Центр медіареформ та його партнери – Громадська організація “Детектор медіа”, журнал “Телерадіокур'єр”, Українська медіа-спілка, Могилянська школа журналістики протягом 2004-2005 планують упорядкувати та видати збірник “Медіареформи: виклик реальності”.

Книга міститиме інтерв’ю з відомими постатями у медіапросторі, а саме політиками, колишніми та нинішніми керівниками ЗМІ, урядовцями, журналістами, керівниками громадських організацій, чиї фахова діяльність та досвід значною мірою спричинилися до поступу медіареформ в Україні.

До збірки увійдуть і доробки партнерів Центру медіареформ, а також оригінальний аналіз, розвідки та дослідження окремих авторів.

У рамках цього проекту «Детектор медіа» починає публікувати інтерв’ю, які увійдуть до збірки. Розпочинаємо ми розмовою з Олександром Мартиненком, президентом „Інтерфаксу-Україна”, екс-членом Нацради з питань телебачення та радіомовлення. У діяльності цієї особистості, в тому числі з 1998 по 2001 рік на посаді прес-секретаря Президента, великою мірою відобразилася історія становлення та розвитку журналістики незалежної України – з усіма її досягненнями, а також кризами та проблемами.

– Олександре Владленовичу, з чого, на вашу думку, починалися медіареформи в Україні?

– Медіареформи йшли такими ж темпами і з такою ж швидкістю, як і всі інші реформи. Медійна сфера у цьому сенсі ні в чому не відрізняється від інших сфер економіки чи суспільного життя. Тому, якими темпами йшла приватизація взагалі, такими ж темпами йшла і приватизація медіа, коли з радянських державних газет, телебачення утворилися приватні канали, приватні видання, приватні агентства. Різниця лише в тому, що якщо вся економічна сфера, більшою мірою, йшла шляхом приватизації державних підприємств, то в галузі медіа багато з'явилося нових видань, нових теле- і радіокомпаній, оскільки старих, як відомо, в Радянському Союзі існувало небагато. Отже, була ніша, яку дуже швидко заповнили.

– Що медіареформам перешкоджало, а що сприяло?

– Якщо йдеться про приватних суб'єктів інформаційного процесу, задіяних у медійному процесі, то нічого їм особливо не перешкоджало.

Якщо ці видання чи компанії входили в якийсь конфлікт із владою з політичних міркувань, тоді перешкоджала влада, а якщо конфлікту такого не було, ці видання були не політизовані, не були гравцями в політичній боротьбі, тоді – нічого не перешкоджало, тільки конкуренція. А спротив місцевих органів, їхній консерватизм і таке інше тією ж мірою стосувався і всіх інших галузей. Тому я не можу сказати, що були окремі більш вигідні чи менш вигідні умови для медіа, ніж для інших видів бізнесу. Різниця лише в тому, що цей бізнес менш рентабельний, ніж, припустімо, торгівля газом чи нафтою.

Що ж до сприяння, то ніякого сприяння не було. Це, певною мірою, помилка держави, і я вважаю, що тут багато чого не доопрацювали свого часу, бо не знали, як це робити. Хоча, з іншого боку, я вважаю, що не треба ніяких пільг. Кожне підприємство і кожен підприємець має вчитися працювати в умовах, рівних з усіма. Пільги для якогось виду діяльності ні до чого доброго не призводять, а лише до того, що фірми, які мають спеціалізуватися на якомусь суспільно значимому аспекті, починають ввозити цигарки і т.ін., тобто, займатися тією діяльністю, яка жодного стосунку до головної не має.

– А як, на вашу думку, ваша особиста журналістська діяльність вплинула на медіареформи в Україні?

– Думаю, що ніяк. Я взагалі ніколи не хотів впливати на медіареформи, я просто робив свою справу. Може, це якось і вплинуло на загальні процеси, але не мені про це говорити. Я просто робив, що вважав за потрібне, і піднімав „Інтерфакс-Україна” з нуля і до того стану, в якому він зараз.

Я розумію, якщо б я якимось чином сприяв прийняттю законодавчих актів... Такого не було.

