Світлана Леонтьєва вже не перший місяць знайомить глядачів зі світом Мельпомени у програмі «Театральні сезони» на Першому національному. А ще вона є ведучою новин і суворого (у тлумаченні Першого) «Іспиту для влади».

Судячи з інформаційного наповнення «Театральних сезонів», програму орієнтовано на глядачів, що не користуються інтернетом, не мають можливості часто ходити на вистави й тяжіють до класичного формату. В цьому сенсі проект можна розглядати як подразник, здатний розбурхати жагу до пізнання й осмислення таїнств театру. До того ж, це одна з двох тематичних програм на нашому ТБ, яка «все ж таки обертається» - попри всі фінансові нестачі державного каналу. Єдиний конкурент на горизонті - Володимир Горянський із новою театральною програмою на амбітній Кіровоградській ОДТРК, яку фінансує нардеп-регіонал Сергій Ларін. Поки Горянський вникає в суть формату, Світлана Леонтьєва посилює спецпроект «Культ особи», присвячений постатям театральної сучасності.

Зустріч «Детектор медіа» із зіркою Першого національного було присвячено театру та особистостям, відбулася вона в «Мистецькому арсеналі», куди пані Леонтьєва, як член наглядової ради благодійного фонду, їздить, мов на роботу.

Крім того Світлана Леонтьєва - ведуча сотень культурно-мистецьких акцій, серед яких і доброчинні концерти. Вона ще й душа колективу: за якісь пару годин нашої розмови до пані Світлани підходили поспілкуватися колишні колеги з «Інтера», випускники «Інтершколи», друзі, знайомі, шанувальники...

«Суспільство потребує неполітичних авторитетів»

- Пані Світлано, з якою метою було започатковано цикл програм «Культ особи» в рамках «Театральних сезонів»?

- «Культ особи» - серія портретних замальовок про непересічних особистостей, які творять історію духовності, підносять ідеали добра і світла над суєтою брутальної буденності. Ми підготували випуски, присвячені Богдану Ступці, Ларисі Кадочніковій, Андрію Бенкендорфу. Нам цікаві такі яскраві персони, як майстер епізоду Давид Бабаєв, який служить одній сцені - Театру російської драми імені Лесі Українки - 40-й сезон і 22 роки доводив, що здатен зіграти головну роль. Нас захоплює історія акторки Анни Варпаховської, яка вже четвертий сезон приїздить із Монреаля задля того, аби вийти на київську сцену. Її тато - учень Мейєрхольда, відомий режисер Леонід Варпаховський, поставив «Травіату» в ГУЛАГу і там познайомився з її мамою (Анна народилася в Магадані). Він поставив у Києві легендарні вистави «Давним-давно» і «Мораль пані Дульської», а от показати українській публіці «Дні Турбіних» йому не дали - готову виставу після перегляду партійної комісії заборонили. Варпаховський 17 років просидів у сталінських таборах, не втратив віри в життя, любові до театру, ходив завжди у метелику і весь час шукав і творив. Хотів створити «режисерську партитуру спектаклю», власне, і створив, бо свої спектаклі всі розписав по мізансценах. Працював у багатьох театрах, а мріяв завжди про свій. І кілька років тому Анна втілила мрію батька в життя - заснувала театр імені Леоніда Варпаховського в Канаді. Оскільки грають там російською мовою, публіка нечисленна, тож змушені постійно міняти репертуар - кожні три-чотири місяці нова п'єса. До речі, в цьому театрі працює відома «раба любві» Єлєна Соловей.

Хіба не цікаво українському телеглядачу дізнатися більше про таких непересічних особистостей?

До участі у програмі запрошуємо чимало яскравих майстрів із театру імені Івана Франка, Театру на лівому березі Дніпра, з Молодого театру, із «Сузір'я». Про хороших акторів і режисерів ніколи не буде сказано багато! Театралам завжди бракує спілкування з такими персонами. Ми ж мріємо розбудити інтерес до театру й у тих, хто просто про нього мало знає...

