Головний редактор газети «День» Лариса Івшина - про інформаційну політику держави, справу Гонгадзе, основні тренди в українській журналістиці.

Лариса Івшина впевнена, що журналістика повинна не просто більш точно діагностувати стан суспільства, а й реагувати на нього відповідним чином.

На її думку, нині в Україні значно більше можливостей говорити, але якість цього «говоріння» недостатньо висока. Газета «День» своїми статтями, своїми знаними круглими столами, своєю бібліотекою, своєю Літньою школою журналістики намагається підняти інтелектуальну дискусію на більш якісний рівень. На відміну від українських телеканалів, «День» запрошує до розмови не тільки представників опозиції, а й лідерів громадських організацій.

 «Гламурні тьоті й дяді збираються кілька разів на рік, то в Ялті, то в Давосі, й вирішують, куди йти бідолашній Україні. А потім телеканали, власниками яких вони є, цілий рік роблять усе, щоб вона нікуди не пішл», - каже редактор «Дня».

Лариса Івшина знає як оживити щось здорове в суспільстві. «Для мене це означає насамперед займатися історією. Адже проекція великого минулого, яке ми маємо, зумовлює зовсім інакше бачення сучасності», - переконана вона.

- Ларисо Олексіївно, «День» був однією з перших українських газет, у яких системно почали проводитися й публікуватися дискусії експертів із різних царин. По суті, саме «День» зробив редакційні круглі столи одним із трендів української журналістики. Тож у вас є чудова можливість оцінити рівень і якість дискусії в Україні - починаючи з 1997 року й до цього дня. Якими вони були спочатку? Як розвивалися? Яких якісних змін зазнали?

- Нещодавно ми проводили в редакції круглий стіл до 200-ліття першого європейського мислителя Росії «Герцен і українська свобода». Запросили українських інтелектуалів - Івана Дзюбу, Мирослава Поповича, Оксану Пахльовську, Володимира Панченка, Сергія Грабовського, а також авторитетного російського науковця Лілію Шевцову. До речі, ніхто з наших колег на цей круглий стіл не зреагував. Хоча він був певною мірою новаторським.

А до того: «Опозиція - суспільству». Зібрали політиків, які, на нашу думку, здатні сказати суспільству щось нове (Віталій Кличко, Валентин Наливайченко й Андрій Сенченко), а також лідерів громадських організацій, які говорять осмислені речі і встигли довести, що мають лідерський потенціал (це Ігор Луценко, Світлана Заліщук, Ігор Когут, Володимир В'ятрович та Остап Кривдик). Вийшла надзвичайно цікава розмова, якої потребує суспільство і яку ми транслювали в Інтернеті.

Експертне середовище навколо газети розвивалося часто не тільки від того, що ми мали потребу поглибити розмову. Одного разу великий наплив експертів на шпальти «Дня» відбувся після чергової кризи журналістики. Інколи буває, що журналісти, замість самостійно осмислити якусь тему, просто записують на диктофон чиїсь думки. Це, можливо, також потрібний, але найпростіший, абсолютно арифметичний рівень журналістики. Так, експертне середовище має розвиватися, але воно не повинно підміняти необхідність самостійного журналістського думання. Основне русло будь-якої національної журналістики - це набір цінностей і позиція журналістів з ключових для суспільства питань. Його доповнюють величезна блогосфера й нові медіа. Мені здається, нині ми маємо значно більше можливостей говорити, але все-таки якість цього «говоріння» недостатньо висока. Натомість на початку відновлення державності були періоди, коли велися значно глибші й змістовніші діалоги. Потім відбулася низка хвилеподібних спалахів і спадів.

Приміром, усім запам'ятався 2004 рік, Але й тоді було дуже багато претензій до ефірів. Адже той момент підйому ЗМІ використали не для того, аби оцінити, з якими історіями люди прийшли на Майдан. І закріпити їх на цій висоті.

Здавалося б - це так просто: відведіть свої камери від тих, хто на трибуні й роздивіться людей... Але ні. А це, між іншим, радянська звичка - невиправдана увага до начальства.

