Новий продукт «Громадської організації «Детектор медіа» розповсюджується безкоштовною поштовою адресною розсилкою.

Замовити друковану версію «Детектор медіа» можна, надіславши свою поштову адресу на наш e-mail: info@detector.media або 04112, Київ, вул. Ризька, 15, ГО "Детектор медіа".

Як тільки кінодокументаліст Сергій Буковський отримав цієї весни Шевченківську премію за серіал «Війна. Український рахунок» («1+1»), газета «Голос України» вмістила на першій шпальті фотопортрет лауреата.

Газеті було чим пишатися, бо саме вона (та ще журнал «Кіно-Театр») висувала Буковського на ту премію.

А невдовзі редакція отримала листа, адресованого Буковському. Писав старий чоловік з провінції, теж на прізвище Буковський. А писав ось що: невесні 1941 року він, студент КПІ, зайшов до студполіклініки. А лікар каже: у мене щойно був студент з таким самим прізвищем! Потім була війна й багато чого іншого. Той Буковський ще кілька разів випадково сходився зі своїм тезкою. Якось він опинився в одному обласному центрі, де інший Буковський (тоді вже відомий режисер радянського ігрового кіно) знімав якийсь фільм. Обидва вони жили в одному готелі, й провінційний Буковський іноді отримував листи, адресовані столичному Буковському. Листи – передавав, а сам підійти не наважувався, аби не подумали, що набивається в родичі.

Тепер – наважився. Разом з листом вислав свій знімок, що колись, літ тридцять тому, прикрашав обласну дошку пошани. Й дописав: порівняйте, ми схожі, в усякому разі, я вас на знімку в газеті одразу впізнав!

Отже, той вісімдесятилітній чоловік «впізнав» у газеті не свого ровесника-тезку, а його сина, молодшого літ на сорок.

Я взяв того листа й пішов до Сергія Буковського. Він якраз, несподівано для самого себе, з підозрою на передінфарктний стан, опинився в кардіологічній лікарні. Підходяще місце для читання саме таких листів.

– Сергію, отакі фантастичні послання типові для людини, що займається кінодокументалістикою?

– Раз фантастичне, то вже нетипове. Дивний такий лист. Ні, не дивний... це готове оповідання, от що воно таке. Готове оповідання. І кіно готове...

– Документальне кіно?

– Ні, Боже борони, ні, це така собі новела, притча...

– Будеш йому телефонувати?

– Мабуть, треба. Дивно інше: він бачив мене на газетному знімку й упевнений, що впізнав...

– Можливо, будь-який кінофотодокумент – це така штука, яка ніби наперед налаштовує людину на те, що от раптом збудеться щось таке, про що людина думала...

– А он, бачиш, у нього і орден Леніна такий, як у батька... І в очах якась схожість є... форма голови, як у батька... Ні, справді, чимось схожий...

– А він, дивлячись на твій знімок, думав про те саме.

– Гм, я ж ніби не дуже вісімдесятилітній?

– От я й кажу, що кінофотодокумент – це якесь сподівання, яке нібито раптом виправдовується, з'являється щось передбачуване, але невідоме. Це майже те саме, коли ти у серіалі «Війна...» береш інтерв'ю у людей і якимось дивом одержуєш від них прекрасно-несподівані відповіді, для них самих несподівані. Ну, в ігровому кіно це ще якось можна змоделювати, а тут?

– (Після довгої паузи) Еге ж...

– Ба, які тут безодні смислу. Саме для дуже дорослих дядьків. Слухай, а чому ти змолоду пішов у документальне кіно?

– Вибір був більшою мірою неусвідомленим. Коли я вступав на кінофакультет Київського театрального інституту, то... я лиш тепер можу зізнатися, що за день до екзамену взяв книгу й прочитав, хто такі Дзига Вертов, Есфір Шуб. Тобто, імена чув, але не більше. Річ у тім, що я просто не хотів втрачати два роки. А в інституті якраз набирали документалістів, а не ігровиків. Думаю, чого чекати, давай спробую. Отак і вступив до Небери Володимира Павловича, і, за великим рахунком, не шкодую.

– Але спершу було таке, що подумав: Боже, куди я вліз?!

– Перших років зо три було відчуття, що я нічого не розумію. З того, чим ми займалися, чомусь запам'яталися тільки заняття з історії партії, те, до чого тоді ставилися серйозно, й цього було до чорта, й над ним треба було в бібліотеці сидіти... А фахової літератури зараз на базарі на Петрівці більше, ніж тоді – в бібліотеці. Ні, я люблю свій інститут, і нічого не хочу говорити поганого, просто час такий був.

– А коли ти всерйоз зрозумів те, чим займаєшся?

– Та я й досі не зрозумів. А запитання твоє хороше, правильне.

– Як і твоя відповідь.

– Ні, правда. Здається, от наблизився до чогось, щось осягнув, зрозумів... Щось змонтував, ну – ось воно! А потім бачиш, що й краще можна було, а тут взагалі соромно, бо не дотягнув. Ніхто й не помітить, але ж я знаю, де мені соромно.

Не знаю, біс його знає. Здається, що ми якийсь час, самі того не відаючи, висловлювалися по суті, а тепер висловлюємося лише з приводу. Таке відчуття, що колись, от у стрічках «Завтра свято», «Дах», «Дислокація»... я нічого не «аналізував», а все воно підсвідомо йшло з мене само собою... Я не напружувався, не переобтяжував себе якимись конструкціями чи малюванням схем. От було – і було. Отаке. Не знаю... Чи то час минув, і закінчився оцей період фарту, нестерпної легкості буття. Це період взагалі короткий у всіх... у цій дурній професії режисерській... вона ж не прикладне ремесло. Треба всіх втягти, закрутити, щоб усі працювали на твій задум, якого ніхто не знає. А на це сил дуже багато йде, саме на це, навіть не на експедиції... Отже, я знову не знаю, чим займаюсь і досі займався. Мине час, подивимось...

– Гаразд, є тема очевидніша: нинішнє буття кінодокументалістики. Її може виручити телебачення?

– Хто виручить, чорт його зна – ТБ, кіно чи Мінкультури! Ну, Мінкультури не виручить, це я можу точно сказати.

– Ну, от «Війна...» виникла саме на ТБ, як проект каналу «1+1»...

– Так, це їхня пропозиція, до того ж це обопільне бажання. Вони хотіли робити фільм про війну і знали, що я теж хотів, і от все збіглося, й пішло-покотилось.

– А чому ти не лишився? Зробив «Війну», зробив би й «Мир»...

– Так не завжди ж воно збігається. Пропозиції були не про мир, а такі: Скоропадський, Петлюра і Махно. Цікаво, але неймовірно важко робити. Адже хроніки нема: хвилина Скоропадського, півхвилини Петлюри... Це марудна робота. Навіть уже був сценарій про Скоропадського, посиділи місяць-другий, і в останню мить, коли вже треба було знімати, я відмовився. Мені вже все це... не захотілось. Це було ще до Премії, до всього... З виробничих мотивів не захотілось. І кошторис мене не влаштовував. Якщо це робити по-справжньому, то чому середній бюджет за серію в ігровому кіно – 50-60 тисяч, а тут серія має коштувати десять, чому? Це що – легше? З чого робити таке кіно? Якщо нема хроніки, то потрібні артисти, потрібен особливий неповторний візуальний ряд, треба реставрувати час, треба зібрати інтер'єр. З чого все це зіткати? Ні, я розумію, на ТБ на це дивляться простіше, це ж не інститут благородних дівиць, там – давай-давай, як солому в піч. І я в останню мить зрозумів, що ... не буду, бо не можу, знаєш, так, щоб в один доторк назбирати фотографій і зняти з них «кіно». Ні, якщо я вже вліз у діло, то – повністю. Я не вмію робити «продукцію». Не горджуся цим, це моя біда. Треба вміти робити і швидко, й одразу якісно. Я не вмію.

– Але була й інша ситуація, не телевізійна: ти мусив робити отой фільм «На болотах», який пізніше зробив Максим Сурков. Ти, здається, й починав, але потім кинув. Чому?

– Я вже туди був і поїхав в експедицію, але в черговий раз стало погано зі здоров'ям, відчув: якщо поїду туди ще раз, то можу не повернутись... Хтозна, що воно за традиція у мене така пішла, з усіх зйомок потрапляти в лікарню... Я радий, що Сурков добре все закінчив, і слава Богу...

Та ні, це все, може, й не так... не в хворобах справа... тупикова якась ситуація... Знов-таки, була певна проблема з тими болотами. Або треба було швиденько зняти кіно й відробити грант – або там треба було сидіти місяців три-чотири. Бо не можна за три дні знімати таке кіно – про життя, про фактури житейські. Ось тому, мабуть, так і вийшло – три дні там побув – і в лікарню. Мабуть, ото так хотілося знімати... А потім ще – мені здалося... ну, знімали ми вже таке, це вже було, а треба рухатися в якомусь іншому напрямку...

