– Пане Юрію, чи люблять вас податківці?

Юрій Андрухович: – Надзвичайно милі люди, завжди допомагають мені заповнювати декларацію – у тому сенсі, що я завжди помиляюся при заповненні. Силових методів впливу не зазнав.

– Що у вас за машина і хто ваш водій?

Ю.А.: – Ні, машини не маю. Я живу в такому зручному місці, де абсурдно мати машину.

– Яка у вас політика у ставленні до своїх шанувальників? Тобто, ви з ними товаришуєте чи тримаєтесь осторонь? Чи є письменнику користь від шанувальників і яка?

Ю.А.: – Безумовно, є користь, і величезна. Особисто я страшенно потребую зворотного зв’язку, контакту з тими, хто мене читає, тому я так люблю презентації, виступи перед публікою. Це іноді суто фізично заважає писанню як такому, але натомість приносить щось інше, власне кажучи, це і є в чистому вигляді комунікація.

– Чи впізнають вас на вулицях і чи запрошують у гості?

Ю.А.: – Я не можу сказати, що це щоденне явище, але впізнають. Не так давно впізнали в одній франківській кнайпі і підійшли з пляшкою шампанського, але в подальшій розмові з’ясувалося, що я музикант і мене бачили в якомусь відеокліпі. Їм особливо сподобався старий автобус, який у цьому кліпі був, і пара негрів, але вони казали: признайся чесно, ти ж його не в Америці знімав. Я здогадався після цього, що йдеться про Тараса Чубая і його відеокліп "Я піду в далекі гори". Так що впізнають.

[Перфецький] – Юра, що було зі мною після того, як я випурхнув з вікна? Ніц не пам’ятаю!..

Ю.А.: – Старий, я намагаюся відстежити твій подальший життєвий шлях. Я зараз пишу навіть про тебе п’єсу для театру в Дюссельдорфі, так що стеж за рекламою. Наступного року буде прем’єра.

[Перфецький] – Добре, коли про тебе пам’ятають. Дякую.

– Як вам літо, відпочиваєте?

Ю.А.: – Літо прекрасне вже тим, що воно літо. Але я відпочиваю цілорічно, тобто в мене літні вакації тривають усі 12 місяців. Це був жарт.

– До речі, Льоля Філімонова передає привіт з Парижа.

Ю.А.:– Привіт Льолі, обов’язково зайду. Вона все ще на бульварі Распай?

– Десь там. Еге.

– Литературная критика в Украине – она есть или ее нет?

Катерина Ботанова: – А де ви її шукали? Приміром, у 5-ий вагон "Потяга 76" заходили?

Ю.А.: – Вона є і це жахливо! Я думаю, вона назагал не виконує однієї елементарної функції, покладеної на літературну критику, – бути посередником між автором і читачем. Натомість, за влучним спостереженням Сашка Бойченка, з яким ми разом робимо в Інтернеті проект "Потяг76" (http://www.potyah76.org.ua), вона насправді створює шум у каналі зв’язку між автором і читачем.

– Невже одним вагоном літературознавство і обмежується?

К.Б.: – То я ще раз запитаю – а де ви її шукали? І чи шукали взагалі?

– Який твір (роман, п’єса, кіно-, теледрама тощо) ви хотіли би зробити, щоб сказати: "Ось воно! Це те, чого я прагнув усе життя!"?

Ю.А.: – Про таке трохи страшно думати. Це ж напевно мав би бути якийсь ідеальний для мене твір. І він означав би завершення, тобто мені хотілося б, щоб це трапилося якомога пізніше. Мені більше подобається інша можлива реакція: ось у мене вийшло те, чого я прагну зараз.

– Як структурована сьогодні українська літературна тусовка? До якого клану ви зарахували б себе?

Ю.А.: – Існують різні погляди на цю структуризацію. Найповерховіший – регіональний. У такому разі я належав би до якоїсь умовної львівсько-галицької групи. Можливий віковий поколіннєвий підхід. У такому разі я належав би до "середньовічних". Можливі, напевно, ще з десяток підходів (колір очей, стать, темперамент, схильність або несхильність до психотропних речовин і т.д.).

Насправді жоден із таких підходів не працює. Останнім часом ми зробили кілька спільних проектів на платформі "Потягу 76" – це часопис, який об’єднує людей, зацікавлених певною "ідеологією" – існуванням України у центральноєвропейському контексті. При цьому ми маємо змогу залучати якнайширший регіонально і поколіннєво діапазон українських авторів. Подивіться на сайті, хто там уже опублікований, і переконаєтесь у тому, як насправді виглядає наша клановість.

– Час політичної ангажованості літераторів закінчився? Чи найцікавіше ще попереду?