В уявленні багатьох 2004-й рік був визначальним. А для мене рубіконом став 1999-й. Й історія, як на мене, вже довела це. У 1999-му був президент, не було народу, а в 2004-му був народ, не було президента. Журналістика повинна не просто більш точно діагностувати стан суспільства, а й реагувати на нього відповідним чином. Журналісти володіють багатьма можливостями, але мало хто підходить до осмислення важливих тем: які ключові проблеми протягом 20 років незалежності залишаються невирішеними? Чому ми бачимо такий вал насильства в суспільстві? Як зупинити процес «самоліквідації»?

Нещодавно в ефірі 5-го каналу сказала, що ми не повинні дозволити Партії регіонів погано скінчити... І було б добре, щоб у них виникла «демократична платформа».

- Реально навчити їх демократії?

- Думаю, що в Партії регіонів є крило, яке відчуває небезпеку. Дедалі більше помилок, які в перспективі загрожують не лише партії, а й їм персонально. Але суспільство не повинно злорадно потирати руки: ось нарешті партія влади «накриється»... Ризик полягає в тому, що це може стосуватися всієї країни... Умовно кажучи, якщо ми зависли на сучку над прірвою, то, висмикнувши його, швидше за все ми не полетимо вгору... Питання альтернативи.

«Високоякісні» громадяни, ясна річ, заважають певному типу влади. Нинішня, може, й хотіла б керувати країною так, як Кучма, але вже час інший. Немає для цього ані ресурсу, ані можливостей. І парадокс полягає в тому, що саме їм таки доведеться наблизитися до образу патріотів. Хоч зараз це й звучить як маячня. Або...

Треба говорити передусім про реакцію на ситуацію в країні журналістської спільноти. Учасники якої все ще майже не спілкуються між собою. Як ми можемо при цьому допомогти суспільству осмислити процеси в державі? Я переконана, що журналістика має (давно мала б!) сформувати певний порядок денний, важливий для нас, для суспільства і дотримуватися його.

Гуманітарна політика нинішньої влади нас не задовольняє, але чому опозиція в цей час говорить виключно про технологію здобуття влади, а не про моделі розвитку країни? А якщо ти не маєш власного бачення, то чому йдеш у політику?

Важливо стежити за дискусією в середовищі громадянського суспільства:  як у ньому еволюціонує сприйняття країни та її мабутнього. Громадянська позиція для української журналістики - це імператив.

Власники телеканалів шкваритимуться в пеклі

- Ви згадали нещодавній цікавий форум - зустріч представників опозиції й активістів громадських рухів та організацій. Чим особисто для вас була цікава ця зустріч? Чи є в політиків готовність не тільки чути, але й спиратися на громадські рухи, діяльність організацій громадянського суспільства?

- На цьому круглому столі «День» спробував перемішати інтелектуальні поля - громадянське суспільство та опозицію. Опозиціонери були щиро здивовані спрямованій на них експресії, побачили, що нині вони ризикують ще до «встановлення» виглядати «морально застарілим обладнанням». Опозиції треба дуже швидко вчитися, бо нові люди - на підході. Як сказав Валентин Наливайченко, опозиції нині потрібно активно оновлювати списки, набирати до них нові обличчя, це дозволить їй еволюціонувати. Віталій Кличко, наприклад, вважає, що побачити лідера в конкретному окрузі можна буде після праймеріз. На що деякі наші переповнені скепсисом журналісти, ще нічого не осмисливши, відразу почали говорити, що це неможливо, бо вимагає багато грошей. Така реакція - знову-таки - камуфлює небажання... Насправді питання полягає в тому, потрібні праймеріз чи ні. Якщо так, хай як це не складно, їх потрібно проводити. Річ не в тім, хто або що кому подобається або не подобається (такий підхід уже «загубив» не одні наші вибори), річ у тім, яка робота має бути зроблена і хто може зробити її якісно.

Ми забуваємо, що є платниками податків, а отже наймаємо владу на роботу. Щоби народ це згадав, потрібно не розбещувати його популізмом, не опускати, а навпаки, тим, хто розуміє небезпеку деградації, треба консолідуватися й активніше діяти.

Коли мене запитують, чи бачу я українську еліту, я відповідаю: так, бачу. Наша еліта - з тих, хто вміє високопрофесійно робити свою роботу. Наші політики здебільшого, на жаль, не належать до еліти, з тієї простої причини, що свою роботу вони роблять погано... Звісно, треба вдячно пам'ятати людей, які були в політиці ще від початку 1990-х і приймали основні державотворчі рішення. Вони були в різних таборах   і на них, у принципі, всі ці роки й тримався каркас державності.