Правда, свого часу був випадок, коли приймали закон про інформаційне агентство (до речі, його треба зараз переписувати наново, бо 10 років уже пройшло і дещо змінилося). А тоді, після його прийняття, виявилося, що „Інтерфакс-Україна” в один день опинився поза законом: було введено максимальну норму іноземного капіталу 30% у статутному капіталі інформаційних агентств, а в нас було більше. Треба було оперативно вживати заходи, тому ми дуже швидко, за допомогою народного депутата Володимира Алексєєва, якому я дуже вдячний, прийняли постанову щодо перенесення терміну дії цього закону на три місяці. За один день прийняли постанову, без всякого внесення в порядок денний і без всяких фокусів. За цей час ми привели всі статутні документи у відповідність до вимог цього закону.

– А щодо Управління інформаційної політики в Адміністрації Президента? Адже це була ваша ідея?

– Можливо, ще у когось була така ідея, я, чесно кажучи, не знаю, але я такий Проект-положення про Управління інформаційної політики дійсно писав свого часу. І дійсно вважав, що потрібно, щоб незалежно від уряду, незалежно від Держкомінформполітики і інших органів існувала якась державна установа, чи відділ, чи управління, що якимось чином координувала і узгоджувала б діяльність різних органів.

Справа в тому, що є великою проблемою питання узгодженості дій органів влади у висвітленні тих чи інших питань. Дуже багато було прикладів того, що ніби є державна влада, але різні її органи з одного питання дають різні точки зору, що, в принципі, не правильно.

Тож Управління задумувалося як механізм формування публічної точки зору держави на інформаційний простір і узгодження позицій різних органів державної влади. Це було його головне завдання. Я б сказав, що те, що існує зараз, не дуже відповідає тому, що я задумав.

– Який свій медіа-проект ви вважаєте найбільш вдалим?

– „Інтерфакс-Україна”. А щодо роботи в державних органах – в Адміністрації Президента, в Національній раді з питань телебачення і радіомовлення, то в цьому випадку не варто говорити про проекти. Взагалі, коли мова йде про державу і про роботу на держслужбі, то я думаю, що в значній більшості випадків люди швидко позбавляються ілюзій реалізувати якийсь свій проект. Тому що влада – організм настільки нешвидкий, консервативний і негнучкий, що дуже важко провадити якісь новації. Усе-таки ця сфера, інформаційна, не головна для перших осіб держави (і це правильно), то, ясна річ, ніхто цим уважно не займається і всі доручення щодо цього спускаються людям на 3-4 рівні нижче. Там воно все і вмирає, як правило. Тому дуже важко щось зробити принципово нове, і коли у когось це виходить, я дуже заздрю, бо розумію, що люди змогли пробити скелю, хоча таких випадків дуже мало.

Просто, працюючи там, все ж таки я вважав за потрібне зробити діяльність всіх органів влади більш прозорою і більш відкритою для журналістів. У тому сенсі, щоб була можливість спілкування журналістів із представниками цих органів, при тому, що, як правило, ці представники не мають жодного бажання спілкуватись із журналістами. Для цього ми намагалися організовувати своєрідні майданчики для такого спілкування. Я маю на увазі прес-центри під час виборів – і президентських, і парламентських останніх. До речі, той прес-центр, який ми зробили 2002 року з МЗС в Українському домі, і зараз працює чудово, а він же створювався, власне, для іноземних журналістів, які приїздили на вибори.

Система брифінгів в АП, куди намагалися витягувати когось нового, теж була таким майданчиком для спілкування. Це була дуже нелегка робота, але можу сказати, що, як правило, нам вдавалося когось із Адміністрації витягувати. І я думаю, що це правильно, тому що, мені здається, всі без винятку чиновники рівня заступника голови АП повинні мати досвід спілкування з пресою.

Я, чесно кажучи, не хочу розповідати про речі, де я лише спостерігав за процесом, нехай про це розповідають ті, хто в цьому процесі брали участь. Я маю на увазі приватизацію національних телеканалів і т.д.

– Які гравці медіа-царини, на вашу думку, внесли найбільший вклад у реформування медіа-політики – власники, НГО, регулюючі установи?

– Власники – реальні гравці на цьому полі, тому, думаю, що від них насправді багато чого залежить, якщо не сказати, що все залежить від них. Я, чесно кажучи, не дуже вірю в ефективність роботи громадських організацій – такий скептик по життю.

– Ну, слабенькі вони ще...

– По-перше, так, тому що слабенькі. Колись, можливо, вони будуть дійсно реальною силою, а поки що це так – клуби для спілкування.