Програма «Театральні сезони» - молода, вона розвивається і трансформується, як живий організм. Була можливість - показували в ефірі цілі вистави, давали можливість телеглядачу побувати за лаштунками, пропонували після спектаклю - прямо на сцені, в декораціях щойно зіграної вистави - поговорити про спектакль, про життя і театр. Розповідали про театр Києва, про фестивалі. Приміром, до відкриття цього театрального сезону випуск присвятили новому київському фестивалю «Дім Химер». Нині сконцентрували увагу на митцях, які є основою і гордістю української сцени, яким властивий дар духовної витонченості. Як на мене, у суспільстві нині назріла гостра потреба в неполітичних авторитетах (бо надто сильне розчарування в політиках). Герої наших програм - саме такі особи! До речі, не знали, як краще назвати рубрику: «Культособи» одним словом, чи двома - «Культ особи». Взяли другий варіант.

- Ви довго працюєте в інформаційній сфері. Як знаходите час та натхнення для театрального проекту, виробляти який на Першому національному, очевидно, нелегко?

- Театральні сезони - це мій протест проти культурних подій як другорядних тем у випусках новин, «бантиків», від яких можна відмовитися. Театр - це одне з найдавніших мистецтв, це мова, якою народ може говорити з владою і люди можуть спілкуватися між собою. Згадайте шекспірівського «Гамлета». Це - вища мова, мова духу, підсвідомості. Як сказав Томас Манн у часи, коли у Європі вирувала чума, «театр перетворює натовп на народ».

Театральне мистецтво в Україні нині не на часі. У Німеччині навіть у невеличкому містечку на 20 тис. є театр, у таких містечках проходять театральні фестивалі (як, приміром, найвідоміший в Единбурзі). А в нас театри є тільки в обласних центрах. У Польщі - близько 600 театрів - різних, великих, малих, аматорських! Так там же населення наскільки менше, ніж у нас. Виходить - половина людей у країні грає на сцені, а інша половина - глядачі в залі.

Для нашої творчої групи мистецтво - небайдужа тема. Не всі глядачі Першого національного мають можливість вибиратися в театр до столиці. Особливо якщо ти живеш у віддаленому містечку чи гірському селі. Намагаємося в цьому допомогти. Нещодавно надали випуски «Театральних сезонів» для Чернівецької ОДТРК - на їхнє прохання. Безкоштовно: хочеться, щоб нашу роботу бачили.

Здавалося б, театр - це тема каналу «Культура». Але поки що я з задоволенням дивлюся лиш російський канал «Культура» і мрію, щоби наш хоча би наполовину був схожий на нього. А ще мрію, щоб на українському ТБ також показали хоча б одну світову театральну прем'єру, дивовижну оперу на тлі заходу сонця чи на сходах Колізею.

- Які театральні майданчики охоплює програма?

- Від початку ми намагалися розповісти про всі театри, але врешті зупинилися на столичних. Це пов'язано з організацією виробництва (програму створює кілька людей, які зайняті й в інших телепроектах). Але коли Івано-франківський обласний драматичний театр привозив до Києва «Солодку Дарусю» і «Націю» - ми їх показували. Також намагалися транслювати вистави, доки не стикнулися з авторським правом і зрозуміли, що це дуже непросто.

- Що для вас, як для автора, цікавіше - інформаційне висвітлення життя театрів, фестивалів, спектаклів чи критика, якої майже немає в цій царині в Україні? Публікацій у виданнях «Коммерсантъ», «Дзеркало тижня. Україна», «Українська культура» чи на сайті «Театрал» замало для повноцінного культурного процесу.

- Про театр мені цікаво все. Але телевізійний формат жорстко обмежений часом і рейтингом. Тут не можеш собі дозволити розлого аналізувати виставу, як, приміром, у газеті чи журналі. Та кілька яскравих критичних думок лише прикрашають програму, роблять її цікавішою і багатогранною. З нами із задоволенням співпрацюють Сергій Васильєв, Валентина Заболотна, Олег Вергеліс та інші знавці театру.

Наші програми подобаються і глядачам, і їхнім героям. Приміром, після виходу в ефір випуску про Ларису Валентинівну Кадочнікову вона передзвонила до мене першою і сказала: «Света, обо мне много людей делали программы, фильмы документальные. Но это единственная программа, к которой у меня нет ни одного замечания. А тот момент, где вы смонтировали романс Ларисы Огудаловой, часть которого исполняет моя мама, Нина Алисова, а часть романса исполняю я - я была тронута до глубины души, просто сидела и плакала». Для мене, як для творця й автора, немає нічого кращого, ніж почути такі слова... Ми знайшли багато цікавого архівного відео, плюс нестандартний монтаж - безперечна заслуга режисера Тетяни Міллер.