- А чи бачите ви якісні зміни в самих експертах? Що ними рухає тепер?

- Мало. Трішки посунулися політики, поступившись місцем експертам, на 5-му каналі. Раніше ж схема була дуже проста: звести найбільш скандальних спікерів із різних таборів, які забезпечать рейтинг брудом і мордобоєм. Але проблема в тому, що Україна вже давно не може дозволити собі такої картинки... Потрібно відновлювати репутацію. Телебачення має пропонувати щось високоякісне, адже протягом багатьох років - і я про це вже не раз говорила - воно втілює політику апартеїду щодо інтелектуального глядача. Знаєте, мені здається, що власники наших телеканалів шкваритимуться в пеклі за ігнорування соціальної відповідальності. Вони ведуть абсолютно цинічну заробітчанську політику. Але ж найбільші канали і загалом національний інформаційний простір за цінністю своєю аналогічний надрам. І ніхто не бере на себе відповідальності за те, щоб упорядкувати цей простір. До того ж, багато хто з журналістів повторював і продовжує повторювати, що телебачення має розважати, а не розвивати, це, мовляв, тільки бізнес. Мені здається, цей підхід абсолютно неправильний, адже ми - країна, яка відтворювала свою державність в муках. І для того, щоби прийти до тями і до пам'яті після складних процесів ХХ століття, в соціальній і гуманітарній політиці треба брати до уваги такий факт як постгеноцидність. Соціальна відповідальність власників телеканалів - це питання національної безпеки та стратегії щодо майбутнього...

... Нещодавно вся країна говорила про шокуючу історію нині вже покійної Оксани Макар. Знаходились люди, які казали: вона була легкої поведінки, так їй і треба. Це - що? Ми в «Дні» присвятили окрему тему детонаторам насильства в суспільстві: як вони виникають і як їх знешкоджувати. Чомусь ніхто не хоче говорити про те, а чи були в цієї дівчини, ровесниці незалежниці, духовні альтернативи? Чи мала вона шанси зустрітися з якісним кіно, літературою, якісними ЗМІ? Яким вона бачила своє майбутнє?

Це - одна доля. А скільки їх?

... І на цьому тлі ми бачимо, як гламурні тьоті й дяді збираються кілька разів на рік, то в Ялті, то в Давосі, й вирішують, куди йти бідолашній Україні. А потім телеканали, що їм належать, цілий рік роблять усе, щоб вона нікуди не пішла. Просто тому, що їх власників це влаштовує. Вони, мабуть, цього не помічають, але через їхні гламурні образи неодмінно проступає несучасне, неєвропейське.

 В Острозькій академії. На фото - ректор Ігор Пасічник, професор Анатолій Свідзинський, Лариса Івшина. (Фото Ярослава Мізерного)

Презентація книг з Бібліотеки «Дня» в Острозькій академії (Фото Ярослава Мізерного)

- Чи розширився у експертів горизонт осмислення процесів у країні та світі?

- Спершу ми залучали до обговорення людей, відомих тільки у вузьких експертних середовищах. Свого часу ми відкрили для своїх читачів світлої пам'яті Сергія Борисовича Кримського, а поступово він став відкриттям для всієї країни. Хтось міг би сказати: філософи - це не газетна публіка. Можливо, але з таким підходом Кримського взагалі б ніхто не знав. А він - Сократ наших днів, він проклав дорогу новому мисленню. Принаймні, для нас. Софійність - це тільки одне з його «авторських» слів, яке він ввів в обіг. Інший наш улюблений автор - Євген Головаха, який кілька років тому з'явився й на телеекранах. Петро Кралюк, Оксана Пахльовська, Ірина Ключковська...

На жаль, з багатьма великими українцями, які вже пішли із цього світу, телеканали так і не записали повноцінних інтерв'ю. Приміром, з Джеймсом Мейсом, із Атеною Пашко.

