Для кого присутність-відсутність текстів Дереша чи Карпи щось означає – той може купувати один із номерів журналу. Кого ж цікавить, чи є завтра в української літератури і яким воно буде на думку Іздрика, тому доведеться купувати обидва свіжі номери „Четверга”.

У Києво-Могилянській академії та кнайп-клубі “Купідон” (це та сама кнайпа на розі Пушкінської та Прорізної, де арт-директором працює літературний плейбой Юрко Покальчук, а інтер’єр робив один з найвідоміших українських митців львів’янин Влодко Кауфман) Іздрик представляв нову прозу Любка Дереша, Ірени Карпи та Світлани Поваляєвої. Усі три літературні імені є якщо й не відкриттями, то принаймні “літературними похресниками” самого Іздрика, який уже 14 років є “хрещеним батьком” literatura nostra, тобто займається тим, що відкриває нові літературні імена, шукає нові таланти, вірить у їхні письменницькі перспективи і заряджає цією вірою всіх довкола.

Журнальна презентація стала приводом для того, щоби поспілкуватися із самим Іздриком. Власне, мене цікавило одне запитання – “Чи є життя після “Воццека?”. Річ у тім, що текст роману є настільки стилістично концентрованим, що в мене виникла підозра, що автор висловив в ньому усе, що накопичив протягом життя, – це концентрат відчуттів, думок, ситуацій, формулювань, інтонацій, з якими говоряться життєво-важливі фрази і думаються найглобальніші думки… Що лишається в людини, яка висловила все? Але оскільки ми говорили для „Детектор медіа”, то було очевидним, що доведеться говорити про те, як він редагує “Четвер”, і про те, як він дивиться телевізор. Вислухавши запитання, Іздрик сказав, що поки він думатиме, чи має він право жити після “Воццека”, ми якраз маємо час поговорити про “Четвер”, телевізор, редагування і, взагалі, про життя – у літературі та поза нею. І почав говорити.

– Я 14 років редагую “Четвер”, і 14 років я це роблю на голому дилетантизмі. І чимдалі, тим більше. Що я маю на увазі: я не вмію оцінювати текст, що називається, професійно. Мене не цікавлять критерії. Бо не літературознавчі критерії визначають якість літератури. Я керуюся тільки інтуїцією, це мій спосіб сприйняття текстів. Або в мені щось резонує, або ні. Або в мене залишається щось від читання, або не залишається. Або я вважаю цей текст живим, або це мертвий текст. І тоді яким би він був довершеним – чи стилістично, чи образно, чи невідомо як – він мертвий. Він мене не зачіпає. А живий текст, навіть якщо з точки зору літератури – він не є довершеним, – однаково викликає цікавість.

Для мене це протиставлення в російській літературі втілюють Пелєвін і Сорокін. Пелєвін мені цікавий, а от Сорокін… Звичайно, він блискучий стиліст, але це та майстерність, за якою нічого не стоїть. Якось я взяв 2-томник Сорокіна, прочитав передмову – а передмова це таке розлоге інтерв’ю з автором – і думаю: це ж наш чувак. Дуже щирий, дуже відкритий, мислить тими самим категоріями, що і я. І тоді я завагався: може, помилився, просто замало його прочитав? Одного разу я добряче... І було так добре, що я навіть наважився поставити одній людині послухати свій фортепіанний концерт (я колись записав фортепіанний концерт, але людей своєю музикою, як правило, не мучу). І пішло в кайф. І тоді я вирішив, ну добре, якщо вже мій фортепіанний концерт так добре йде, то чи не почитати мені Сорокіна? Читаю знов – і знов нічого.

Мабуть, моє читання є великою мірою фізіологічним, бо коли я читаю річ не варту – на мою думку “не варту” – в мене одразу бар’єр, спротив. Не можу і сторінки прочитати. Останнє – не про Сорокіна. Він все-таки – повторюся – гарний стиліст, і я можу читати його хоча би заради цього. Але недовго. Бо по тому лишається пустка.

