Українська культурна журналістика - царина, де майже відсутня конкуренція. Тут працюють і юнкори, які вправно позиціонуються в соцмережах, і «люди-оркестри» з власними інтернет-проектами, і публіцисти з авторським стилем, як-от символ вітчизняної нетлєнки «Дзеркало тижня» Олег Вергеліс. І не лише публікації поціновувачів кераміки й балету, а й світські репортажі, статистику попкорнового кінопрокату та розмови депутатів про улюблені страви деякі ЗМІ подають у рубриці «Культура».

Поняття «культурний журналіст» розмаїте до межі здорового глузду. І цю межу доводиться згадувати щоразу, коли частина брифінгу чи прес-конференції присвячується відповідям на запитання абсолютно некомпетентних представників ЗМІ. Або коли редактора відділу культури «Коментарів» запрошують на презентацію альбому силіконових тітоньок. Чи якщо замість рецензії на спектакль газета подає особисті враження автора.

При цьому питання професійних стандартів і їх регулювання представники галузі вважають надуманим. Круглий стіл «Чим живе культурна журналістика?», організований у 2010-му Британською радою в Україні, нічим конструктивним не закінчився. Можливо, через те, що кожен із його учасників був готовий говорити лише про себе. Напевне, тому що принциповість не є пунктиком українських журналістів загалом. І очевидно - через те, що культурна журналістика, як і сама сфера культури, переживає кризові часи.

Про те, як «Коментарі» знайшли свою нішу в галузі культури й чому розумній людині варто розмовляти не лише із собою, «Детектор медіа» поговорила з Юрієм Рибачуком, редактором відділу «Культура» тижневика. Найближчим часом ми продовжимо бесіди про культурну журналістику з Олегом Вергелісом («Дзеркало тижня») та редактором порталу Teatre Марисею Нікітюк.

- Юрію, за якою концепцією визначається тематика рубрики «Культура» у «Коментарях»? Часто тут можна натрапити на матеріали, які мало стосуються суто культури...

- Все залежить від того, що саме вважати «культурою». Можна обмежити це поняття подіями сфери мистецтва. Ми обрали для себе інший ракурс: культура дорівнює способу життя, де мистецтво є лише одним із елементів культурної ідентичності нації. Тому «Коментарі» більшою мірою цікавлять речі, які визначають цей спосіб життя, - культурна політика держави, діяльність культурних індустрій та питання якості продукту, який вони виробляють, обличчя споживача цього продукту і багато іншого. Так само багато й предметів для розмови з читачами. На початку перед нами був дуже великий виклик: якщо не описувати культурних подій, то що тоді? А за кілька років ми побачили, що це було правильним рішенням, яке дало нам змогу відрізнятися, дивитися на речі по-іншому, охоплювати теми, які оминають інші ЗМІ.

- З чого виходите ви, формуючи теми поточного випуску?

- Звичайно, як і в усіх, пріоритетом для нас є інформприводи: зміни в законодавстві, в керівному складі галузей, дотичних до культури, ідеї, з якими виступають представники влади та гравці на культурному полі тощо. Проте є й теми, які я б відніс до розряду креативних. Скажімо, одного разу ми підготували цілу серію публікацій, які стосувалися рівня сучасного монументального мистецтва та проблем відновлення архітектурних пам'яток. Ця спецтема не була прив'язаною до жодного інформаційного приводу. Казали, що попередній міністр культури ксерокопіював ті статті й роздавав їх по відділах для вивчення. :)

Проблеми культурних індустрій ми розглядаємо з точки зору їхніх активних гравців і діячів. Як з'ясувалося, це дуже цікава річ і для них самих, адже вони ще не зовсім звикли до того, що видання звертаються до них не з питаннями на кшталт «де ви проводите відпустку?», а цікавляться конкретними аспектами їхнього бізнесу, можливостями впливати на створення сприятливих умов для нього.

Ми не можемо оминути речей, які впливають на формування інтелектуальної бази суспільства - книжок, фільмів, телепродукту тощо. До речі, щодо книжок, то до кризових часів ми були одним із небагатьох ділових видань, яке могло похизуватися публікацією щотижня двох повноформатних книжкових рецензій. Далі обсяг шпальт скоротився, але ми вирішили якщо не щотижня, то, принаймні, щомісяця робити бодай коротенький огляд важливих книжкових новинок.

- Чи допомагають вам у доборі тем розсилки піар-агентств?

- Вони засипають і нас, і інші редакції прес- і пострелізами, регулярно телефонують і пропонують відвідати презентації чи інші події в обмін на матеріал або анонс. І коли я кажу, що ми не зможемо забезпечити такі публікації, вони страшно дивуються: «А чому? Вам це не цікаво?». З'ясовується, що ці піарники не мають уявлення про формат газети, а дзвонять механічно, бо в їхній базі зазначено, що в «Коментарях» є відділ «Культура». Я чесно відмовляюся від їхніх запрошень, хоча, чого гріха таїти, спокуса «на халяву» потрапити на концерт, виставу чи на прес-показ фільму дуже велика.

- Яким чином висвітлюєте глобальні теми так, аби це було цікаво широкій аудиторії, а не вузькому колу експертів?