Виникає питання: невже нашим колегам із телеканалів запрошувати розумних людей в ефір забороняють власники? Це сумнівно... Ми не можемо вимагати чогось надзвичайного від політиків чи суспільства, доки наша журналістика залишатиметься лицемірною. Власні непривабливі риси не варто виправдовувати складними обставинами. Є один «висококласний журналіст», чий голос звучить за кадром в огидному фільмі, що був показаний минулого року на ICTV... Так от, участь у цьому проекті - це вибір цього журналіста. Його ж не катували, правда? А вибір цей - аморальний. І доки спільнота не навчиться на це реагувати, говорити про ці речі прямо, доти ми не позбавимося своїх проблем.

Слава Богу, від такої інформаційної політики наш народ ще не з'їхав із глузду, залишився при пам'яті, ще й із, хоча й неповним, але набором моральних установок. Невже він заслуговує на те, щоб із каторжними трудами шукати, куди податися, щоби почути щось розумне?

Ми маємо ким пишатися. Я, між іншим, вже давно прошу Миколу Княжицького показати фільм «Норильське повстання». Поки живий Євген Степанович Грицяк, ця неймовірна людина, українець, який очолив повстання в ГУЛАГу. Особистості такого масштабу суспільству дуже потрібні. Тому що ми вже пропустили своїх де Голля, Вашингтона...

Про пропорції світу

Я не вважаю, що в українців поганий менталітет. Я не вважаю, що українцям заважають шаровари. Адже туркам не заважають?..

Щоб відтворити країну, треба працювати «реставратором». З іншого боку, аби проектувати майбутнє, треба бути сміливим, мужнім візіонером... Якщо ви справді хочете цим займатися, то відшукаєте людей, які допомагатимуть вам у цьому.

Ми створили Бібліотеку газети «День». Першій книжці, яка дала назву цілій серії - «Україна Incognita», цього року 10. Вона в нас іменинниця. Шість перевидань. Добре, що кілька вишів наважилися включити ці книжки до програм спецкурсів.

Коли я зрозуміла, що колеги-журналісти не поспішають повідомляти про наші проекти, то вирішила, що ми застосуємо технологію «від хати до хати», від університету до університету... І це дало свої плоди. Я бачу це в нашій Літній школі журналістики «Дня». Цього року їй теж - 10.

Ми шукаємо незалежних експертів у регіонах, дослухаємося до регіональних журналістів, які почасти бувають цікавіші за столичних. У нас був унікальний випадок співпраці з жителями села Левки, які буквально кинули виклик Руїні. Уявіть собі: в селі, де лишилося кілька десятків хат, вирішили закласти ландшафтний парк. Я побачила в цьому зерно етичного опору занепаду. Ми зробили кілька матеріалів про Левки, їх жителі стали героями нашої фотовиставки, яку побачили тисячі людей. А потім канал СТБ (спасибі їм) теж зробив про Левки кілька сюжетів. Ця історія от про що: маючи такі можливості комунікації, країна залишається роздрібненою. Чому? Тому, що вона не пов'язана добрими смислами. Загальнонаціональні канали не роблять прямих включень із Луганська, Севастополя, Луцька з принципових питань, натомість у більшості своїй щодня зачитують в ефірі хроніку катастроф. А глядачі через це втрачають уявлення про пропорції світу. Звісно, якщо людей постійно «причавлювати» інформацією про катастрофи і надзвичайні ситуації, у них опустяться руки... Наша terra сьогодні - ще більшa incognita, ніж була до інформаційної ери. Саме тому багато людей називають наші фотовиставки альтернативним телебаченням. Дожилися... А це свідчить про те, що стан національного інформаційного простору, навіть у найкращих його виявах, поки що не відповідає потребам суспільства, яке прагне розвитку. І це показує інтерес глядачів до власного виробництва телеканалу ТВі.

Як оживити щось здорове в суспільстві? Для мене це означало насамперед займатися історією. Адже проекція великого минулого, яке ми маємо, зумовлює зовсім інакше бачення сучасності. Одна справа, коли вам 20 років і ви робите помилки. І зовсім інша - відповідальність за 1160 років історії, ця цифра вимагає зовсім іншої поведінки.

- Як ви ставитеся до того, що нині відбувається у справі Гонгадзе?

- Тоді, коли багато хто вважав, що Кучму треба посадити, я публічно казала: про Кучму треба забути. Зрештою, забуття - це теж покарання. Я точно знала, що Ющенко не здатний на такі вчинки як остаточне розкриття справи Гонгадзе. Хоч він нібито і хотів цього, і декларував.

