Опісля 26 березня, коли агітаційна лихоманка зійшла нанівець, а канали знову почали працювати в ординарному режимі, „Детектор медіа” вирішила поговорити з людиною, яка стала одним із головних облич 5-го каналу під час виборчих перегонів. У ту мить, коли глядачі „вижбурнули” з ефіру Данила Яневського та Романа Скрипіна, закидаючи їм невідстороненість та надлишковий суб’єктивізм, прайм-таймовий „Час” почали вести Лідія Таран та Наталія Мосейчук. Коли більшість каналів не змогли представити чемні теледебати, на 5-му Лідія Таран разом із Єгором Соболєвим змушували політиків і політиканів відповідати на запитання пересічного виборця.

Лідію Таран Інститут журналістики, в якому вона навчалася, запам’ятав ...”ніяк” (свідчення викладачів), адже працювати вона почала вже з першого курсу і заняття відвідувала рідко. Новий канал її знає як чудового спортивного журналіста і ведучу останніх новин, 5 канал її вже визначає не інакше як одну з найдосвідченіших ведучих і дуже веселу людину. Якою запам’ятала Лідію Таран „Детектор медіа”, ви зрозумієте, прочитавши це інтерв’ю, що відбулося в одному з київських кафе.

- Як почався день?

- О Боже, як же він почався! Давайте зараз кави принесуть, і тоді вже почнеться? Почався він, Костику, з того, що я перестала любити Луценка, тому що всі шляхи до центру суботнього Києва були перекриті міліцією, і я не могла піднятися ані по Володимирському, ані по Подольському узвозу і мала робити таке величезне коло, щоб дістатися сюди поговорити. Між іншим, мене розіграли сьогодні зранку досить непогано - сказали, що у вчорашньому сюжеті про Францію був Поплавський. Там заворушення, якщо знаєш, безладдя... Мені просто дзвонить один мій знайомий і каже: "Слушай, а что это такое! Почему в вашем сюжете в перебивках вчера Поплавский в гавайке с какой-то девушкой ходил?"Я ж одразу давай на канал дзвонити - запитую, правда, що в нас Поплавський там був і все таке інше... Вдалий був жарт... (широко так посміхається…Усов К.)

- Тепер, коли ми вже сидимо за чашкою кави, а перед вами стоїть смачний омлет, поговорімо про роботу, Лідіє. Який, на вашу думку, головний позитив і негатив виборів 2006 року для медіа?

- Позитив, якого не може відкинути ніхто - це те, як у вас на "Телекритиці" пишуть, що не було жодних табуйованих персон і тем. І щоб там не говорили про «5 канал», у нас також не було табу на гостей, хоча в цьому навіть намагалися звинуватити. Навіть Леонід Макарович Кравчук сказав, що ми єдиний канал, який його без грошей запрошував. Не знаю, можливо, пожартував... Для медіа це було велике випробування, тому що після попередньої виборчої кампанії, президентської, у якій практично знівелювалася професія журналіста, ці вибори були птахом-феніксом, птахом відродження і реабілітації.

Але коли народу або журналісту дають багато свободи і коли, зокрема, журналіст вільно дихає цією свободою, то починає відігравати роль інший негативний фактор. Наприклад, у нас на каналі, як, упевнена, і на інших, є багато недосвідчених журналістів, які не знали, як цією свободою слова скористатися…

У своїй же роботі я ніякого негативу не відчула. Мені ніхто не заважав робити те, чого я хочу і ніхто не заважав працювати. Негатив був лише зовнішній - законодавство про вибори, через яке за два дні до виборів у нас злетіли всі політичні сюжети, тому що в них була або символіка, або назви політичних сил - і все це вважалося агітацією. На мою думку, це великий недолік, що в останній день виборів ми нічого не могли людям розказати про вибори, але такою була вимога закону.

Взагалі ж, для мене ця кампанія була фантастичною з точки зору власної професійної діяльності.

- Ви саме під час кампанії стали ведучою не тільки нічних, але й праймових програм на каналі, а також вперше виступили в ролі співведучої (разом з Єгором Соболєвим) передвиборних теледебатів, які проводив «5 канал». Що нового ви навчилися як ведуча новин і дебатів?

