«Детектор медіа» продовжує тему дитячого телебачення та його проблем статею фахівця, в якій від проблеми «де, коли і скільки» ми переходимо к проблемі «як» - як телебачення може зробити програми для юних глядачів якісними та цікавими.

"Для дітей треба писати так само, як і для дорослих, тільки краще" - ці слова відомого дитячого письменника С. Маршака можна було б взяти за гасло телевізійникам, які працюють на дитячу аудиторію. Але не все залежить від творців. Часто вони потрапляють у дитячу редакцію випадково, за збігом обставин. І часто режисери і журналісти, цілком професійні і обізнані у широкому колі питань, самотужки, з помилками і знахідками, опановують мистецтво телебачення для дітей.

Завдання, яке поставив перед собою автор цієї статті, - узагальнити досвід фахівців українського дитячого телебачення і донести його до широкого кола початківців і професіоналів ЗМІ, яким цей досвід може бути цікавим.

Отже, з чого починається любов дитини до екранних мистецтв? Можна сказати одним словом: з руху. Згадаймо, що можна годинами дивитися на вогонь чи хвилі, а нестійка увага дитини тримається на рефлекторній реакції на рух. Тому програми для дітей мають бути динамічними за рахунок руху в кадрі, чи при зміні кадрів, чи за допомогою жвавої музики. Всенародна любов до анімації має в своїй глибинній основі ось цю увагу до руху. Також на генетичному рівні в нас закладено любов до всього круглого та пухнастого. Герої фільмів Уолта Дізнея тому яскраве підтвердження. Негативні персонажі мають гострі ікла, голки, кутасті форми і незграбні рухи. Сучасна анімація, бажаючи зламати стереотипи Дізнея, йде на створення персонажів, які не відповідають потребам дитини на рівні інстинкту, і тому спотворюють світосприйняття дитини. Дитина ще не має життєвого досвіду, в неї недостатні критерії оцінки людей і подій, тому в творах для дітей, особливо маленьких, автори мають орієнтуватися на інстинкти та навчати глядачів життю, допомагати виробляти правильні моделі життя, показуючи і називаючи добро - добром, а зло - злом. До того ж, треба створити для дітей щасливий фінал, тому що діти мають знати - їм завжди хтось прийде на допомогу або дитина сама може впоратись із складною ситуацією. Екран повинен показати глядачеві шлях до перемоги.

До речі, люди змалку люблять, щоб їм полоскотали нерви. Приклад: вічно живі історії про чорну руку, або неперевершені казки К. Чуковського, Ш. Перро, народні казки. Тут автори зачіпають інстинкт самозбереження. Різні “жахалки” сприяють виробленню адреналіну, вчать не втрачати контроль над собою в серйозних випадках, або почуття гумору при дрібних негараздах. Особливо цікавими для дітей є твори, в яких негативні персонажі намагаються завдати шкоди їхнім ровесникам, а помічниками героїв є тварини.

Ігровий фільм діти часто сприймають як документальний, а при наявності сучасних засобів комп’ютерної обробки і графіки, реалізм вигаданих персонажів і антуражу дитині важко відрізнити уявне від правдивого. Діти швидко втомлюються, втрачають увагу, особливо, коли глядачам стає і справді страшно - вони наче ховаються від жахливого. Тому сюжети таких шоу не повинні мати різні відгалуження. Краще, коли вони дещо прямолінійні. Маленьким глядачам подобається, коли перемагає герой-дитина, і не просто перемагає, а ще й ставить свого ворога у смішне становище. Одразу по закінченнi фільму діти намагаються перевірити на собі екранний досвід: вони починають фехтувати, як мушкетери; кидати ножі, стріляти, підпалювати петарди - діяти як герої пригодницьких фільмів. І про це треба пам’ятати авторам таких творів для дітей. Підвищеній активності сприйняття, зосередженості на дійовому началі в поведінці героїв, бажанню виразити себе зараз, а не в майбутньому, і бути подібним до героя - автори мають протиставити чітку орієнтацію таких дій на добро, на вчинки, які отримають схвалення батьків або громади.