Але одна справа - забути про Кучму (і хай би він собі сидів на Сардинії), а інша - дозволити, щоб цю трагічну історію перебріхували, підключаючи телевізійні можливості, покладаючи вину на невинуватих, і вели на очах шокованого суспільства абсолютно брутальну кампанію.

А журналістська спільнота, яка на початках вимагала розкриття справи Гонгадзе, зараз майже всуціль позатихала - порозлазилися як миші по норах. І навіть після останніх скандальних судових процесів наша журналістська спільнота не спромоглася на принципову позицію, або принаймні на те, щоб сказати: добре, ми розуміємо, що в судах нині справедливості не доб'єшся, але ми вас зневажаємо та покараємо руконеподаванням і вже точно не будемо брати дешевих подачок із ваших фондів. Але для того, щоб так казати і так діяти, суспільству потрібні моральні сили. Нові сили. Їх ще немає, але, гадаю, вони зріють.

Як би не ставилися до сьогоднішньої влади, але вона підняла справу вбивства Гонгадзе. Та навколо відразу почалися розмови про те, що з того все одно нічого не вийде, що її дістали для того, щоб «примусити Пінчука ділитися»... Ця побутова версія мала би право на існування, але попереду, на мій погляд, усе-таки повинні були йти об'єктивні, справедливі вимоги до розслідування цієї справи. І тут правий замгенпрокурора Ренат Кузьмін, який у закритті кримінальної справи проти Кучми бачить провину в тому числі журналістів.

Коли ця справа тільки розгорілася, у 2001 році, я, давно знаючи і Кучму, і Литвина, і Георгія Гонгадзе (з яким певний час працювала на каналі СТБ), на перших порах сумнівалася... Але, побачивши згодом, як саме Кучма, Литвин і «компанія» «захищаються»... Зрозуміла: раз вони ТАК захищаються, в ТАКИЙ спосіб, значить, вони могли бути причетними.

Презентація Бібліотеки «Дня» в Дипломатичній академії (Фото Руслана Канюки)

Презентація Бібліотеки «Дня» в Чернігові (Фото Руслана Канюки)

- Газета «День» чимдалі більше стає газетою для еліти - тобто, розвивається, по суті, у зворотному напрямку від майже тотального тренду до жовтизни... Аудиторію при цьому не втрачаєте? І чи немає відчуття, що ваш читач старішає?

- Ми - по-справжньому народна газета. Розумного народу. І прагнемо все живе в українському суспільстві зібрати на своєрідні «магніти». Я з величезною повагою ставлюся до відважних у своєму самостійному думанні українців, незалежно від віку. Моїм улюбленим героям часто за 80, але це зовсім молоді люди - Валерій Степанков, Анатолій Свідзинський, Ліна Костенко... Хіба не так? Можливо, тому, що я виховувалася в середовищі дорослих, категорично відмовлялася ходити в дитсадок. У мене завжди було відчуття, що я - поза колгоспами.

Водночас, ми переконані, що «День» - газета для тих, хто хоче розвиватися, і невипадково студенти - наша цільова аудиторія.

Ми ведемо дуже нерівну боротьбу з інерцією - за якість, розум, підвищення суспільних стандартів. А союзниками у виданні наших книжок у різні часи ставали люди, на яких ми інколи й не сподівалися. Свого часу, приміром, фонд Рината Ахметова викупив тираж двох наших книжок для всіх шкіл Донецької області. Водночас, «партія переможців на Майдані» за 5 років жодної власної книги про Джеймса Мейса не видала, і нашої не підтримала.

Звичка до «халяви» породжує залежність

- Як у цьому сенсі ви працюєте в інтернеті? Чи відчуваєте різницю між читачем паперової і веб-версії газети? Яка аудиторія більш готова до зворотного зв'язку з редакцією, що, власне, було ще однією «фішкою» «Дня»?