– Після того був проект на ICTV – український документальний серіал про 1986-96 роки, на зразок парфьоновського «Намедни»...

– А там теж усе скінчилось. Проект, мабуть, завершать без мене.

– Чому?

– Знову-таки, сказали, що це... надто тонкий жарт для нашого цирку... нам таке, як ти, Серьожо, хочеш, не треба, нам потрібна хроніка тих років, а не якісь твої рефлексії з цього приводу. І я радий, що це скінчилось. Бо не знаю, як би впорався, як би виплутався з певних років... бо там є дуже складні моменти в нашій, навіть зовсім недавній, історії, моменти, про які сказати просто так, мимохідь, не можна. І не сказати – не можна.

– Але ж яка тема спокуслива!

– Так, спокуслива, дуже. Вже навіть перша серія мене спокусила, ми зробили якраз 1986-й рік, першу пілотну серію, і я зрозумів, що робити можна, я б сам таке дивився.

– Азарт є, це навіть зараз відчувається. Чому було не робити?

– А я вже почав дивитися на речі практично. І от уяви: якщо до 1992-го чи 93-го року там ще хроніка є, то після цього періоду просто нема хроніки...

– Тобто, так, як із Скоропадським і Петлюрою?

– Майже, не набагато краще. Якщо спочатку, по роках, лежать стелажі матеріалу, то далі ці стелажі меншають, перетворюються на окремі коробочки. Телебачення, як кажуть, стрємітєльно уворвалось в нашу жизнь! Воно взяло на себе роль обслуговування влади й нібито «відображення» часу й подій... Я ніскільки не хочу образити ТБ, але там дуже складно щось знайти... там уже інша коренева основа літописання. Увімкни теленовини будь-якого каналу – що ти побачиш? Ось колесо мерседеса, ось купол Верховної Ради, ось депутатська кнопка, а ось депутат спить. Все! Оце і весь візуальний ряд. Можна не їздити на місце, дав оці чотири картинки – і начитуй текст...

– Так є ж іще любителі, оперативні зйомки СБУ чи МВС...

– Та є... можливо, я неправий, може, все це варто було шукати... але, знову-таки, для ICTV такий підхід, така стилістика були непотрібні... Потрібен «продукт», і швидко. Не хочу мати вигляд старого ретрограда, але... їм це не треба.

Ні, все-таки документальне кіно... нічого з ним не станеться, воно виживатиме за рахунок внутрішньої потреби... не лише телевізійників, а, можливо, якихось індивідуумів, які цей жанр розвиватимуть... Але їм все одно потрібен буде канал, який би таке кіно показував... формував потребу. Тобто, замовником все одно має бути ТБ. А де це буде зроблено? Та де завгодно, навіть не обов'язково на ТБ, на будь-якій продюсерській студії, хоч вдома – купи собі монтажну лінійку й монтуй те, що зняв.

– То ти б так і робив!

– Я б узагалі, якби була така змога, купував би пару кілометрів плівки, віддавав би її операторам, і хай би знімали – події, людей, вулиці, під'їзди, будинки... і нічого не монтував би, жодних режисерських втручань... ні, все відзняте склеїв, розписав, що де – і до архіву здав! Все це колись згодиться, ой як згодиться, бо це і є наша історія, й це було б, їй-Богу, краще, ніж документальне кіно знімати...

– Ти таки схожий на діда Буковського, котрий отого листа прислав. Як і він, ти все ходиш-ходиш, і категорично не наближаєшся «до Буковського». Може, ти втомився, й тобі варто спробувати, для розрядки, зробити ігрове кіно?

– Ніколи не робив... Я думав про це, але думати треба якось швидше, бо дуже скоро минає час... Ну, там теж непросто все. От я ходив якось до Романа Гургеновича Балаяна в його кінокомпанію. Він каже: «Сережа, ты возьми у меня камеру, сними игровушку, чтобы я показал, что ты умеешь. А иначе никто денег не даст, скажут: а-а, он хронике-е-ер...» А мені вже ніби пізно доводити право на постановку... З іншого боку – рушити у звичне плавання по кабінетах Мінкульту й чекати своєї черги три-чотири роки – мене на це теж не вистачить. Але спробувати треба. Я хочу спробувати. Що – ще не знаю, але деякі плани є.

– А цей лист, що ти з ним зробиш?

– Звичайно, віддам батькові. Це адресовано йому.