Усі реальні питання вирішують власники медіа. У нас спокійно завершилося формування холдингів у медіа-просторі, і ми знаємо, хто реально над цим працює.

Зараз важливою стала фігура топ-менеджера. Раніше власники самі втручалися у редакційні і всі інші питання, навіть бували випадки, коли вони вичитували матеріали і розповідали, хто і що знімати повинен. Це не правильно, і це не їхня справа.

– Можливо, так відбувалося тому, що тоді ще не було інституту менеджерів...

– Не було менеджерів як таких, а власники не знали, що з цим робити. От у нього є канал, і він знає, що на цьому каналі має бути все з політичної точки зору “тіп-топ”, а оскільки довірити не було кому, то сам вичитував все. Я знаю, що дехто і зараз це робить, але невідомо навіщо. На це є топ-менеджер каналу чи холдингу, який, власне, цим питанням і займається. Їх не так багато і зараз, але ми маємо таких людей як Ряшин, Оселедчик, Ткаченко, є такі люди і в радіобізнесі, в газетах це – головний редактор, і від цих людей багато чого залежить.

А щодо впливу на медіа регулюючих установ, ми маємо Нацраду і Держтелерадіо, яке насправді до телерадіо має дуже мало стосунку, а більше до друку. От, власне, і все, бо в нас ні Президент, ні уряд практично не видають нормативних документів, що стосуються телерадіосфери.

Національна рада, за весь час свого існування, намагалася так чи інакше вплинути на цей процес, як правило, без якогось результату. Якщо не брати до уваги видачу ліцензій, то вся її діяльність схожа на діяльність політичного клубу. Єдиний результат діяльності Нацради – це геометричні позначки щодо телепрограм.

– Хіба могло бути, при такому принципі формування Національної ради, інакше – щодо політичного клубу?

– Справа в тому, що не ми придумали цей принцип формування. Нацраду було сформовано за французьким зразком. Логіка в цьому є, тому що є дві гілки влади – Президент і ВР – і вони разом формують цей орган. Справа в іншому. Насправді в нашій системі дуже багато вирішує особа лідера чи керівника організації. Залежно від того, хто він є і які у нього позиції – орган чи важливий, чи не дуже, чи він має матеріальні умови, чи він не має матеріальних умов. На жаль, може, в інших країнах теж так – я не знаю, але у нас саме таким чином.

А щодо Нацради, ми бачимо, що цей орган зараз нікому не потрібен. Він не потрібен, за великим рахунком, Президенту; уряду – тим більше, оскільки він взагалі стоїть окремо від уряду і більшості ВР. Тобто, я думаю, всі б із великою радістю отак, зібравшись одного разу, Нацраду б закрили.

До речі, в Росії такої інституції навіть не створювали. Один російський чиновник якось сказав таку фразу: "Медіа-простір у нас розвивався тільки тому, що ми не створили такий орган, як ви". Жарт, але частина правди в цьому є.

Багато залежить від керівника, наскільки він може вмонтувати цей орган у систему органів влади, наскільки він може дати зрозуміти всім, що він таки потрібен і наскільки він, в тому числі, має контакти з керівниками уряду. Тоді б давно вже вирішилося, наприклад, і це смішне питання про приміщення для Нацради, яке вже не вирішується стільки часу...

– Тобто, спроможних керівників серед голів Національної ради поки що не було?

– Ну, Віктора Михайловича Петренка чіпати не будемо – це було давно, і це була інша Нацрада, а Борис Іванович, я думаю, за весь час не зробив головного. Він не зміг Нацраду поставити таким чином, щоб всі зрозуміли, що це орган, який потрібно поважати.

У принципі, підсумок діяльності Нацради (а вже можна говорити про якісь проміжні підсумки) – в тому, що зараз дійсно стоїть питання, чи вона потрібна. Не повинно так бути, тому що в ідеалі цей орган має бути незалежним від уряду, як і всякий регулюючий орган, але, чесно кажучи, в перспективі на 2-3 роки вперед, мені дуже важко сказати, що буде з ним. Можливо, його в один прекрасний момент і ліквідують. Припустимо, сформується нова парламентська більшість, вона ж урядова, яка ухвалить рішення, що цей орган не потрібен і всі його функції переходять в частині радіочастот до Національної комісії регулювання радіочастот, а в ідеологічному плані – до Держкомітету. Все.