З трьох років у дитини пробуджується цікавість до іншої статі. Цю цікавість автори часто використовують у фільмах для підлітків. Але якщо цю тему зробити домінуючою, автори ризикують втратити частину аудиторії: не всі діти одного віку з однаковою увагою ставляться до "кіна про любов". Стосунки хлопчиків і дівчаток мають бути однією з фарб, що прикрашають динамічний сюжет. Так само діти не люблять дуже позитивних героїв, яких їм ставлять за приклад. Щоб наш герой здобув прихильників чи послідовників, в його занадто світлий образ треба додати трішки інших фарб. Тоді глядач не буде пригнічений через власну недосконалість і зможе в деяких ситуаціях поставитися до героя зверхньо, а автори не втратять глядача, а знайдуть таким чином шлях до нього.

Щодо документальних фільмів і програм, спілкуючись з дитиною, дорослий професіонал, яку б ціль не переслідував, зобов’язаний понад усе ставити інтереси дитини і лише потім - свою мету. Дітям не подобається, коли ЗМІ зловживають фотознімками чи життєвими описами дітей у скрутному становищі, коли дитячі серйозні висловлювання подаються таким чином, що викликають сміх у дорослих, а не у дітей. Діти не люблять, якщо дорослі демонструють необізнаність дітей в кадрі, зображують їх пасивними, або говорять від імені дітей, навіть у тих випадках, коли останні краще обізнані в обговорюваному питанні. Дітям, як всім нам, хочеться, щоб до них ставилися із повагою. Бесіди з дітьми зменшують прірву між поколіннями, сприяють взаєморозумінню. Адже часто конфлікт "батьки-діти" розвивається там, де не розмовляють вони між собою або не знаходять спільної мови чи мети. Діти хочуть, щоб до них ставилися як до рівних, адже вони теж багато знають і розуміють. Дітей цікавить багато чого в світі, а не лише ігри і розваги. Вони бажають говорити про себе без втручання дорослих, бо часто бачать світ під дещо іншим кутом. Але працюючи з дитиною в кадрі треба пам’ятати про права дитини. Це і тривалість робочого дня, згідно із законом, і дозвіл батьків і бажання самих дітей до співпраці, і проблеми пов’язані із конфіденційністю. Часто присутність вчителів або батьків заважає дітям бути відвертими, тому в таких випадках автори мають забезпечити анонімність. Називаючи дітей в кадрі, автори повинні поцікавитися, чи хочуть діти, щоб їх назвали. Особливо це стосується дітей з груп ризику. Працюючи з такими дітьми, автори повинні продумати, чи не завдасть шкоди дітям висловлювання, поява в кадрі. Спілкування із ЗМІ може викликати у дитини нереальні надії, які потім можуть змінитися розчаруванням або образою, чи інші люди можуть скористатися екранною інформацією для завдання шкоди цій дитині. Самі діти не завжди можуть реально оцінити наслідки співпраці із ЗМІ.

Працюючи для дитячої аудиторії, автори мають зустрічатися з дітьми, спілкуватися, при можливості відверто, на різні теми. Тільки за умови знання дитячої психології, кола інтересів сучасної дитини, її оцінки екранного продукту, а не тільки таланту авторів, можна розраховувати на тривалий успіх програм і фільмів для дітей.

Костилева Валентина Андріївна, доцент кафедри дизайну КНУТД, для "Детектор медіа"

т/ф 543-3202, 8-066-105-0459

Читайте також:

Детский формат

Запитання „Детектор медіа”: Існує парадокс: є шалений попит на телепродукцію для дітей та юнацтва. Але пропозиції нібито немає. Чи є вона насправді? Вас не дивує, що в умовах ринку може існувати попит без пропозиції? Хто блокує ринок дитячої телепродукції? І головне - навіщо?

Евгений Петрик: «Просто мы пытаемся вновь стать детьми»

О киевском "Голосе ребенка" знают во всем мире, кроме… Украины?

Виктор Лешик: «ТВ в Украине повернуто к детям пятой точкой».