Хотіли, щоби нас оцінив «Телетріумф», але там, як виявилося, і номінації такої немає. 40 номінацій (!), і жодної - про мистецтво й інтелект! Це багато про що свідчить. В основному, розважальні та форматні програми, і «Театральні сезони» зарахували до числа «оригінально-розважальних».

Як на мене, на ТБ бракує майданчика на кшталт «Культурної революції», на якому могли б обговорюватися болючі теми класичного й сучасного мистецтва України. Наша програма започаткувала круглі столи, де ми збирали митців - режисерів, драматургів, театральних критиків, небайдужих до того, що відбувається в культурному просторі України і на театральних теренах зокрема.

Я би започаткувала такі «дискусії за північ» на ТБ: про сучасний і класичний театр, про те, як за його допомогою можна спілкуватися людям і владі, про примітивізм часу й апокаліптичну домінантність матеріального над духовним...

- Якими ресурсами виробляється програма?

- Творча група зовсім невелика. Над випуском програми працює від 10 до 15 людей. Усі вони - подвижники, що задіяні на інших проектах та присвячують програмі вільний час. Наприклад, із нами працює відомий режисер Таня Міллер. Це людина, яка має лише один запис у трудовій книжці: вона багато років працює на Першому національному і брала участь у реалізації безлічі проектів: студії «Гарт», «Імен» з Оксаною Марченко, проектів із Оленою Роміною, знімала програми для Дмитра Гордона, сиділа за пультом ПТС під час прямих трансляцій десятків концертів і шоу. Якщо вона горить програмою - сама й знімає, і сідає за монтаж, шукає нові прийоми і можливості, залучає якомога більше відео.

Звісно, на такий проект іде чимало часу. Іноді до 23-ї монтуємо програму, хоча зміна закінчується о 20-й.

- Але програма про театр і не може змагатися за показники з футбольними трансляціями чи «Шустер live».

- Так, і мені страшенно від того прикро! Злий бог ТБ - рейтинг - виганяє нас із прайм-тайму. Але в цієї програми є своя аудиторія, і якби «Театральні сезони» виходили в іншому слоті, вона була б більшою. (Програма виходить у денний час по буднях. - ТК).

Гадаю, така програма знайшла би свого глядача в районі 22-23-ї години. Формат «Культ особи» може йти в ранню годину в суботу або в неділю. Навіть уночі може йти з непоганим рейтингом. Чому ні? Я сама, коли натрапляю на пізню програму Познера чи Максимова, завжди слухаю із задоволенням. Так само і щодо «Школы злословия» - навіть вважаю, що їхня програма менш цікава, ніж у мене, бо там у Татьяни Толстої та Авдотьї Смирнової лише розмова. А в мене, окрім цікавої розмови, ще й відео розкішне, і можливість згадати.

- Ви згадали про не зовсім прийнятний для телебачення механізм авторських прав...

- Так, саме з цим пов'язані складнощі показу відомих театральних вистав. Приміром, «Тев'є Тевель», де неперевершено грав Богдан Ступка, ми не можемо транслювати, бо авторські права належать удові Григорія Горіна (автор п'єси «Поминальна молитва», за якою створено виставу). Тобто, для того, щоб показати «Тев'є Тевеля» у нашій програмі, ми маємо сплатити 10% авторських відшкодувань, що просто неможливо! Першому каналу ж театр не оплачує чималі затрати на виробництво програми - зйомки на ПТС, репортажні зйомки, світло, монтаж.

Авторські права - це, може, й правильно. Але на стику з телебаченням цей механізм не працює. І нині ніхто не зацікавлений у тому, щоб люди з віддалених сіл і міст мали можливість долучитися до мистецтва Мельпомени, подивитися спектакль. Та й герої «Культу особи» вже не такі молоді - Богдан Ступка, Давид Бабаєв, Раїса Недашківська, той самий Микола Рушковський - єдиний актор, хто воював і пам'ятає війну - їх варто було б зафільмувати.

