду Кучме, что мы живем в свободной стране.

З.П. (посиніла від здивування) І на чому базується ця ваша віра?

А.Х. Хотя бы на том, что вы сможете без цензуры опубликовать то, что я говорю, в своем издании. Есть ряд свободных оппозиционных газет. Например, в «Зеркале недели» можно найти честный политический анализ. Хотя то, что происходит в последний год в нашей стране, – погружает меня в депрессию. Это напоминает ввод войск в Чехословакию и полное крушение оттепельных грез. Когда физкультурники и спортсмены единогласно голосуют за какого-то кандидата, мне это напоминает старые времена. Но все же я верю, что к старому вернуться невозможно.

З.П. А самі голосувати підете?

А.Х. Конечно. Я всегда старался быть вне политики. Но сегодня важно осознание, что наш голос все же имеет какое-то значение.

З.П. Цікаво, про що мріє Андрій Халпахчі?

А.Х. В детстве хотел быть самым знаменитым во всем мире. Сегодня же хочется, чтобы в Украине не 30 сребреников подачки определяли существование наших стариков. А так, как в Швейцарии, – пенсионеры могли жить в свое удовольствие и наслаждаться старостью, не думая о куске хлеба. Слава богу, у меня нет мечты о вилле и миллионах. Точно не хочется полететь в космос и открыть новую планету. Но есть мечта сохранить себя.

Стемніло... Попри холодний вітер, що дув з великих вікон неопалюваного Будинку кіно, З.П. та А.Х. продовжували сидіти в кріслах. В атмосфері завис інтим. А.Х. правив своєї про фестиваль, а Зіна занурювалася у власні думки. Бачила, що у кожного реальність своя. У її співрозмовника вона була якась безнадійно-оптимістична, де в холодному просторі зависав образ доброго пухнастого дяді – президента Кучми. І тут Зіна чомусь згадала альтиста Юрія Башмета...

Отримавши від того ж дяді нагороду, на питання про політику він дипломатично зауважив: класична музика, мовляв, займає свою нішу, і за будь-яких інтерпретацій і влад становище музиканта не зміниться. „Єдине, що відрізняє музикантів, – це отримання нагород”... – хитро правив альтист. От його приятель-француз (чи австрієць – тут Зіна забулася) до можновладців за ними не ходить, ігнорує. А він – ходить. От і всі політичні розбіжності, які, до речі, аж ніяк не заважають Юрію Башмету зі своїм французьким (чи австрійським) приятелем ручкатися та приязно обійматися. Відвертість Башмета вразила Зіну.

Того ж вечора вона спробувала потрапити на концерт першого альтиста світу. Та хоч і було у списках її прізвище – не змогла. „Гдє фотографія?” – спитав її охоронець, бо прізвище Зіни без фото в його голові не уміщалось. І не те щоб стомленій Зіні дуже хотілося, поки Кучма насолоджується грою Башмета у партері, пхатися, як прокажена, із колегами на гальорку, та схотіла вона дійти до суті. „А довіра?” – настирливо спитала Підалькіна вартового, котрий на чорному вході в Національну оперу доблесно захищав священне життя Президента. „Довєріє, дєвушка, дєсять лєт тому назад кончілось”, – сміючись на 32, відповів той. „От тобі й свободна держава!” – подивилася на А.Х. Підалькіна, й на душі зробилося тоскно, бо свобода, якщо вірити словам А.Х., є, а довіри – немає. „Тоді – це просто бєзпрєдєл!” – крикнула й пірнула у свою теплу журналістську болотяну реальність – подалі від Президента, Башмета та Халпахчі.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для „Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
942
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду