Новий продукт «Громадської організації «Детектор медіа» розповсюджується безкоштовною поштовою адресною розсилкою. Замовити друковану версію «Детектор медіа» можна, надіславши свою поштову адресу на наш e-mail: info@detector.media

Минулого року Українською асоціацією видавців періодичної преси провадився Перший професійний конкурс. «Газета по-киевски», видання, яке на той момент існувало на ринку якихось 9 місяців, одержала п’ять дипломів.

Натюрліхь! – каже він з інтонацією відомого героя з кінофільму «Покровские ворота» і вміло ховає хитру усмішку в коротких вусах. Це шеф-редактор «Газеты по-киевски» Сергій Тихий, особа майже легендарна в нашому медіа-просторі. Він народився у березні 1953-го, з огляду на

що його ледь не назвали Йосипом! Це здається неймовірним, оскільки Тихий надто явно засвідчив себе як ровесник зовсім іншої епохи. Серед цікавих, успішних і просто пам'ятних газетних проектів, до яких Тихий мав тісну причетність – «Республіка», «День», «ВВ», «Галицькі контракти». Власне, ці назви – цілий розділ, може, навіть епоха в історії новітнього українського газетярства. Тому легко собі уявити, що Тихий робив газети з самого дитинства.

– Будемо вважати, що з дитинства. Але я прийшов у журналістику пізно, у 33 роки. А до того закінчив факультет кібернетики Київського університету. Потім працював кілька років програмістом, навіть був керівником групи, писав програми для комп'ютерів. У певний момент зрозумів, що то не моє. А потім – вже дорослий дядя – став журналістом.

– Навіщо було так довго себе шукати? Ти письменницький син, вдома з дитинства тебе оточували «писучі» люди... ну, і?

– Мій батько, Наум Тихий, був глибоким поетом і класним журналістом. І через ці причини він прожив дуже непросте життя. Мабуть, саме тому він дуже не хотів, щоби я брався до чогось далекого від точних наук. Він казав: теорема, якщо вона доведена, то ніяка сволоч тобі не скаже, що це не так! А вірші, романи, публіцистика – це те, що не піддається точному поцінуванню за гамбурзькою оцінкою. Господи, він був на 150 відсотків правий!

– Але ж є задоволення від писання!

– І покликання теж є. Батько був правильний журналіст з відчуттям, перепрошую, романтики цієї професії. Він пишався тим, що вмів скоротити статтю – і ніхто не міг помітити, як це зроблено, бо він не механічно, не абзацами скорочував, а синтаксично. Тоді ще газета версталася в металі, і він пишався умінням робити такі речі, це був шик, відчуття влади над словесним металом.

– Отже, ти прийшов у журналістику дорослим. А ще мав «системну» натуру. І тому ти практично одразу став у журналістиці тим, ким є?

– Ні, не одразу. Але швидко. Я починав літконстультантом у «Комсомольском знамени». Була така позаштатна посада в радянських редакціях – відповідати на листи з віршами чи оповіданнями, точніше культурно пояснювати, чому «редакція, на жаль, не може їх надрукувати». «Порядок в странє був!», як каже один мій товариш. Ну от, а я сам вірші пописував, у мене навіть книжка вийшла в «Радписі», так називали в «літературному народі» видавництво «Радянський письменник». І ось мені випадково «відломилося» місце літконсультанта, про яке я давно мріяв, скніючи у своєму проектному інституті. Попередня літконсультантша «КоЗи» пішла у декрет, і тих листів у відділі культури на підвіконні набралася гора. Ну, неба не було видно… Заввідділом Кіра Фоменко, вона тепер у Лондоні працює на Бі-Бі-Сі, віддала мені той графоманський Еверест, і я побожно сказав: «Спасибі!» Кіра глянула на мене, як на ідіота: «За що?!» Але ж мені було за що дякувати. Я це дуже швидко відчув: раз на тиждень вдихати атмосферу редакції щоденної газети! Я ці шалені перегони з перешкодами одразу відчув як своє – хто знає, той зрозуміє. І краще за ці відчуття мало що випадало мені в житті.

– Як з отакими сентиментами ти взагалі став редактором?!

– Спочатку треба було з «літконсультантства» перейти у кореспонденти. Пам’ятаю перше завдання у штаті – написати текстівку до фото, де були прозаїчні баки для сміття, що їх розмалював квіточками якийсь двірник-ентузіаст. Мене так шандарахнуло бажанням зробити це геніально, що я її писав і переписував години зо дві. Аж поки відповідальний секретар Шура Парахоня не плюнула і не продиктувала ті два речення випусковому «з голови» просто у цех, по телефону. Але вже за якихось два-три тижні я із задоволенням відпрацьовував, приміром, такі вказівки: «Ось тобі дірка на шпальті в 120 рядків, ось тобі 23 хвилини до графіку. Валяй!» …Ті шість літ були періодом злету «КоЗи», коли вона вийшла майже на півтора мільйона не «общего», а чесного щоденного тиражу.

Перший мій редакторський досвід був такий. Конфедерація єврейських громад України почала випускати газету. І, знову-таки випадково, мене запросили її редагувати. За сумісництвом. Звалася вона «Хадашот», тобто «Новини», і виходила на восьми шпальтах формату А-3. Виходила раз на місяць, точніше, виходила, як гроші з'являлися. Ото такі «новини». Газета була російськомовною, але логотип «Хадашот» треба було зробити на івриті. Хтось нам це слово накарябав на листочку. Ми замовили логотип художнику, але ж самі його прочитати не могли. І коли газета вийшла, знаючі люди схопились за голову: тут три помилки в заголовку!

А як я став редактором? В «КоЗі» стало тіснувато, з'явилось відчуття, що я б робив газету інакше.

– «Хадашот» – це вже було інакше?

– Та ні. Якщо всерйоз, тут спрацював головний принцип, якому мене вчив батько: не роби гірше, ніж ти можеш. Не ідеально, не геніально – але не гірше, ніж можеш. Це дуже точно і правильно. Так от, перший серйозний редакторський досвід – газета «Республіка», 1992 рік. Звідки конкретно у нашого тодішнього власника взялися гроші на той проект, я досі не знаю. Як і те, куди він врешті-решт зник. Час був, так би мовити, романтичний… А нових інвесторів знайти не вдалося. Тоді навіть олігархів ще не було. Досі сумно, що «Республіка» перестала існувати. Там, на нинішній погляд, було багато наївного, але то був один із перших недержавних проектів, ще не було «Киевских ведомостей», ні «Зеркала недели», нічого. Мені за ту газету не соромно, там було закладено кілька ідей та принципів, на той час передових. Деякі з них, здається, не зреалізовані досі.

– І намагання їх реалізувати підживлює тебе? Які то були «ідеї та принципи»?

– Ти будеш сміятися! Хотілося б започаткувати в Україні інший рівень журналістики. Щоб не було нікому не потрібних, безкінечних матеріалів, щоб газети писали про те, що насправді цікавить людей, щоб заголовки були зрозумілими, а підзаголовки – просто були, щоби не було, зрештою, дурниць – фактологічних, смислових, стилістичних. Зараз дуже звузився, стиснувся газетний ринок – на два порядки, порівняно з минулими роками. Основна причина – людям нецікаві ці газети. Імперія впала, а газети фактично не змінилися. Ну, не друкують звіти партз'їздів, але в усьому іншому, концептуально, за рівнем письма газети майже ті самі. І наслідки ми бачимо. Кажуть, це все тому, що зубожіння, «люди виживають»… Та одне одного вони виживають, от що! Є в цьому величезному місті, яке всотало в себе ресурси всієї України, кількасот тисяч людей, здатних платити гривню за щоденну газету? Є! Але вона непотрібна їм, така газета! Вона їм нецікава, вона їм нічого не дає. Рівень нашої журналістики залишається багато в чім нижчим від колишньої радянської московської. Письмо гірше. Вибір приводів для висловлювання гірший.

– А газета «День»?

– А при чому тут «День»?

– А там якраз концепція вибудувана дуже точно, і завжди зрозуміло, що й навіщо. Ця концепція настільки вдала, майже універсальна, що працює навіть після того, як автори самої концепції звідти пішли. Це ніби і є ота планка якості, що не дозволяє працювати гірше, ніж можеш, як мені здається. Чи ти так ревниво ставишся до «Дня», що не згоден?

– Я «Дня» не читаю, він хіба випадково потрапляє іноді до мене. Мені важко говорити про цей проект.

– Ну, погодься, це був майже ідеальний проект, і багато в чому він не втратив своєї привабливості.

– Я не даватиму оцінок, вони навряд чи будуть об'єктивними. «День» – це була спроба створити українські «Известия», з таким рівнем журналістики, такою вимогливістю, щоб у газеті з'являлися матеріали, які не могли не з'явитися, а не ті, що завалялися. Ми цю концепцію розробляли: Володя Рубан, Вадим Балицький, Саша Харченко, Володя Кулик, я. Потім ми звідти пішли: ми з Рубаном через чотири місяці, інші трохи пізніше. Що там було потім, не знаю.

– Добре, як ти оцінюєш ті перші чотири місяці?

– Ми тяжко працювали, але, як кажуть, в кайф. Перший номер був зверстаний на двох позичених комп’ютерах: поставки затримувались. Ліфт не працював, електрика була лише в кількох кімнатах. Я пам’ятаю, як ішов на верстку по сходах навпомацки, в абсолютній пітьмі, відлічуючи про себе поверхи. Газета почала виходити у вересні 1996 року і наблизилась до «проектної» потужності десь у листопаді-грудні. Як її оцінювати? Можна підняти підшивку і подивитися, яка газета була тоді... Але, скажу так: в комерційному сенсі той проект був прорахований набагато гірше, ніж концептуально. Видатки були дуже великі, а надходження малі. Враховуючи рівень розвитку рекламного ринку, виводити такий проект на самоокупність було складно. Саме тому, не в останню чергу, люди, що прийшли після нас, одразу скоротили обсяг газети, здається, на третину, з дванадцяти шпальт до восьми, а потім – до шести.

Чесно кажучи, якщо зараз оцінювати, ота наша концепція «Дня» була вже трохи вчорашньою. От ми дивилися на «Известия» й заздрили, нам хотілося зробити так само якісно, всерйоз і без дурниць. Але реальна світова тенденція журналістики пішла в трохи інший бік – до більш масового читача. І газета «День» в первісній концепції здавалась мені важкуватою. Хоч ти й кажеш, що це було дуже вдало. І це обмежувало її потенційну аудиторію.

– А для тебе що важливо: хороша газета чи масова газета? Взагалі це для тебе різні речі?

– Це не різні речі, ні, не різні. Ось польська «Газета виборча» – це хороша і при тому масова газета, що має кількасот тисяч примірників у країні, майже вдвічі меншій за населенням, ніж наша. Зрештою, і самі «Известия» стали набагато легшими. А «День» – він у нас був такий, надто застебнутий на всі ґудзики, таке собі цірліх-манірліх... Якби ми робили його далі, то, гарантовано, прийшли б до більш легкого варіанту. Власне, ми вже починали про це говорити. Та й потім: можна зробити українські «Известия» – але ж не можна завезти читачів звідти...

– І ви вирішили робити українське... що?

– Просто українську масову газету. Вона називалася ВВ, «Всеукраинские ведомости». Цей проект робила, на рівні ключових фігур, та сама команда, що й «День». А багатьох журналістів брали ледве не з вулиці, не було часу довго вибирати, новий колектив був створений фактично за три тижні, бо старий - майже у повному складі пішов за Швецем у «Факти». Після тієї епопеї у мене немає страху перед кадровим питанням. Бо немає дефіциту журналістських кадрів. Є дефіцит кваліфікованих самодостатніх редакторів, які можуть відповідально побудувати грамотну концепцію й принципово поставитися до її реалізації. Коли твій погляд на кінцевий продукт свідомо вибудований, і є смак, і воля, і здатність сидіти на роботі по 12-14 годин, то кадрової проблеми у тебе не буде.

– «ВВ» – це був, нарешті, успіх?