- Ми активно нарощуємо свою присутність в інтернеті, соціальних мережах. Хоча я до певного моменту не те що штучно стримувала це, але вважала, що підходити до мережі треба осмислено. Тому що інтернет - це «дев'ятий вал» інформації, і треба чітко зрозуміти, на яку аудиторію ми хочемо вийти і якими інструментами користуватися. Спершу ми просто викладали газету в інтернет. Для розігріву апетиту це, напевно, абсолютно правильно. Зараз ми думаємо про те, щоб деякі матеріали лише анонсувати в мережі, а повну версію публікувати в газеті. Думаємо також про те, чи повинен контент бути на віки вічні безкоштовним... Я розумію, це ризикована тема, але колись таки доведеться розпочати з українською спільнотою розмову про те, що якісне своє треба підтримувати гривнею. Я думаю, ця розмова назріла. Ми ще якось не усвідомили, що звичка до «халяви» породжує залежність. Відповідальні громадяни завжди зацікавлені в тому, щоб платити і, отже, бути незалежними. Інша річ, що в нас достатньою мірою ще не розвинені ринкові механізми в інтернеті. Але ми їх активно освоюємо.

Мені було приємно дізнатися, що на прохання моїх знайомих, які були в готелях у Швейцарії та країнах Африки, їм приносили роздруковану українською мовою газету «День». Є компанії, які такі послуги забезпечують. І це не просто читання в інтернеті, це повноцінна паперова газета «День» за сніданком. А свого часу ми отримували листи з островів в Індійському океані (газеті «День» англійською - 13 років), у яких люди писали, що не знають, де Україна, не можуть знайти її на карті, але читають газету «День» англійською в інтернеті, і їм дуже цікаво.

Можливо, колись паперова газета буде засобом масової інформації для привілейованих людей, які розуміють цінність паперу. Я маю на увазі не тільки кошти, а цінність іншого відчуття, іншої композиції. А інтернет буде чимось на зразок всесвітнього «МакДональдсу».

- А паперова газета - як ресторанна їжа?

- ...Як перевірена, авторська, зі своїми зірками Мішлен і нарешті домашня ... І всюди буде написано «Екопродукт без ГМО». По формі і по суті.

Безумовно, витрати на виробництво паперових газет у всьому світі зростають, вимоги до них змінюються. Звісно, паперові та інтернет-видання перебувають у нерівних умовах. І все-таки, мені здається, що читач, сформований поза інтернетом, глибший. Бо швидкість і вал інформації, притаманний мережі, не завжди стимулює до заглиблення. Утім, і «паперового», і «електронного» читача ми любимо й шануємо.

Підсайт «Україна інкогніта», який ми запустили минулого року, доволі успішно розвивається. Як для свого молодого віку він має дуже непогані показники відвідуваності.

Я можу перелічити набір рубрик, який успішно показує, що моделювання аудиторії можна перенести з паперової газети в інтернет. Наприклад, «Інтелектуальна карта України». Якщо ви живете в якомусь невеличкому містечку, знаєте цікаву інформацію від краєзнавців, учителів, істориків, батьків про те, які у вашому населеному пункті відбувалися важливі й цікаві історичні події, ви вносите її на сайт як у банківський сейф. З тією різницею, що вона буде відкритою для всіх. Ця «капсульна технологія» допомагає показати, скільки всього цікавого є в Україні, якими історичними, краєзнавчими, культурними багатствами вона «нафарширована».

- Це інтерактивно? Самі читачі готують і викладають інформацію?

- Саме так. В цьому й фокус.

Рубрика «Сімейний альбом України» - наша давня ідея, яка існувала задовго до появи сайту, в паперовому вигляді. «Сімейний альбом України» робить історію теплою й родинною. Коли ми не мали нормальних історичних книжок, багатьом у житті пощастило мати розумних родичів, які розказали, як воно було насправді. Утім, в історії українських родів порожніми залишаються ще дуже багато сторінок. Заповненню цих сторінок слугує й нова рубрика - «2012 - Список Сандармоху», присвячена 75-річчю трагедії масового розстрілу української інтелігенції в карельському урочищі. Мені приємно, що колеги з «Радіо Свобода» теж рухаються тим самим курсом. Цінність цієї праці я відчула, коли зустрічалася зі студентами Волинського національного університету. Багато з них сказали, що завдяки газеті вперше почули слово «Сандармох».

Отже, зважаючи на значні обсяги доступної інформації, людям необхідні лоції. У кожного в цьому інформаційному морі має бути власна лоцманська карта, яка підкаже, без якого знання ви не зможете обійтися. Адже якраз розуміння ключових поворотів національної історії формують «порядок» у голові.