Ю.А.: – Я думаю, вона ще як слід не розпочиналася. Хоча тут усе залежить виключно від рівня автора і його тексту. Не існує загального принципу: політична ангажованість літератора – це зле чи, навпаки, – добре. Існує рівень таланту, пристрасті. Так, згідний з вами – усе тільки пробуджується. Найцікавіше попереду.

К.Б.: – Стосовно клановості й політичної заангажованості: підхоплюючи Юркову тезу – власне, на "Потязі 76" ми зробили "клановість" і політичну заангажованість очевидною. Наша потягова "клановість" – це добрі й актуальні тексти, а політична заангажованість – усвідомлення того, що політика не може пройти повз письменника. Не може в нашій ситуації закінчитися політична заангажованість. Вона хіба, власне, починається.

– Пане Юрію, чи бувають – обломи, що робите?

Ю.А.: – Бувають, бувають... Досі не знаю, що робити в таких випадках. Але твердо засвоїв одну річ: це обов’язково має свою межу.

– Господин Андрухович! Объясните, пожалуйста, почему среди со-редакторов вашего замечательного журнала оказалась одиозная личность Екатерина Ботанова? Ей уже мало проституировать на разнообразных фондах и доверчивых культурных подразделениях посольств европейских стран, теперь дело дошло до "Потяга"?

Ю.А.: – Рівень ваших особистих образ виключає можливість моєї відповіді.

– Як ви ставитеся до закриття у Львові такого закладу, як "Лялька"?

Ю.А.: – Тут ситуація значно складніша. Закриття "Ляльки" є лише одним із епізодів. Напередодні Нового 2004 року я був серед тих, які підписали листа з вимогою звільнення з-під арешту Марека Іващишина. А вся історія з "Лялькою" – це лише продовження цього протистояння. У будь-якому разі я зобов’язаний і цьому закладові, і Мареку особисто дуже багатьма завершеними і вдалими презентаціями, тому я робив і робитиму все, що зможу, аби ми не дозволили їх знищити.

– Наскільки я знаю, "Ляльку" відкрили вже? (Знаю з розсилки "Дзиги".)

Ю.А.: – Це ще трапилося в лютому. Хіба що її після того знову закривали, але я про це нічого не чув.

– Якби вас знову висунули на Шевченківську премію, чи ви б: а) відмовилися, як тоді у бозна-якому 90 з чимось році? б) не відмовилися і з яких міркувань: – гроші треба; – не відмовилися, бо уже всіх друзів нагородили, а в такій компанії і Шевченківську премію отримувати не западло; – інші міркування (прохання уточнити).

Ю.А.: – Відмовився б. Я через неї фактично вже втратив тих друзів, які її поотримували.

– Чи стикалися ви у журналістській діяльності з цензурою чи з так званою "редакційною політикою"? Чи можете назвати видання, контактів із якими свідомо уникаєте?

Ю.А.: – Мені легше назвати видання, контактів із якими я не уникаю. Ось, наприклад, "Детектор медіа". Відносно цензури: цієї весни відразу в кількох ЗМІ цитувалася моя заява стосовно одного речення, знятого цензурою з моєї передмови до книжки певного білоруського поета. Насправді це був такий рімейк. Я цей випадок описав ще тоді, коли він насправді трапився – восени 2002 року. Це було на сторінках "Дзеркала тижня". Не минуло й півтора роки, як українські ЗМІ звернули на нього увагу.

– Пане Юрію, пані Катерино, а чому ви саме "Перкалабу" запросили? Можна якось заграти на вашій наступній акції? Ми гурт з Могилянки, називаємся "Гаразд", готові продемонструвати свою прікольну музичку.

Ю.А.: – Передусім дякую, з радістю послухаю те, що ви робите. Відносно "Перкалаби" (це назва села у Верховинському районі, як кажуть у нас, в самому серці Гуцулії, із цього села походить менеджер групи Олег Гнатів (Мохнатий, або Мох) – я стежу за ними вже два роки, і вони подобаються мені дедалі більше. Вони виросли у справді цікаву групу, а музика їхня, на мій погляд, це щось абсолютно "центральноєвропейське" – тобто музика, яка підійшла нам для "Потягу".

– А що ви слухаєте з наших українських сучасників?

Ю.А.: – Я дуже люблю і шаную тих, які не продалися і не продаються: Скрипку, загалом "ВВ", "Гайдамаків", Гоголь Борделло, "Перкалабу", "Мандри", "Вій", "Кому вниз". Я думаю, це типовий джентльменський набір – саме джентльменський.

– Катерина Ботанова, скажите, вы не чувствуете себя в этой компании самозванкой? Вчера на презентации вы вели себя как хозяйка бала, не рановато ли?

К.Б.: – На вашому місці я би, принаймні, представилась.

Ю.А.: – Катерина – абсолютно талановита, компетентна і цілісна особистість. Її присутність на "Потязі" уможливила його фактичне відновлення, тому я прошу вас – припиніть ці особисті нападки.