– Якими, на вашу думку, є складові успішного просування медіареформ (політична ситуація, сприятливе законодавство, свобода слова, розвиток ринку, освіти)? І чому саме?

– Усі ці речі впливають на той процес, який ми домовилися називати медіареформами. Звичайно, і політика, і підготовка кадрів, і економічна ситуація, і стан рекламного ринку – впливає все, так чи інакше. Я ще раз скажу, що не думаю, що в нас були якісь дуже сприятливі чи несприятливі умови для цього, все йшло, як йшло, і інакше йти не могло. Скільки рекламний ринок міг потягнути видань, стільки він тягнув. Телеканалів у нас, я думаю, навіть більше, ніж може потягнути ринок, але це вже питання часу. Пройде 2-3 роки – все стане на свої місця і їх буде 4-6, а не 15, як зараз у Києві. Я завжди вважав, що головне завдання держави – просто не заважати економічному процесу якої завгодно галузі, адже в економіці є свої закони, які поступово мають запрацювати.

– А наша держава заважає?

– Я так скажу, припустімо, поява 15 телеканалів заважає існуванню 5-ти найбільш рейтингових. У цьому сенсі, коли вони почали з'являтися і розмножуватися, а держава на це жодним чином не впливала і взагалі махнула рукою, я думаю, що це не дуже добре. А в принципі, не заважає. Є просто реальні процеси, і вони мають початися і завершитися. Припустімо, є якийсь медіапроект, у нього вклали гроші і все нормально працює два роки, поки гроші є. Гроші закінчилися – проект закрився. Сказати, що це погано – ні. Люди отримували зарплату два роки, працювали, досвід напрацьовували. Проект не відбувся тому, що нема умов. Ну, так для того, щоб це зрозуміти, треба було спробувати. Це ж нормальна річ – невдалі проекти. Тому не треба чіпати – нехай воно буде, як буде.

Я кажу про канали, бо це настільки вже кидається в очі, що тут навіть сліпому зрозуміло, що вони не можуть вижити. Але нехай спробують. Пройде два роки – і вони зрозуміють, що цей канал нічого не вирішує, а тягне шалені гроші, які летять на вітер. Тобто, це як гра в казино – прийшов, викинув гроші і пішов собі спокійно.

– Як ви оцінюєте нинішній стан медіа в Україні – успіх, неуспіх, застій, поступ? Чому саме ви так вважаєте?

– Я вважаю, що це досить пристойний рівень медіа взагалі і всіх його складових. І московські колеги, які приїздять сюди, теж це відзначають. Звичайно, рівень нижче, звичайно, грошей менше і, звичайно, професіоналів менше, ну і країна менша. Але є вдалі проекти, є цікаві видання. Не дуже рівний поступ всього цього у часі. Кілька років тому всі робили власні програми, потім перестали робити власні програми і сіли на російські серіали. Пройде час, наїдяться люди російськими серіалами, на телебаченні будуть знову щось виробляти. А стосовно технічного, професійного і інших рівнів, я вважаю, що це медіа нормальної країни, хотів сказати європейської – не можу сказати, звичайно, але нормальної такої країни, якою є Україна, не гірше і не краще, ніж стан нашої економіки в цілому.

– Яким чином, на вашу думку, вплинуть вибори -2004 на хід реформування медіа в Україні?

– Вони можуть вплинути як негативно, так і позитивно, в залежності від того, що буде робити нова влада і якою вона, до речі, буде, бо якщо політична реформа пройде – це одна конфігурація, якщо не пройде – зовсім інша. Єдине –не хотілося б, щоб одна влада почала зводити рахунки, у випадку перемоги, а інша, у випадку перемоги, почала б монополізувати ринок.

– Медійний ринок?

– І медійний теж. Оце дві речі, яких треба спробувати уникнути. Не знаю – чи вдасться, чи ні. Не дуже я оптиміст у цьому плані. Але треба спробувати, бо і те й інше не сприятиме розвитку ринку як такого.

А взагалі, перерозподіл медіа, звичайно, буде в будь-якому випадку – чи підтримають на виборах-2004 одного кандидата, чи іншого. І перерозподіл власності дуже великий, і взагалі перерозподіл частки суб'єктів на ринку. Хтось, ні з того ні з сього, раптом піде вгору, хтось тихенько підсяде. У принципі, нічого в цьому суперкримінального немає, воно так завжди буває – з новою командою приходить вся сфера, що її обслуговує, і вона хоче мати своє місце на цьому ринку. І вона його матиме. Так що попереду – великі зміни.