У рубриці «Маршрут №1» стільки цікавого! Колись наш прекрасний автор, професор Києво-Могилянки Володимир Панченко завдяки своєму дослідницькому маршруту дійшов до Харкова, де познайомився з іще живою дочкою Миколи Хвильового. А нещодавно він повідомив, що, виявляється, в Києві живе дочка нашого великого енциклопедиста Миколи Бажана, яка озвалася, прочитавши в «Дні» публікацію про свого батька. Здивована. Може, й не думала, що хтось у сьогоденній Україні пам'ятає Миколу Бажана...

А справжня перлина нашого сайту - це «Музей онлайн». Будь-хто в світі може зайти на наш сайт і переглянути віртуальну екскурсію, приміром, Музею волинської ікони, побачити чудотворну холмську ікону Божої Матері ХІ-ХІІ століття. Таких віртуальних музеїв на сайті вже тринадцять. І їх кількість збільшуватиметься. Я вважаю, що це і є розумне й культурне освоєння нового простору.

Веб-редактор газети «День» Артем Жуков - випускник Острозької академії і Літньої школи журналістики «Дня». Мені дуже цікаво з ним співпрацювати.

Із загибеллю Дерев'янка та Александрова українська журналістика втратила «чоловічий характер»

- Які основні тренди ви спостерігаєте в українській журналістиці в цілому? Як вона змінилася в розрізі 1991-2011 років?

- У радянський час після ХХ з'їзду Комуністичної партії сформувався ключовий тренд - курс на десталінізацію, який українська журналістика ще досі не взяла. «Санітарна норма», програма мінімум для школярів, студентів і особливо журналістів - це література антисталінського характеру, яку мають прочитати всі. Це не питання лише особи Сталіна, це проблема ключового перевороту в мізках, який відбувся в радянський час та звільнення від цієї спадщини. Адже сталінізм пронизує й сьогоднішню політику. І тільки ті, хто розуміє це, знають, як пройти між Сциллою того всього, що було сформовано в совдепії, і Харибдою хижацького, споживацького, по-новому люмпенського, бездушного й цинічного, сформованого в новій Україні.

Ми обрали цю вузьку незручну дорогу, щоби протягти нитку здорового глузду від радянського часу до ХХІ століття, й показати, як можна оминути всі ці жахи. Йти вперед. Хто добре читав українські казки, той знає, як у «нашому лісі» поводитися. Як би не було страшно, не можна оглядатися назад.

Ключова необхідність для України - розуміти історію, знати її, чути, мати історичне мислення і бачення. На жаль, поки що це не стало спільною платформою української журналістики. Вітаю, що до історії звернувся ресурс «Українська правда», на основі якого Вахтанг Кіпіані створив «Історичну правду». Дедалі більше на історичні теми пише «Майдан», УНІАН, автори «Детектор медіа», є проект «Усна історія України»... Тобто цей тренд потроху пробиває собі дорогу, але не на телебаченні. Хоча саме там, мені здається, є абсолютно чіткий, сформований запит. Є, щоправда, програма з Андрієм Охрімовичем, яка постійно блукає по сітці 5-го каналу і яку треба більше розкручувати, є «Гра долі», але це - поодинокі випадки. Тим часом, ми пам'ятаємо, який резонанс кілька років тому викликав безпрецедентний проект «Великі українці», який показав величезний запит на подібні програми. Українська історія  - досі в підпіллі. Добре, що вже не в екзилі...

Продовжуючи тему трендів та їх визнання... Журналістські відзнаки, які мали би ці тренди засвідчувати, наразі залишаються явищем сумнівним. Ставлення зміниться тоді, коли вручатимуться тим, кого ми справді визнаємо авторитетами. Чи в журналістиці, яка розслідує, чи в журналістиці, яка висвітлює екологічні питання, чи в журналістиці, яка захищає права людей. Остання обов'язково формуватиметься в Україні, бо вона відповідає насущним потребам суспільства. Поки що ми не маємо серйозних журналістів, які б добре зналися на праві. Але існує великий запит на професійні, людські якості журналіста.

В нашій журналістиці люди слова й дії, яким можна вірити, були. Достатньо пригадати покійного Бориса Дерев'янка. З розстрілом Дерев'янка, з загибеллю Ігоря Александрова українська журналістика втратила «чоловічий характер». Можливо, він відродиться?