- Як ведуча новин я вже мало чого можу навчитися. Можу сказати, що навчилася перебивати гостей, коли вони говорять справжні нісенітниці на дебатах. І навчилася робити це максимально адекватно, не порушуючи етичних норм. Але перебивати їх справді було варто, тому що, коли гості студії, які сиділи позаду ведучих, чули те, що їм розповідають політики - учасники дебатів, чувся такий шепіт: "да сколько можно! Пусть они расскажут нам, как они пенсии подымут…". Я навчилася вимагати від політиків конкретної відповіді, щоправда, ми її так і не почули, але... Це дуже корисно: вміти направляти бесіду в конструктивне русло, коли перед тобою сидить 10 значущих для української політики персон, які говорять дещо не до теми.

- Єгор Соболєв якось в інтерв’ю «ТК» сказав, що найцікавіше під час прямого ефіру теледебатів у студії насправді відбувалося впродовж… реклами. Згадаєте що-небудь?

- Це звичайний позакадровий ефект. Політики розслабляються і починають розмовляти на неформальному рівні, так, приміром, як вони спілкуються у Верховній Раді один з одним. У рекламних паузах деякі травили політичні анекдоти, з'ясовували стосунки, але по-товариськи: "Коля, ну сколько же тебя просить - ты меня опять этой статистикой шпыняешь. У меня тут тоже, между прочим, папка целая есть…". Щось на зразок цього. Є політики, які мають почуття гумору, але таких небагато, на жаль.

- І все ж таки, якими були ці вибори саме для «5 каналу»? Вас звинувачували у заангажованості. Чому?

- Чому - це питання не до мене, а до топ-ведучих нашого каналу - Романа Скрипіна і Данила Яневського. Це стосувалося тільки ведучих, але ніяк не журналістів. Після того, якщо ти пам'ятаєш, у нас із "Детектор медіаю" була спільна акція, яка називалася "Моніторинг ЗМІ", на предмет дотримання засад редакційної політики, і надалі вже все було гаразд. Канал просто став досвідченішим, популярнішим і почав користуватися більшою довірою глядачів.

- Зі Скрипіним як із шеф-редактором важко працювати?

- Я думаю, що в ефірі з Ромою важко працювати, як і з кожним непересічним ведучим із великою харизмою. А я ведуча, і тому, приходячи на канал, якщо я його бачу, ми кажемо одне одному: "Привіт. Класно виглядаєш" - і все. Його стосунки з журналістами - це стосунки з журналістами.

- А з Соболєвим як було працювати?

- От з Єгором було працювати прекрасно. Спочатку ми розподілили обов'язки між собою: Єгор відповідає за політиків, а я відповідаю за народ. У нас на каналі Соболєва називають контролером. Контролером не тільки з точки зору свободи слова, а й з точки зору відносин між владою та народом.

- Що означає "контролер"?

- Він веде програму "Чи на 5?" - неформальна, канальська назва якої "Народний контролер". Щодо дебатів, то Єгор був дуже заглиблений у всі ті теми, які ми обговорювали - він досконало знав законодавство, позиції уряду, позиції попереднього уряду. І якби виникла якась слизька ситуація з приводу пояснення конституційної реформи або, приміром, страхової медицини, то це поле діяльності Соболєва. Моя робота полягала в тому, щоб забезпечувати комунікацію: я мала залучати весь час до дискусії експертну аудиторію, тому що Соболєв у такому своєму запалі інколи взагалі забував, що в нас там позаду сидять учасники програми, яких запросили ставити запитання.

Ще й такий аспект мав місце, що мені як жінці набагато легше - в етичних межах - сказати політикові: "Вибачте, Ваш час вичерпано". На ведучу-жінку політик, можливо, адекватніше в цьому випадку зреагує, ніж на ведучого-чоловіка. А взагалі, у нас з Єгором майже всього було порівну - ми по черзі підводили до наступних тем і питань. Крім цього, наша функція як ведучих дебатів була, швидше, модераторською, ніж функцією повноправних учасників дискусії. Ми мали зробити так, щоб у політиків виникло бажання дискутувати. І я думаю, певною мірою нам це вдалося.

- З якими політиками було важче спілкуватися?

- Найважче було, коли на дебати не прийшли представники блоку «Не Так!», і довелося проводити дебати за участю лише однієї сили. До того ж, блок ПОРА-ПРП був чи не найменше налаштованим на конструктив, на розмову саме про їхню програму дій, і тому його представники почувалися б краще, якби був прямий опонент. Тоді політики могли б принаймні якісь примітивні контраргументи виставляти: "а от ви перед тим цього не зробили, а ви цього". Але, оскільки не було блоку «Не Так!», то нам із Соболєвим довелося самим бути опонентами блоку ПОРА-ПРП. І от ми впродовж півтора годин боролися за те, щоб вони сказали бодай щось корисне для народу. І я дуже дякую гостьовій аудиторії, яка справді класно готувалася - експерти читали всі закони, звіти голосувань, здійснених тією чи іншою партією. Та все одно, майже ніколи запитувач не отримував від політиків прямої та чіткої відповіді, але ми не могли по 20 разів переформульовувати одне запитання, бо існують такі речі, як хронометраж…

- Чим, на вашу думку, був недосконалий формат дебатів, який представив 5 канал?