– Ваші варіанти подальшого поступу медіареформ в Україні?

– Вони будуть йти такими ж чіткими кроками, як і раніше. Куди? Це вже інше питання. Можуть зайти куди завгодно. Куди країна – туди й медіареформи.

Візьмемо приклад сусідньої країни. Прийшов президент, який користується довірою 90% людей. Які медіа можуть бути у цій країні? Однакові. От вони такі там і є. Медіареформи тихо, спокійно ідуть, але в чітко визначеному напрямку.

Медіа ж не існують окремо, це частина нашого життя. Тому підуть медіареформи туди, куди піде наше життя. А куди? Чесно? Не знаю.

– А які саме реформи необхідні українським мас-медіа, на вашу особисту думку?

– Я думаю, що потрібно прес-клуб зробити нормальний. Це, до речі, може зробити який завгодно президент. Я думаю, що це буде головна медіареформа. Це питання, яке не вирішується вже 10 років. Просто ним займаються так – час від часу, в тому числі і я займався. А не мати прес-клубу в такому місті, в такій країні – це соромно. Потрібне місце, куди журналісти можуть прийти і спілкуватись, в тому числі і про медіареформи. Оце хотілося б, а все інше нехай іде, як іде, не треба заважати, але не треба цей процес і прискорювати.

Мені здається, що країна наша все ж таки буде розвиватися в демократичному напрямку...

– А нам нема куди подітися...

– Є куди, повірте. Але мені здається, що буде так. Може, не цього року, не зразу, але саме ця країна, мені здається, буде рухатися до демократії, з поворотами, з різними зупинками у процесі руху, але медіаринок буде обслуговувати суспільство, що рухається в демократичному напрямку.

Є ще одна річ, яка може вплинути на реформи і на медіа – це вплив іноземного капіталу, перш за все російського, безумовно. Я думаю, що це велике питання наступних років. Оскільки тут буде ринок і він буде цікавим, і російський ринок для себе визначить, що тут спокійно і все нормально, ясна річ, що нові гравці прийдуть сюди і багато що поміняють.

– А як це може вплинути на українські медіа?

– З одного боку, це, безумовно, призведе до підвищення професійного рівня. Я працюю з російськими партнерами вже багато років, і знаю прекрасно, що, оскільки розвиток ринку там почався раніше, росіяни раніше змушені були працювати за законами світовими, тому і рівень телебачення там вищий. І тому у нас буде професійний рівень підвищуватись.

З іншого боку, я не думаю, що це якось допоможе врахуванню національного колориту і взагалі розвитку талантів в Україні. Знаєте, якщо з'являється яскрава людина в орбіті транснаціональної компанії, коли ця людина досягає певного професійного рівня, компанія зацікавлена в тому, щоб її забрати до центру прийняття рішень. Такі люди не затримуються на місці, і це правильно.

Я думаю, що, в певному сенсі, може бути повернення механізмів Радянського Союзу. Цей процес іде і зараз, але поки що він спонтанний, та якщо ці всі гравці прийдуть сюди (а вони прийдуть, куди вони дінуться, тому що є ринок, де можна заробляти, є гроші, є потенційна аудиторія і т.д.), він буде відчутніший.

Тоді ми отримуватимемо такі стандартизовані продукти. Це проблема не лише наша, а всіх сусідів – великих країн. Я по Європі покатався свого часу і можу сказати, що є схожа ситуація на ринку таких країн, як Австрія, де бідні австрійці стогнуть (я маю на увазі журналістів і менеджерів), тому що всіх з'їло німецьке телебачення. В Голландії – англійський капітал дуже сильний.

Ми їздили по невеликих країнах, мені було цікаво, як вони захищаються від впливу транснаціональних компаній. Так от висновок такий – ніяк не захищаються, не можуть захищатися. Звичайно, питання мови існує, але воно не головне, врешті-решт великі транснаціональні корпорації ведуть мовлення мовами країн, у яких працюють. Так що, коли з'явиться компанія ОРТ-Україна українською мовою, не дивуйтеся. Це дійсно процес досить цікавий, і він має свої позитивні і негативні аспекти. Чого більше? Не знаю.