– В "Іншому форматі" ви говорили, що мрієте записати компакт-диск. Чи мрії Андруховича збуваються (і щодо диску, і взагалі)?

Ю.А.: – У вересні минулого року ми записали у Львові компакт разом із моїм другом польським саксофоністом-кларнетистом Міколаєм Тшаскою і ще двома його друзями. Сподіваюся, у вересні цього року він побачить світ. Мікола й вигадав назву для нього – "Андрухоїд". Напевно, так воно і залишиться. Це спроба поєднати авторське читання з музичними імпровізаціями.

– А чи ностальгуєте за чимось із російської культури? Взагалі, що читаєте-слухаєте поза власною творчістю(соррі, певною мірою дублюю питання інших)?

Ю.А.: – Неможливо ностальгувати за чимось, усередині чого так чи інакше сам перебуваєш. Ностальгувати можна за чимось, що втрачено. А тут лише з дому вийшов – і опиняєшся в російській культурі. Я маю на увазі, скажімо, ФМ-радіостанції.

Щодо читання: намагаюся не встигати за модою, тому відкладаю на невизначене майбутнє усі актуальні "бестселери" вітчизняного книжкового ринку. Намагаюся багато читати іншими мовами книжки авторів, цілком у нас незнаних, відкривати їх самостійно, а не з чиєїсь подачі. На жаль, у нас брак часу для конкретних прикладів...

– Хто ваші конкуренти в українській літературі? І в світовій?

Ю.А.: – Поняття конкуренції неприйнятне там, де не йдеться про комерційний ефект. Хоча – ніде правди сховати, є інші стимули: наприклад, творча заздрість. Вона з’їдає мене цілком і повністю. Я дуже радий, що здатний їй піддаватися, бо це стимулює.

– Кому з відомих українських політиків ви би порадили прочитати "Перверзію"? А "Московіаду"?

Ю.А.: – Хороша ідея, спробую про це кудись написати.

– Пане Адруховичу, а ви, виявляється, хитрющий і кмітливий письменник! Так викрутитися із запитання-пастки про твір усього життя можуть далеко не всі! Але мушу переформулювати його трохи інакше: ви би хотіли реалізуватися, як автор сценаріїв для радіоп’єс, телефільмів чи кінофільмів, адже це перспективно і грошовито?

Ю.А.: – Принципово я хотів би і надалі нести особисту і повну відповідальність за твори, опубліковані під моїм іменем. На жаль, ані кіно, ані театр не можуть належати винятково одному авторові – це колективний продукт, у зв’язку з цим я, можливо, вже ніколи не повернуся до писання кіносценаріїв, як то було на початку 90-х.

– Іншими словами, вам робили пропозиції – "плюси", "Інтер", Новий...?

Ю.А.: – Ні, ніяких пропозицій. Слава Богу.

– Де вам комфортніше жити – у Франківську чи за кордоном? Чи ви й досі залишаєтеся "києвоненависником"?

Ю.А.: – Я страшенно полюбив Київ десь так починаючи з 2000 року. Не знаю, чому саме з 2000-го. Але знаю, чому саме полюбив.

У Франківську мені добре, як добре будь-кому з нас, хто вдома. За кордоном мені добре, бо я люблю подорожувати. Таким чином, можна зробити висновок, що мені всюди добре.

– А як вам вітчизняне телебачення? Ви б не хотіли, щоб вас частіше запрошували виступати у ток-шоу або запропонували вести культурологічну программу? Взагалі, ви дивитеся ящик? Ви бачите у ньому щось про власне, маю на увазі – реальне, життя? І соціальне, і політичне, і мистецьке...

Ю.А.: – Здається, було декілька пропозицій. Я відмовлявся. Бо я вважаю безглуздим виконання якогось телевізійного проекту за цієї суспільно-політичної системи. Змінимо систему – побачимо.

– Ви би стали писати газетне есе з приводу недавнього ексцесу на програмі "Форд Буаяр", коли Оселедчик вигнав з команди дочку Ющенка (мовляв, людини з таким прізвищем на "плюсах" не буде) і вся команда Пономарьова відмовилася від участі в грі? Чому?

Ю.А.: – Ні, я не став би цього писати, бо я знаю про цю справу стільки, скільки й ви.

– Чи уявляєте собі гіпотетичну ситуацію, яка змусить вас змінити мистецьку барикаду на вуличну? І на чиєму боці ви воліли б опинитися?

Ю.А.: – Можу уявити, але це мусила б бути справжня катастрофа. На жаль, вона не виключена. Ну добре. Щоб без пафосу – будемо вважати, що до неї ніколи не дійде.

Страшенно дякую всім. Мене розривають на шматки. Перепрошую усіх, хто не дочекався відповіді. Але сподіваюся, це було не останнє наше спілкування.