«Країна древньої культури»

- Ви входите до складу наглядової ради благодійного фонду «Мистецького арсеналу». Які функції там виконуєте?

- Популяризація проекту, контроль за коштами, ідеї для креативних проектів, що обговорюються під час круглих столів.

Багато чого, що відбувається в «Мистецькому арсеналі», відбувається вперше в Україні. Це майбутній наш Лувр. У всьому світі існують фінансові механізми утримання таких велетенських інституцій. Кожен музей проходить свій шлях до цього, і завдання наглядової ради - знайти свій.

Гіршого, ніж спостерігати, як витрачаються чужі гроші, немає. :) Але я більше переймаюся тим, щоб допомогти «Арсеналу» своїми ідеями і фаховими навичками. Я ж і репортаж можу зробити, і популяризувати ідею серед кола своїх знайомих.

Україна - країна древньої культури. Вона тисячу років тому вже була цивілізованою. Юна Анна Ярославна - королева Франції, писала в листах до батька Ярослава Мудрого, що була вражена примітивізмом європейських міст, де немає доріг і бігають вовки, а її чоловік підписується хрестиком, тоді як вона знала кілька мов. То чому цю традицію культурної спадщини не продовжувати?

- Окрім натхнення та щирих намірів ще потрібен грамотний куратор і чіткі цілі та механізми, інакше такий амбітний проект не здобуде ані належного державного фінансування, ані підтримки компетентних експертів і фахівців...

- Думаю, тут усе склалося на диво вдало. Тендітна фея «Арсеналу» Наталя Заболотна - це насправді потужний бронепоїзд і атомний реактор одночасно! Вона працює 25 годин на добу, встигає вчитися, відстежує все нове на «музейно-виставковому фронті», залучає в Україну і заряджає своєю невтомністю весь персонал музею. Та й усіх, хто хоч раз брав участь у проектах «Мистецького арсеналу». Її тремтливий голос-дзвіночок зачарував не одного митця з-за кордону (й вітчизняних колекціонерів також) і змусив представити свої роботи в Україні. Взяти хоча б проект із Дега чи спадщину Родена - ливарню Вальзуані.

Що не кажіть, а сталінське гасло, давно взяте на озброєння японцями - «Кадри вирішують все» - не втрачає актуальності!

Дві чарівні Пилипівни - Наталя Пилипівна Заболотна та її заступниця, голова благодійного фонду «Мистецький арсенал» Ольга Пилипівна Вієру - за півтора роки абсолютно змінили музей, вдихнули в його велетенський простір життя! Вони провели півтора десятки грандіозних проектів, серед яких - Великий скульптурний салон, Антикварний салон, «Арт-Київ-контемперарі» і т. д. Вони примусили говорити про «Арсенал» всю Україну, вписали його в культурну мапу світу. Вони точно знають, який музей створюють і що для цього треба. Є ціль, є мета, є розуміння напрямку руху. Потрібен час і кошти. Я пишаюся тим, що можу долучитися до реалізації цього проекту!

«Мистецький арсенал» - це грандіозний простір. Так нині не будують. Тут раніше зберігали зброю, а нині культивується атмосфера торжества духу, творчості й майстерності. Я просто не можу не допомагати, я в захваті і хочу бути в перших рядах.

- Ми знаємо вас як людину з математичною освітою. Чи давно цікавитеся мистецтвом і як глибоко?

- Я фізик за першою освітою, і вважаю, що нам, технарям, у мистецтві та в журналістиці набагато легше, тому що ми структурно мислимо. :)

Мистецтво мене цікавило завжди. З дитинства подобалося малювати, і я шкодую, що не пішла в художню школу. Так зірки склалися, що не було навколо мене тоді художників, а то б... На перервах у школі малювала всім домашні завдання - викладач бачив це і ставив однокласникам двійки, а мені п'ятірки. Але я все ще мрію купити мольберт, пензлі, акварелі й почати малювати. Нині ж, якщо мені треба якісь ескізи, малюю чорним олівцем.