- Формату передвиборчих дебатів немає як такого. Я вважаю, що той формат, який розробляв Єгор Соболєв, був досить грамотним: політики мали давати чітку відповідь на запитання, які сьогодні цікавлять людей - пенсії, охорона здоров’я, кримінал і таке інше. В чому була недосконалість - в тому, що політикам постійно не вистачало часу для відповідей на запитання, у тому, що ми не змогли обговорити усі теми, значущі для України. Великим досягненням вважаю присутність експертної аудиторії. Її набирали наші гостьові редактори, крім того, вона поступово оновлювалася. В нас, звичайно, не було можливості, як на "Свободі слова", зробити соціологічну вибірку. Але у нас були представники майже всіх верств населення.

- Що відбувалося в студії після дебатів?

-Політики зазвичай спочатку розмовляли ще певний час між собою, а вже потім підходили до ведучих - хтось дякував, хтось – не дуже. Але переважно дякували, навіть, якщо в ефірі в нас був якийсь словесний конфлікт. На жаль, сьогоднішні політики дуже рідко готуються до ефірів. Але починають вчитися. І наші дебати були для них одним із перших екзаменів. Тільки не кожен з них це розумів до приходу в студію. Не розумів, що до цієї розмови треба трохи підготуватись, або хоча б повторити. Політики часто помиляються, коли думають, що на всі запитання, що їх ставила аудиторія, можна відповісти, використовуючи дуже загальні знання з теми і власний словарний запас. Інколи бракувало і знань “по суті”, і влучних слів. Тоді “діагноз” був один - “демагогія”. Але не все так печально, головне - бажання вчитись.

- А хто з політиків був найґрунтовніше підготовленим?

- Остання пара - Регіони і «Наша Україна». Вони просто мали можливість подивитися попередні чотири програми, аби зрозуміти формат. От Порошенко потім зізнався, що він напередодні вночі подивився всі попередні дебати і таким чином підготувався до ефіру, аби уникнути найтиповіших помилок. “Найнезаангажованішим” політиком - поза конкурсом - був Давід Жванія - він не промовив майже ні слова за весь ефір, а тому немає до чого “придратися”.

- Як, на вашу думку, тримався Порошенко, коли був присутнім на дебатах?

- Він дуже адекватно себе поводив, дуже толерантно. У рекламних паузах між представниками Регіонів і НСНУ виникла деяка дискусія з приводу того, що Регіонам здавалося, ніби Порошенко має більше часу для виступів. Тому ми були змушені йому сказати: "Петре Олексійовичу, тільки вас від «Нашої України» і чути, будь ласка, дайте сказати й іншим". Тим часом Партії Регіонів ми сказали, що якщо у них є якісь претензії, то нехай порахують всю частку хронометражу, яку їм надали. 

- Лідо, на канальських летючках іноді обговорюються вказівки "згори"?

- Летючок за участю ведучих новин - мене і Наталки Мосейчук - майже не відбувається. У нас на каналі трохи інший підхід до цього. Летючки відбуваються з техніками, режисерами, журналістами, з шеф-редактором дня, який контролює усю новинну кухню. Ведучі приходять на вже зоране поле і ще ніколи не було жодних вказівок: "про це говори, а про це - ні".

- Як до ефірів готуєтеся?

- Намагаюся професійно. Що я при цьому відчуваю? Розумієш, робоча зміна на «П’ятому» - це випробування часом. Не “Часом” - в лапках і з великої літери. А просто - звичайними секундами до ефіру, яких бракує, як і хвилин після нього, щоб встигнути підготуватись до наступного - і так від п’яти до семи разів на зміну - на початку кожної години. Найперше, чому треба навчитись, - працювати у часовому цейтноті. Навчитись зберігати при цьому адекватні мізки і тримати темп та швидкість обробки інформації до останнього - до випуску “Часу новин” в 00.00.