– Успіх у читачів – так. Причім, успіх дуже швидкий, несподівано швидкий, ми буквально влучили в точку, читач чекав саме такої газети – нормально написаної, про всі сфери його життя. Там було майже все, що його цікавило, і при тім все це його не пригнічувало. Концептуально проект дуже мені подобався, хоч на сьогодні й ця концепція вже мала б бути іншою, але на той момент він влучив у точку. Реальний щоденний тираж видання, коли ми туди прийшли, був 24 тисячі, це смішно для щоденної газети. За сім місяців ми підняли тираж майже до 200 тисяч – реальний тираж, який роз-ку-по-ву-вав-ся! Це успіх? Але, знов-таки, у плані комерційному проект був ніякий. У плані журналістському він був класний, без урахування тої політичної заангажованості, без якої просто газети не було б... Зрештою, саме за неї «ВВ» і поплатилася життям. До речі, коли я сьогодні чую плачі про знищені газети і радіостанції, то, співчуваючи колегам, буває що й згадую: де ж ви були тоді, у 1998 році, коли за абсурдним позовом, за кричущих порушень правової процедури було знищено лідера ринку щоденної преси? Всі промовчали. Тож тепер не дивуйтеся…

– Але ж незаангажована оця газета, яку ти робиш тепер…

– Минуло стільки літ, Господи, ми всі посивіли, ринок змінився, в тім числі й рекламний. Порівнювати ті й ці часи вже неможливо.

– Щоб збагнути це, тобі треба було попрацювати в «Галицьких контрактах»? В цьому серйозному виданні ти, нарешті, здобув отой комерційний досвід?

– Важке запитання, бо... я над ним ніколи не думав. По-перше, я там до певної міри розвіяв свою абсолютну темінь у сфері економіки, чи бодай економічної термінології. Я прийшов у «ГК» з такою програмою: зробити продукт легшим. Бо увесь ринок ділової преси був на спаді, пік її популярності припав на середину 90-х. Потім пішов спад. На мій погляд, це сталося тому, що «період дитсадка», коли треба пояснювати термінологію, вітчизняний бізнес вже пройшов. А ділова журналістика цього не відчула й продовжувала повчати. А діловому середовищу потрібна була вже інша тональність, потрібна була тусовка. Не лікнеп, а передчуття чогось нового у вже обжитому середовищі. От чим мусила займатись ділова журналістика. Власне, я це там і випробовував. Чогось добитися вдалося.

Друге. «Галицькі контракти» були і залишаються прибутковим виданням. Я вперше відчув цей кайф: робити газету, яка сама себе годує! Це зовсім інший спосіб мислення у тебе, у колективу. Ніби опиняєшся на іншій планеті. Звідси – по-третє, «ГК» дали мені непереборне відчуття того, що мені дуже хочеться робити комерційну успішну газету, але таки масову!

– А чи не є масова газета іншою крайністю газети псевдорозумної? Ти подивись, що «маса» читає в метро, – це така газетна попса, що соромно говорити. Ні ти, ні я цього не читаємо, то чому ми мусимо мріяти про це?

– Та нічого там уже взагалі не читають! Знаєш Сашу Волинського? Він багато років якраз у метро проводив таке собі приватне дослідження: у кого які газети в руках. Так от, в останні роки він цього вже не робить, бо, каже, нема статистичного матеріалу: люди читають на кілька порядків менше. Спрацював механізм самозахисту, імунітет суспільства від подібної преси. А принципово іншої – не з’явилося. Якщо газета неспроможна продавати більше 50 тисяч примірників в де-факто чотиримільйонному Києві – це ганьба. Та наша регіональна преса обганяє столичну! Наприклад, львівська.

– Повернемось до «Газеты по-киевски» – вона справді незаангажована? Коли так – то як вам це вдалося?

– Дуже просто. Джерело фінансування цього проекту – це абсолютно легальний прозорий банківський кредит, наданий нам Приватбанком.

Ми робимо «Газету по-киевски» такою, якою її задумали, такою, що у першу чергу звертає увагу на те, що насправді цікавить людей: місцеві новини, матеріали про спосіб життя «по-київськи», матеріали про послуги, медицину, споживання. Це «Газета…» для тих, хто пишається своїм київським статусом, нікуди не збирається звідси їхати і хоче облаштувати собі достойне життя тут. Здається, попали в точку. За рік тираж зріс більш ніж утричі. Пішла реклама. Минулого року Українською асоціацією видавців періодичної преси провадився Перший професійний конкурс. Ми, видання, яке на той момент існувало на ринку якихось 9 місяців, узяли п’ять дипломів. Це найкращий результат. Я намагаюсь ставитись до таких речей з іронією, Але приємно. Бо тут – «гамбурзький рахунок.