Приблизно так само мені було сумно, коли я прочитав “12 обручів” Андруховича. Це дуже мій близький приятель, мій друг, мій улюблений український поет, один з улюблених прозаїків – і тут раптом... Не можу читати. А от “Біг Мак” Сергія Жадана – жива книжка. Якось почувався я дуже погано, мене натурально ковбасило, нічого не міг робити. Нічого. Думаю, щоби його почитати? О’кей, візьму я Жадана. За дві години я повністю прочитав “БігМак”, і мене попустило. І я подумав: якщо література має і такий вплив, значить – це все-таки хороша література.

– Що ти найчастіше дивишся по телевізору?

– Важко сказати. Я от у Пелєвіна прочитав про чотири буддійські способи дивитися телевізор. Перший – із вимкнутим звуком, другий – із вимкнутим зображенням, третій – зі звуком і зображенням, але телевізор перевернуто догори ногами, ну, і четвертий – дивитися вимкнутий телевізор. Щодо мене, то підхід залишається буддійським, але я маю свій спосіб дивитися телевізор. Для цього треба мати в руках пульт, зручне крісло і достатню кількість каналів у телевізорі. Тоді ти перетворюєш телевізор на генератор білого шуму. При певному ступені сконцентрованості можна й кожен окремий канал інтерпретувати як індикатор білого шуму. Виловлювання окремих крупинок інформації з потоку білого шуму – це моя специфічна медитація.

А ще по телевізору показують чимало галімих фільмів. Мені, наприклад, дуже подобається дивитися голлівудські фільми категорії В. Головне розуміти: це ж усе не просто так, що прийшов якийсь чувак з вулиці і зняв таке погане кіно. Його вчили в різних школах – ну там Ейзенштейн, монтаж, все таке… Усе він вивчив – і тому дуже прикольно спостерігати самі ходи, застосовані для перенесення сюжету на мову кіно.

– “Перенесення сюжету” – скажи в тебе були складнощі із вербалізацією сюжетів – перенесенням того, що ти хочеш сказати, на мову літератури?

– Та в мене постійні складнощі із сюжетами. У мене немає сюжетів. Це вже якась параноя. Я не те що не можу придумати сюжет. Я можу. Але щоби за вигаданим сюжетом написати книжку – NO, ніколи. Я починаю писати, маючи цей сюжет у голові, як певний стрижень, але ніколи не можу його вербалізувати. Отут я відчуваю, що я не є професійним письменником, як не є професійним редактором. І “Воццек”, і “Подвійний Леон” – це просто сеанси аутопсихотерапії. Мені треба було позбутися чогось, і я викидав те, що мені неприємно, на папір.

– Я би пропонувала розуміти сюжет ширше: сюжет твоєї прози – це ти…

– Тоді головний сюжет моїх книг – це мої комплекси та неврози. Я дуже мучуся, коли пишу. Але не тільки коли пишу. Останнім часом я ще й мучуся, коли читаю. У якийсь момент, перечитуючи купу рукописів – графоманських і не дуже графоманських – я дістався. Зрозуміло, що 90% – це графоманія, але навіть інші 10%, кращі речі, які я потім друкую в “Четверзі”, є прісними. Це імпульсивно висловлені рефлексії, описи різних – цікавих і не дуже – експіріенсів. Ніхто не дбає про форму. Їм ввижається, що достатньо самої інтенсивності їхніх переживань, і якщо вони тільки це опишуть – то ВСЕ, це вже буде література.

Коротше кажучи, в якийсь момент я так рознервувся, що подумав: ану я зараз напишу оповідання, нормальне, класичної форми оповідання, щоби показати цим молодим гівнюкам, як робиться проза. Я сів і написав. Але одне оповідання – це якось мало. Написав ще одне, потім ще одне. І тут я помітив одну штуку: маргінальні герої одного оповідання переходять в інше, де стають головними героями… Тобто сюжет виникає з критичної маси набраного на комп’ютері тексту, коли синтаксис, ритм, образи окремих фрагментів тексту входять у зносини між собою і породжують нові фрагменти, нові сюжети… І ця макроструктура мене настільки захопила, що я почав в день писати по оповіданню. Може, це вже в мене почалася графоманія, але why not – якщо в кайф?