Закінчила музичну школу по класу фортепіано. У студентські роки долучилася до хорового співу, 10 років вела партію других сопрано в хорі «Дніпро» КНУ імені Тараса Шевченка, брала участь у конкурсах «Гаудеамос» та «Ювентус» у Вільнюсі та Каунасі. Взагалі, ми так любили оперу! Не пропускали жодної прем'єри, а «Фауста» Гуно слухали десятки разів! Особливо любили вистави, де партію Мефістофеля виконував Анатолій Кочерга (вже близько 20 років він живе у Відні).

Я пишалася, коли мене вперше запросили провести концерт у Національній філармонії у 1995 році. Відтоді у доробку - сотні концертів і програм, серед них особливо люблю сцену Національної опери. Неймовірним був останній концерт 18 грудня з нагоди Дня Святого Миколая - звучала музика Веделя, Брамса, Бортнянського, Вівальді. Вперше на сцені опери звучав карильон (роботи братів Ботвинків) - це такий інструмент із 50 дзвонів, на ньому грає чарівна майстриня, солістка Дому органної музики Катерина Баженова. Ви не можете собі уявити, як звучав «Щедрик» Леонтовича у супроводі карильону на сцені Національної опери! Заслужений діяч мистецтв, диригент Національної опери Герман Макаренко включив до програми 5-й концерт Ніколо Паганіні, він узагалі виконувався в Україні вперше! А скрипка «Україна» роботи «українського страдиварі» Флоріана Юрьєва в руках скрипальки Тетяни Бишевої просто співала. Грандіозно - зал зірвався оплесками! Пишаюся тим, що традиція меценатства (справжнього, непоказного!) в Україні достойно продовжується такими людьми, як Микола Проданчук, професор, директор Інституту Екогігієни і токсикології імені Льва Медведя; Ілля Ємець, відомий кардіохірург, директор Центру дитячої хірургії і кардіології. Дякую долі, що знаю цих людей і товаришую з ними.

- Наскільки вам близьке сучасне мистецтво, на яке, зокрема, орієнтований «Мистецький арсенал»?

- Сучасне мистецтво не дуже розумію. Мистецтво - це перш за все естетика, а естетика - це краса. В сучасному мистецтві як такої краси немає. Є епатаж, бажання виокремитися будь-що, за будь-яку ціну. А для мене завжди мають сенс методи, якими втілюється в життя ідея. І тому серії хрестиків-ноликів чи епатажно оголених у непривабливих позах тіл - не моя естетика. Серед тисячі картин парочку я знайду, які мені подобаються. Та найбільше люблю імпресіоністів. Цей шквал яскравості, цей протест кольору проти сірості, особливо в зимовий час, він мене надихає.

- Вам доводилося виступати ведучою кількох сотень концертів і культурних акцій. За яким принципом обираєте їх і що саме вам цікаво в цій діяльності?

- Іноді це й заробіток. Але часто - благодійні акції, в яких беру участь перш за все тому, що мені цікаво. Це абсолютно інше амплуа.

Конферанс не в усіх виходить добре. Я довго того вчилася. Моїм добрим учителем був народний артист України Олександр Сафонов. Він нині дуже хворий. А раніше ми багато разом працювали. В радянські часи Олександр Сергійович був диктором на Першому національному, потім довго працював на радіо, вів програму «А ми до вас в ранковий час». Його голос звучав під час усіх парадів і демонстрацій на Хрещатику! Згадую, як я вперше потрапила на сцену років 15 тому... Ми вели з ним концерти в палаці «Україна», тоді мені було дуже боязко. :) І він мене вчив усіх нюансів, перебирав на себе частину роботи...

Я пишаюся тим, що в 2004 році саме я вела і офіційні, й урочисті церемонії відкриття 4-го енергоблоку Хмельницької АЕС та 2-го енергоблоку Рівненської атомної електростанції. На 85% збудовані високотехнологічні споруди стояли і руйнувалися 20 років. І те, що їх відкрили, я вважаю, важливий крок: атомна енергія - це енергія майбутнього. Інша справа, як нею скористатися і який захист реакторів. Чи багато українців знають, що у Франції 60 атомних станцій, а в нас - тільки 9?