У мене є редактор, який робить перші мої два випуски - о 7 та о 8 вечора. До цього часу вже є картина дня. Я намагаюся відстежити все те, що дає «П’ятий» та інші канали упродовж дня. Тобто, перед тим, як прийти на роботу, я дивлюся кілька випусків новин і вже знаю головну подію, топ-тему. Я знаю, куди їдуть журналісти, кого (орієнтовно) чекаємо на гостьову студію у “Час”. Узгоджую з редактором теми для міжпрограмного анонсу. Маю хвилин 20 на це. Решту - на сам випуск. Ну а потім - ефір. Після нього - біжу в аналітичний відділ, який вже має певні «домашні заготовки» щодо розмови з очікуваними гостями. Прошу аналітиків дістати потрібну мені інформацію: наприклад, якщо мова про коаліцію, то текст меморандуму, якісь цитати за день тощо. Після 20-годинного випуску маю кілька хвилин на написання анонсів та на продумування й моделювання бесіди з гостями. О 21.00 починається програма “Час”.

- З ким із гостей було найважче?

- Я не пригадую, щоб було важко. У мене, як правило, більше претензій до себе на кшталт: "він міг сказати більше, треба було його ще раз перепитати". Завдання ведучої - розкрити гостя. Буває таке, що ти з п’яти боків танцюєш навколо нього: і так, і сяк його запитуєш, але зрештою розумієш, що він заблокований і не дасть відповіді. А ця ваша п'ятнадцятихвилинна розмова - це просто мука для глядачів. Ось це - найгірше, як на мене.

- Яких, на вашу думку, знань і якостей вам не вистачає?

- Завжди не вистачає чогось. Зараз у мене вже є професійний досвід, тепер новий етап - коли кількісний досвід перетворюється на якісний. Ти не можеш з першого разу працювати в ефірі добре і класно - це все одно звикання, притирка тощо. У мене вже пройшла еволюція, коли потрібно було просидіти в ефірі якусь певну кількість часу. Нині я вже висуваю до себе претензії на більш якісному рівні. Не мені судити, як воно виходить. Стосовно знань... Я закінчила історико-філософське відділення Київського гуманітарного ліцею, потім - міжнародну журналістику. Я намагаюся читати книжки. Там все написано.  Зараз читаю сучасників - українську літературу. Хоча левова частка вільного часу йде на періодику: усілякі видання - і наші, і російські - аналітичні, напіваналітичні, експертні. Це потрібно, щоби бути в інформаційному тонусі, не випасти з контексту. Знань не вистачає ніколи - але для журналіста важливо ще й уміти робити з них висновки, і формулювати запитання, які потім можна поставити носіям цих знань. Просто знань, в якому році відбулася революція чи ще там щось, - недостатньо. Такі сидять у "Что-Где-Когда". Дуже важливо отримані знання перетравлювати і перетворювати у життєвий досвід.

- Після помаранчевої революції політики стали по-іншому ставитися до журналістики?

- Я думаю, що багато хто з більшою повагою почав ставитися. Принаймні перестали недооцінювати. Вони просто не можуть тепер нас недооцінювати. Зараз політики охочіше приходять у студію - це правда. Чи стали вони більше розповідати? НІ. Чи стали вони відкритішими? НІ. Але під час цієї виборчої кампанії вони хоч усвідомили, сподіваюсь, що їм без журналістів – нікуди, з ними треба навчитись співіснувати, щось таке їм періодично розповідати, інакше журналісти - це такі підступні й зубаті “тваринки” - піднімуть таку інформаційну колотнечу, винесуть з хащів такі компромати! Як санітари лісу. Словом, краще з ними не сваритись.

- Багато людей вважають, що журналістика має бути другою освітою. А ви?

- У всіх по-різному. Я вважаю, що в журналістику, якщо в тебе є дар, якщо в тебе є жилка цікавості, якщо тобі подобається відкривати світ і людей, можна прийти з будь-якої професії. Це дуже відкрита професія для всіх людей. Журналіст - це суто практичне ремесло, якому навчити в інституті дуже складно. Його треба осягати тільки на практиці.

- А інститут що дав?

- Спілкування з однолітками, які хотіли досягати того, чого і я, та з якими було просто цікаво. Багато з них зараз стали хорошими журналістами. Інститут, на жаль, не дав мені багато базових знань,  я їх отримала потім - просто читаючи старі конспекти та книжки. У мене був сильний курс: Андрій Шевченко, Артем Шевченко, Олена Мацюцька, Наталка Фіцич, Володимир Мжельський... Ще чимало людей, нехай не ображаються, якщо не встигла назвати поіменно.

- Ви  працювали у проекті  Володимира  Ар’єва "День сьомий". Як плануєте далі співпрацювати з ним?