– Ідея тобі стрельнула в голову, мабуть, в «Галицьких контрактах»?

– Ні, це доля, як мені здається. Уяви собі людину, яка багато років лобом билася в залізні двері – а ці двері зненацька взяли й самі відчинилися. Чи зорі так стали, чи ще що. Кредитодавцеві сподобалася наша пропозиція. Нам вдалося її красиво подати. Це було важко. Адже людям, які себе називають у журналістиці професіоналами, ніхто не вірить. І в цьому винні в першу чергу ми самі. На якомусь етапі в середовищі «грошодавців» визріло переконання, що газету може робити будь-хто. От і робить будь-хто. От і забитий наш ринок будь-чим. Панове, це неправильно. Але зараз довести це вже майже неможливо, бо вже так склалося, є система, в якій нашому братові роздають купу премій, а при цьому наші реальні тиражі смішні. А газету треба вміти робити, це професія така, і нею треба володіти. І ось, при отакому ставленні до нашої професії, до редакторської передусім (я це шкурою відчував), ми вийшли зі своєю пропозицією. І її почули. Те, що нам це вдалося досить швидко, я вважаю удачею.

– Без проблем?

– Про які проблеми ти хочеш від мене почути? Про ті, що вже мільйон разів озвучені як основні? Тиск, цензура, відсутність свободи слова? Так, це проблема, але далеко не єдина. У нас величезні фахові проблеми. Немає редакторів. Немає нормального професійного кодексу, немає орієнтирів: оце зразок, а оце – антизразок. Про це чомусь не говорять. Говорять завжди про інше.

Ось ситуація: залишили пільги для україномовної преси і забрали ці пільги у російськомовної. Це дискримінація. Але ти скажи про це – й тебе звинуватять у тім, що ти проти підтримки української преси. Та це не питання, панове, бо україномовна й російськомовна преса в Україні мають однакові професійні проблеми, які треба разом вирішувати. Зараз україномовні видання уже коштують на розкладках у Києві дешевше – але що це їм дало? Розійдуться ці ножиці ще на 5-10 копійок – їх стануть більше купувати? А проблема в іншому, і ця проблема професійна: є преса потрібна і непотрібна. На моє глибоке переконання, в Києві можна розкрутити міську україномовну масову газету, яка стане лідером ринку. Я б сам з великим задоволенням зробив би таку газету.

– То чому ж не робиш?

– Україномовна газета має у Києві іншу динаміку виходу на самоокупність, бо є інерція, є звичка, яку указом не подолаєш. Тому треба більше вкласти в розкрутку видання, довше його дотувати. Звідси – потрібні інші обсяги інвестицій, а хто їх дасть? Це ринок. І до цього треба відповідно ставитись.

– У тебе є формула успіху?

– А хіба ми про що говорили? Гаразд. Масова газета – це уміння бути корисним якомога більшій аудиторії, в різних сферах, бо ніхто не хоче віддавати просто так свої 50 копійок. Власне, добра газета – це приготування якісної інформаційної страви з тої лавини сирої інформації, що обрушується на людину. І це має бути зроблено доступною мовою. Там не повинно бути цеглин формату А-2 з незрозумілими заголовками. У людей немає часу на все це... Вони не хочуть продиратися крізь нагромадження авторських рефлексій, щоб у кінці переконатися, що це все їм було непотрібно.

Отож, газета, щоб вижити, має стати іншою, використати свої переваги. Зрештою, я вірю, що так воно і буде. Пригадай, як у середині 90-х в поодиноких ще «живих» кінотеатрах, в величезних залах губилися 2-3 глядачі. Хіба не казали тоді: все, кінопрокат здох і вже не підніметься. А подивись що діється зараз: забиті зали, аби потрапити до яких, «зубожілі» люди викладають до 50 гривень. От ми тут і намагаємось повторити цей «подвиг Геракла».