Окрема тема - моя співпраця і багаторічна дружба зі Всеукраїнською громадською організацією «Афганці Чорнобиля». Це люди, на чию долю випало одразу два надлюдських випробування: війна і катастрофа на ЧАЕС. Ми провели десятки акцій, і в Чорнобилі також. Словом, це тема окремого інтерв'ю.

- Сподіваюся, що з безпекою наших АЕС теж усе буде, як у Франції, і враження від концерту ніщо не затьмарить. :) Знаю, що ви співпрацюєте і з організаторами й набагато менших, очевидно, не таких прибуткових для вас концертів. Розкажіть, як почалася співпраця з акордеоністом Ігорем Завадським.

- Випадково абсолютно. Він прийшов до мене на інтерв'ю в програму «Доброго ранку, Україно», а потім, після знайомства, запропонував мені провести його перший сольний концерт. Звісно ж, благодійно. Концерт був успішний - Ігор, здається, вперше в плюсах залишився. :) Він концерти в Україні організовує за кошти, зароблені за кордоном - хоча популяризує нашу культуру в усьому світі. Орендує зал філармонії чи Будинку вчителя, бо йому не дають можливості виступити там безкоштовно. А це чималі гроші.

Ігор Завадський - дуже світла людина, енергійний, закоханий в акордеон юнак. Щороку в свій день народження 20 січня дає благодійний концерт, а тоді ще парочку концертів для тих, хто не зміг потрапити на перший. Щоразу шукає щось нове. Виводить на сцену молодь, у тому числі найменших музикантів - дітей. Якщо Ігор бачить у них хоч краплинку вміння й таланту, обов'язково їм допоможе. Для участі в його концерті школярі-музиканти приїздять із Шостки, з Полтави, з Буковини.

Вести концерти - не така вже й легка робота. Скажімо, для участі у проекті РАЕС потрібно було протягом 5 годин їхати в авто, 8 годин працювати на двох сценічних майданчиках, а потім знову 5 годин повертатися додому.

Але я завжди прагну вміти радіти замість скаржитися, плакати. І коли мені зле і гірко, і коли довкола все погано, я згадую свою бабусю і думаю, яке життя вона прожила. Їй довелося стати свідком трьох воєн... А ще, наприклад, бабуся Таня у 18 років ходила пішки з Переяслав-Хмельницького в Київ до свого чоловіка. Дідусь Антон тоді в армії служив, і щоразу, щоб віднести йому поїсти, вона за півдоби долала шлях у 87 км. Ровесниця століття, бабуся поховала трьох діточок під час Голодомору в 1933 році, втратила сина в 1941-му. Він був музикант, сам робив скрипки, а в 19 пішов на війну і не повернувся... Моя бабуся все життя допомагала людям, красиво співала, вишивала і померла у віці майже 90 років в 1989-му з вірою в те, що її правнуки житимуть у щасливій країні.

Тож усе залежить не від «часів», а від нас самих, від того, як ми себе позиціонуємо і чого хочемо від цього життя. «Бо часи не обирають, в них живуть і помирають». І якщо я не можу змінити обставини, я повинна змінити своє ставлення до них.

«Свобода і воля - це різні речі»

- Нині вже звично бачити вас на Першому національному, відзначати вашу класичну манеру. Але пропозицію про співпрацю з НТКУ ви отримали після 10 років роботи на «Інтері». Чи легко далося це рішення?

- Коли на «Інтері» почалися кадрові зміни (у 2007 році.- ТК), після півроку співпраці з новою командою, я все частіше почала відчувати, що в цих нових умовах мені некомфортно. І працювати з задоволенням не виходило. Попередня команда почала потихеньку залишати канал: пішов головний редактор новин Олексій Мустафін, випусковий редактор Люда Король, пішли журналісти, пішов головний режисер Сергій Салма. Прийшло усвідомлення, що працювати далі неможливо. Коли ми зрозуміли, що керівництво у відповідь на наш протест (ураз скоротити зарплату в кілька разів!) вирішило всіх звільнити, я була навіть рада, і на завершальну співбесіду йшла з думкою: «Хоч би мені нічого не запропонували, бо почну згадувати, що 10 років віддала каналу, погоджуся на щось, а потім картатиму себе». Однак мені не запропонували ніяких проектів, і я з полегшенням уперше в житті пішла у відпустку на три літні місяці.