- Кілька днів тому ми з ним розмовляли про те, як розвиватиметься його продакшн-студія, що будуть знімати. В нас є з ним домовленість - зараз я маю багато часу віддавати  «5 каналу», але щойно матиму змогу бути йому корисною, брати участь у зйомках якихось  документальних фільмів тощо, робитиму це з радістю.

- Що вам дав свого часу  Новий канал і що тепер дає «П'ятий»?

- Новий канал дав досвід і можливість працювати в ефірі. На ньому кілька років я займалася спортивною журналістикою. Там я спробувала себе в різних амплуа, коли ще не було звичайних політичних новин. Він дав мені змогу  «варитися»  в ефірі - а це справді неоціненний шанс, коли ти отримуєш доступ до середини «ящика». А «5 канал» - це чітка спеціалізація і досвід політичної журналістики. Крім цього - це майже дві години прямого ефіру щодня. Це не просто рука на пульсі - це рука на відбійному молотку. Коли ти постійно в ефірі, постійно включаєшся - це величезний азарт і задоволення. Просто фантастично.

- Хто ваші наставники у професії?

- Я можу назвати Андрія Куликова – це, можна сказати, мій гуру. Дуже багато мені дав також Олександр Ткаченко.

- Що любите і що не подобається у професії?

- Люблю практично все. Люблю свій емоційний стан перебування у прямому ефірі. Люблю, коли вдається зробити щось дійсно хороше. А недоліки - це порушення режиму нормальної життєдіяльності людини. Мало сну, багато кави...

- А репортером у гарячих точках або в екстремальних умовах не хотіли би бути?

- Ні, не хотіла б, чесно. По-перше, я - не Цаплієнко. А по-друге, я просто  дівчина і гадаю, що більше користі з мене тут, в ефірній студії, ніж десь там…

- Якщо у вас є  тільки 5 хвилин, що ви розповісте знайомій, яку не бачили з першого курсу, про ваше життя?

- Я досить публічна людина, і тому розповідати,  де я працюю та чим займаюся, вже не доведеться - це легше. Відповідно, багато питань автоматично знімаються. Я їй скажу, що в мене все добре, що я реалізуюся у своїй професії, що в мене все гаразд з особистим життям, що в мене,  слава Богу,  є мама, що в мене нещодавно народилася племінниця. Можливо, буду говорити з нею про останні вибори або про щось таке. Спитаю, чим живе вона, бо мене видно в ящику, а це чимось підмінює мене живу. Я почала працювати ще на першому курсі, працювала у ревю «Гарячий компот»  на Радіо «Промінь», потім  була  ФМ-станція "Довіра". На другому  курсі пішла на Новий,  і мене  взяли  на телебачення. Якось усе так просто відбувалося, що я навіть не знаю... Набагато простіше, ніж у завзятих кар'єристів.

- Хто ваші друзі?

- Різні. Серед них далеко не всі журналісти. Скоріше, навпаки. Друзі - це дуже близькі мені по духу люди, враховуючи те, що я можу їм тижнями, як і вони мені, не телефонувати через завантаженість. Але все одно, ми бережемо близькість, місце в серці... У моїх друзів зовсім по-різному склалися долі: одна  з них - звукорежисер, інша -  зараз директор групи «Океан Ельзи», третя –  домогосподарка. Та хіба це важливо, ким і де вони працюють?  Усі вони особистості, які реалізуються там, де вважають за потрібне.  Основна проблема  в тому, щоби, попри брак часу,  втримати елементарну близькість і контакт з ними.

- А вороги?

- У мене немає ворогів. А чому комусь бути мені ворогом? Дорогу я нікому не переходила. Поганого не робила. У мене є принцип –  всі люди хороші. І всіх треба насамперед поважати. Є  золоте правило: любити всіх, а під час ефіру всіх, хто тебе дивиться.

- Зіркова хвороба є?

- Я дуже швидко зближаюся з людьми, незалежно від соціального статусу чи професії. Постійно сама переходжу якусь грань формальності і відкриваюся людині. Дуже часто  натикаюся на елементарне хамство з боку тих, кому  відкрилася. Можливо, це теж хвороба - відсутність бодай симптомів зіркової хвороби?

- А комплексів багато?

- Як і в кожної людини. Є у мене комплекс такий -  життя дуже коротке, і я не встигну всього зробити, що хотіла б. Але я вірю, що Бог мене поставить на правильний шлях, і я опинюся в тому місці і в той час, де буду  потрібна людям. У цьому немає жодних ознак кар’єризму, просто я вірю -  все буде так, як  я захочу.