- Нормативні документи не обов'язково є нудними. Важливо знайти інтригу в них, для чого доводиться іноді змусити себе «полюбити» матеріал. От, наприклад, базовий закон України «Про культуру» - фактично, культурна конституція України, яку нарешті ухвалили в 2011-му, хоча створювати її почали ще 1999 року. Цей законопроект потрапив у наше поле зору в 2007-му, коли чергову його версію було передано на розгляд Верховної Ради. Здавалося б, усе в ньому гаразд - прокламації державної підтримки української культури, соціальний захист працівників галузі тощо. Але в цьому пафосі знайшлася делікатна зачіпка - держава тоді сформулювала механізми підтримки свого виробника культурного продукту лише в трьох пунктах: встановлення різноманітних квот, податкових пільг та регулювання митних тарифів на ввезення зарубіжних культурних цінностей. Оцей останній пункт став би для України проблемою під час вступу до Світової організації торгівлі. От вам і стаття з інтригою в назві: «Прийнявши закон "Про культуру", Україна не зможе вступити до СОТ». (До речі, в ухваленому 2011 року законі про митні тарифи вже не згадується.)

Це лише один приклад. А їх в історії «культурної законотворчості» було безліч. І писати про них особливо цікаво, якщо вони пов'язані з «непрофільними» діячами політикуму - як-от Нестором Шуфричем або Сергієм Терьохіним чи ось тепер із Віктором Януковичем-молодшим, які висловлювали кожен своє бачення, як відродити національний кінематограф.

- У вашому відділі окрім вас працює один штатний журналіст. Як будуєте роботу з фрілансерами? Чимало редакторів культури потерпають від авторів, яких можна віднести до золотої середини: фахівці не зовсім в'їжджають у формат, а вправні журналісти замість аналізу подій переважно діляться враженнями.

- У нашій співпраці з фрілансерами немає нічого оригінального - за необхідності звертаємося до журналістів, яким удасться, на наш погляд, висвітлити ту чи ту тему.

Що ж стосується браку кваліфікованих авторів у царині культури чи тим більше культурної політики, то він справді відчутний. «Зірок» тут мало, і всі вони, як правило, є редакторами профільних відділів у виданнях. :) Під словом «кваліфікований» я розумію «обізнаний» і «той, хто здатен проаналізувати й зробити адекватні висновки» - а це, вважайте, експерт. Причому, експерт, який, до того ж, уміє добре подати матеріал. Саме таких аналітичних матеріалів про діяльність культурних індустрій, позбавлених довгих преамбул про те, що «культура гине», мені й бракує. Якість мистецької чи літературної критики - окрема тема, про неї кваліфікованіше можуть говорити мої колеги з видань, які на цьому спеціалізуються.

Що ж стосується вражень замість аналізу... Розумієте, про культуру неможливо писати без емоцій. Особливо якщо йдеться про скандальні й ганебні речі - руйнування будинків на Андріївському узвозі, підробку картин із Нацмузею, масову ротацію керівників музеїв і багато (на жаль) чого іншого. Крім того, абсолютно очевидно, що інтелектуальна частина суспільства не задоволена загалом культурною ситуацією в Україні. Для мене показник якості роботи журналіста, коли викликані всім цим емоції чи враження не зводяться до вигуків розпачу чи наклеювання ярликів «ворог української культури».

- У ситуації, коли видання орієнтується на інтереси читачів, а простіше кажучи - на рейтингові теми, поняття «культура» зводиться до таких далеко не визначальних її аспектів як шоу-бізнес, ентертейнмент, комерційні фільми і книжки для масового читача.

- Світська хроніка і «зіркове життя» стали кармою культурної журналістики. Значна частина публікацій, наприклад, про події в царині сучасного мистецтва не обходиться без згадки про те, що на виставку завітала чергова «селебріті». Культурне життя взагалі почало асоціюватися з гламуром і скандалами. І це породжує ставлення, що «культурка» - галузь несерйозна і про неї може писати будь-хто. Через такий підхід у середовищі журналістів, які пишуть про культуру, з'явилося дуже багато, м'яко кажучи, необізнаних людей. Тут виникає проблема «якості кадрів» і очевидне питання, хто має контролювати цю якість і яким чином.

- Чи намагалося саме журналістське середовище якось розв'язувати цю проблему?

- Спроба була. Два роки тому саме з цього приводу Британська рада ініціювала круглий стіл на тему «Чим живе культурна журналістика?» за участі її провідних представників. Розмова вийшла нерівною. Зустріч показала, що кожен редактор і журналіст нашої галузі існує у своєму світі, окресленому або форматом видання, або його особистим світосприйняттям. Знайти способи вирішення системних проблем не вдалося. Витало в повітрі питання про створення чогось на кшталт неформальної «профспілки» чи «асоціації», яка б визначила планку професіоналізму в середовищі культурних журналістів аж до видачі жовтих карток певним авторам. Ідея, може, й добра, але я не дуже вірю, що її вдасться коли-небудь втілити.

Довідка ТК

Тижневик «Коментарі» («Комментарии») входить до холдингу Evolution Media. Видається з 2006 року. Заявлений сукупний наклад російського й українського випусків - 60 тисяч примірників.

Обсяг рубрики «Суспільство і культура» - 2-3 шпальти.

Фото Павла Довганя