За 10 років становлення телеканалу «Інтер» і моєї роботи там я багато чого навчилася. Цей канал ніколи не буде для мене чужим. Я завжди стежу за змінами на ньому і вболіваю. Мені хочеться, щоб «Інтер» продовжував тримати високий рівень, адже я вклала в нього частину своєї душі. Мої колеги і я зробили чимало, щоби канал став лідером у рейтингу. І коли якісь негаразди - перекіс у розважальне ТБ, дефіцит цікавих програм, - мені це не подобається. З цікавістю дивлюся ранкову програму «Інтера», вона дуже пристойної якості. Мені не подобалася ведуча, що виходила в ефір о 20-й годині й погано володіла російською мовою. Так не повинно бути. Я розумію, що є особисті вподобання керівництва каналу, але до чого ж тут глядачі?

- У Першого національного - свої особливості. За моніторингами «Детектор медіа», канал посідає першість щодо порушення стандартів.

- Я працюю в денних ефірах новин, і вони мені подобаються. В нас високі рейтинги, особливо випуск о 15-й. У нас дуже хороша професійна команда випускових редакторів. Не можу сказати, що з усім погоджуюся. Але мою думку чують. І мені комфортно працювати з моєю командою редакторів: навіть у тих умовах, які є, ми завжди намагаємося подати ту чи іншу інформацію всебічно, не перекручуючи.

І якщо хтось каже, що ми не говоримо про опозицію - брехня. Щонайменше кілька випусків новин о 12-й і о 15-й ми розпочинали саме з повідомлень про Юлію Тимошенко.

Крім новин і «Театральних сезонів» веду як модератор ще один проект - «Іспит для влади»: на запитання колег-журналістів раз на місяць відповідає прем'єр-міністр. Так от, жодного разу нам не диктували запитань! Напередодні обговорюємо лише теми бесіди, й то тільки для того, щоби журналісти підготували відеосюжети. Це завжди актуальні теми, що на часі. Тож якщо колеги пасивні (як-от остання програма, коли мені доводилося одноосібно підтримувати бесіду, дотискати питання і т. д.), це наша проблема, що не хочемо діяти й думати - як розговорити голову виконавчої влади й отримати бажаний результат!

- Як вам вдається відстоювати свою думку?

- На кожному каналі є свої речі, з якими потрібно рахуватися. Я вважаю, що свобода і воля - це різні речі. Занадто багато вольностей в ефірі, і свобода як свідома необхідність абсолютно не усвідомлюється людьми. І демократія та анархія - також не одне й те ж саме! Є якісь принципові речі, через які я не переступлю: свідома брехня, свідоме спотворення якогось факту. В мене в моїх денних ефірах такого не було. Якби було, то, можливо, я би встала і пішла. А якби не пішла, усвідомлювала б, що йду на компроміс зі своїм сумлінням. Слава Богу, цього поки що не сталося. Прекрасно розумію: якщо я проти чогось протестую, маю бути свідома того, що залишу цю роботу. Я свідома цього.

- Головним продюсером каналу нещодавно став Ілля Ноябрьов. Як складаються з ним стосунки?

- Илюша - это наше всё! Ще до «Інтера» ми були знайомі. Він енергійна різнобічна людина! Так, людина іншого покоління, і можливо, це добре. Не знаю, як він спрацюється з нинішньою командою каналу, але якщо вони знайшли спільну мову, мені дуже хочеться, щоби все вийшло. Думаю, це навіть і цікаво: якщо два різних покоління об'єднають зусилля, може вийти дуже цікавий результат. Бо в цьому випадку люди чують одне одного, обмінюються інформацією і думками, аби знайти компроміс.

- Тож чого нам чекати від оновленого Першого національного? :)

- Щодо проектів ми з Іллею не надто співпрацювали. Знаю лише, що обов'язково поговорю з ним про те, щоби змінити час виходу програми в ефір, щоби частина інтелектуальної еліти України мала змогу бачити нашу роботу. Нам за неї не соромно! В будь-якому випадку, я розраховую на підтримку колег із ньюзруму: вони підтримують ідеї «Театральних сезонів», висвітлюючи театральні прем'єри і мистецькі події. Я завжди за продуктивний творчий процес.

Фото Павла Довганя