– Скажи, а коли ти зрозумів, що те, що ти вважаєш неправильним в житті, ти маєш право не робити?

– У мене це відбулося досить пізно. Десь уже перед сороківкою. Коли я наважився на розлучення, на переїзд із Калуша, де я прожив 40 років, до Львова, не маючи у Львові нічого… І от уже третій рік я не знаю, як я живу. Переїжджаю з квартири на квартиру, порозгублював у цих переїздах свою бібліотеку. Я не володію ніяким майном. Усі мої речі вміщаються у два великі пакети з-під сміття.

У Львові я живу зі своїм старшим сином, якому уже 19 років. А у Варшаві в мене місяць тому народився малий. Причому перший син народився, коли мені було 24, молодший – у 42. Але в 24 роки – ти ще ідіот. Дитина тобі, власне, побоку – головне, щоби вона спала, була сита, чиста, здорова… Але ти – ти – ще хочеш від життя дістати якісь побічні кайфи – друзі, п’янки, кіно, танці. А зараз виявляється, що мені нічого не треба. Для себе. Мені добре з цим маленьким пацаном, і я нікуди не хочу від нього іти. Я сидів з ним два тижні у Варшаві, закінчував переклад Чеслава Мілоша, і те, що я не міг зробити у Львові протягом трьох місяців, – бавлячи дитину, закінчив за два тижні. Поруч із ним я розумію: оце – правильне, все відбувається добре, з життям усе гаразд.

– А як ти для себе формулюєш – що було поштовхом змінити життя?

– Мабуть, криза середнього віку…

– Я гадала, ти скажеш кохання…

– Ну, кохання… Кохання – це один із аспектів кризи середнього віку… А от щодо “Воццека”, то розкажу тобі таку романтичну історію. Коли вийшла перша частина – а написав я її зовсім випадково, просто мені снилися такі яскраві сни, що я, зриваючись зранку, записував чергове видиво. На якомусь моменті я вирішив, що цього достатньо для самостійного твору. Так з’явився “Воццек” у тому найпершому варіанті, що його було надруковано у 1988 році в “Четверзі”. І тоді Андрухович, з яким ми те число редагували разом, каже: “Старий, це задовго, це страшенно нудна нецікава річ – скороти”. І всі мої друзі тоді говорили: “Старий, ти ж кльовий письменник, що це за фігню ти таку написав? Це повна лажа”. Але тоді “Воццека” прочитала одна дівчинка, яка мені написала: “Воццек” – це супер. Це фантастична річ”. І мене це втішило в тому сенсі, що я зрозумів: у мене принаймні є один читач, для якого я можу дописати. Для неї я це і зробив.

– Класно. А в чому романтизм?

– А романтизм цієї історії полягає в тому, що дівчина, закохавшись не в мене, а в мого літературного персонажа, зрештою перенесла свої почуття з нього на мене. І тепер у нас син. Це відповідаючи на твоє запитання, як змінилося моє життя після “Воццека”. В інтимному плані змінилося. А в психологічному – зовсім ні. Тобто я не перестав бачити яскравих снів. Я не позбувся неврозів, яких прагнув позбутися через писання. Тому, власне, я написав ще “Подвійного Леона”. Книжка, як на мене, невдала, але знов-таки – це моя аутопсихотерапія, якій я полінувався надати пристойної літературної форми.

– Тобто в тебе не було відчуття, що у “Воццеку” – ти все сказав?

– Та навпаки, я переконаний, що я там нічого не сказав. Там немає ніякого message’у, доступного іншим. Це тільки message для самого себе.