У російській журналістиці тим часом гуркоче справжня громадянська війна: загинули Анна Політковська, Юрій Щекочихін... Скільки тепер треба часу, щоб виросли нові особистості такого рівня? Останні події в Росії показали: як бракує журналістів саме такого рівня як Політковська. Але її журналістика була несумісна з життям у російській дійсності.

Відкриття фотовиставки «Дня» в Чернігові (Фото Руслана Канюки)

Під час телеефіру. (Фото Миколи Лазаренка)

- Чого не вистачає українській журналістській аналітиці? А що вона надбала за роки незалежності?

- Дещо надбала: оперативність, інформативність (Мустафа Найєм, Сергій Лещенко, Костянтин Усов...), але... Думаю, українській журналістиці не вистачає по-справжньому інтелектуальної різноманітності. Існує група розумних, хороших публіцистів, але їх повинно бути більше. І думаю, з часом і кількість, і якість зростатиме. Ми також цьому трохи посприяли, заснувавши премію пам'яті Джеймса Мейса «Громадянська позиція», лауреатами якої стали Ігор Лосев, Ігор Сюндюков, Сергій Грабовський - вже, можна сказати, визнані авторитети. Публіцистика вимагає системності. Таким чином можна  потроху намивати й зміцнювати «інтелектуальну дамбу».

Треба нарешті сформувати уявлення в суспільстві про конкурентний світ, де не всі добре щодо нас налаштовані. Пам'ятаєте нещодавні сюжети про німецького історика-аспіранта, який приїхав до Києва читати лекції, не надто старанно підготувавшись? Він дуже добре відчув на собі, що українська спільнота вже не покірно беззуба, як раніше. І це завдяки зокрема тому, що всі ці роки ми «накачували м'язи». У багатьох людей не було бажання об'єктивно розібратися з тим, хто такі Бандера, Коновалець, вони послуговувалися пропагандистськими кліше, а ми пропускали це, бо не було чого протиставити. А нині, завдяки інтелектуальній роботі наших авторів, ми маємо потужний набір аргументів.

Останніми роками українська журналістика набуває виразних рис громадянськості, зокрема в правозахисній, екологічній тематиці, захисті тварин. Тепер від того, як до цього тренду долучатимуться всі медіа, буде видно, як швидко українські ЗМІ можуть позбавитися вторинних речей і зосередитися на живих, справжніх пошуках. Тоді в них не буде питання, де шукати українську еліту. Вона там - де вчинки. Нове середовище, відповідно, стане замовником нової політики.

- Вам не здається, що занадто мало молодих журналістів займаються аналітикою? Як би ви оцінили її якість?

- Складно їм. Вони мусять глибоко пірнути, щоб усе це освоїти, мати адекватне бачення. Потім, у нас же нині кожен політтехнолог чи експерт приписаний до якогось «двору» - просто «кріпосні театри»... І вони дуже часто виступають із, м'яко кажучи, ангажованими підходами. Хто має розказати молодій людині про ключові проблеми, які поставали перед Україною протягом останніх 20 років? То як вони можуть адекватно аналізувати сучасність?

- Кого з українських журналістів ви обов'язково читаєте? Розширюється це коло чи звужується?

- Це коло розширюється за рахунок людей із блогосфери та Фейсбуку. Обов'язково читаю Ігоря Сюндюкова, Дмитра Десятерика. Раніше й тепер читаю Віталія Портникова. Також Сергія Грабовського, Олександра Палія, Олександра Музичка, Андрія Клименка...

А загалом я полюю на думки. Хто саме і в якому виданні їх висловлює - другорядне. Останній приклад, коли я відчула «напад» духовної єдності - враження від інтерв'ю з Іриною Прохоровою (ми його публікували), редактором російського видавництва «Новое литературное обозрение». Вона говорила про недопустимість такого стану речей, коли «завдяки» медіа маса народу виявляється відрізаною від культури. Як це вирішувати? Методом інтелектуальної корпорації. Що ми в «Дні», зрештою, й робимо всі ці роки.

- Які основні виклики, на які нині потрібно відповісти українські журналістиці? Яких небезпек потрібно уникнути?

- Небезпек багато. Найперше навчитися відповідати на виклики конкурентного світу. Для цього - ... дещо прочитати. І, звісно, засвоїти духовний досвід шестидесятників - любові і солідарності.