Я хочу трохи розповісти про людину, якої вже немає з нами - про Володимира Буряка. Напевно, слід було зробити це раніше, за його життя, тоді можна було б уникнути цього відчуття студента, який проґавив шанс скласти викладачеві останній залік. Але з цим ми завжди спізнюємось.

У Буряка було багато студентів; через його руки пройшло ціле покоління дніпропетровських, і не лише, журналістів, чимало теперішніх зірок професії. «Теорія і методика журналістської творчості» - так називався курс, який він читав першачкам, але, з огляду на екзотичність і несхожість на будь-що інше, ми називали його між собою бурякологією. Це був його власноручний мікс із класичної і модерної філософії, психології, літературознавства і ще багато чого, викладений в авторській термінології. Можна лише уявити, що думало про це університетське керівництво та інші викладачі. Право викладати свою науку, а не шаблонну з підручників, він виборював роками. Звісно, для більшості студентів це був темний ліс, але, хоч як дивно, в кінцевому підсумку майже в кожного залишались теплі спогади про континуум множинності, інформаційний інтелектуалізм і тому подібні бурякізми.

«Навіщо нам це?», - питали на першій лекції дівчата з довгими наманікюреними нігтями. Згодом виявилось, що саме з цієї абсолютно непрактичної науки ми отримали перше і, здається, останнє в той рік практичне завдання. Кожен мусив написати автобіографічну повість. «Що за...?», - обурювались тепер уже не лише наманікюрені. Повість «Я» для багатьох майбутніх журналістів стала першим художньо-публіцистичним текстом у житті. Першою, а для когось і останньою, «роботою на вічність», як формулював Буряк.

Попри всю далекість його дисципліни від реальності, до нього тягнулись.  Він був неординарним в усьому, від біографії (народився в передостанній рік війни; натякав на певну таємницю свого походження; ріс сиротою, був усиновлений людьми, у пам'ять про яких згодом узяв свій літературний псевдонім - Селіванов) до манери вбиратися, а його суха зовнішність педанта контрастувала з неабиякою пасіонарністю. На дніпропетровському тлі він мав екстравагантний вигляд. А раз зізнався, що почувається інтернованим. Хоча й від калиново-солов'їного місцевого українства він відрізнявся так само разюче, як від російсько-радянського мейнстриму.

У його житті, починаючи зі студентських років - тоді ним, через україномовність та інтерес до творчості шістдесятників, «цікавився» КДБ, - було багато непретензійного дисидентства, інтелігентних донкіхотських виправ, майже кожна з яких закінчувалась поверненням до внутрішньої еміграції. В його образі поєднувався аскетизм старого кавалера (він мав родину, але багато років жив сам), іронічність (але не зверхність) інтелектуала і народницька простота персонажа з ХІХ століття. Він мав хатину десь у селі на Полтавщині, куди їздив побути сам - хоча й без того, здавалося, був достатньо самотнім.

«Їм я кашу старомодну», - писав він в одному з віршів. У журналістиці він був родом із радіо, двадцять років працював на ОДТРК. На радійний спецкурс Буряка завжди записувалось найменше студентів, і то головно заради вчителя, а не предмету. Переродження класичного радіо він сприймав болісно, а про радіожурнал, радіоп'єсу розповідав ностальгійно, як про старих друзів, що відійшли.

У Буряка було й чимало учнів. Він був із наставників, готових зблизитися з учнем, відкрити йому душу і поділитись останнім - наприклад, віддати половину простору у своїй мікроскопічній, заваленій книжками квартирці на лівому березі. Учні ставали його друзями. Завдяки одному з Бурякових давніх, ще філфаківських, учнів я познайомився з ним, будучи ще десятикласником із тарганами в голові. Таргани ворушились, мені ввижалась якась містика, і друзі порадили проконсультуватись із ним, як фольклористом. Мудрий Буряк відразу здогадався, що насправді моя проблема полягала в потребі з кимсь поговорити, і вилікував химери просто в університетському парку, розмовою і пляшкою пива  - непедагогічно, але дієво.

Він весь час віднаходив серед студентів тих, у кому йому ввижалась іскра таланту, і намагався вкласти в них душу, «продюсувати» їх - безкорисливо, але не без сподівання, що хтось успадкує його кучеряву науку. Дуже хочеться вірити, що комусь це таки вдалося. Від моєї власної спроби залишилась тільки тема ненаписаної дисертації, ніяковість і впевненість, що для розуміння континуумів множинності треба бути Буряком. Людиною відразу з трьох століть.

Література... Він називав це постмодернізмом, але, як і його наука, це був віртуозний джаз самоука на кухонному начинні. З тим, що ми звикли називати постмодернізмом, його твори єднає тільки одне - сміливий вихід за рамки. Там немає ні засилля алюзій на ремінісценції, ні нескінченних переспівів класиків жанру, зате багато від архетипів українського фольклору, який він знав досконало й досліджував у найнесподіваніших аспектах. І - звідусюди по шматочку - всього, що він знав про життя. Стороннім людям його література завжди була не зрозумілішою, ніж його наука. Читати Буряка дуже нелегко, його тексти вибивають із звичної системи координат, адже він нікого не наслідував і ні на кого не орієнтувався. Писав для свого читача, якого, можливо, не існує. Багато що навіть не намагався видавати.

Я мало знаю про останні роки життя Володимира Дмитровича - жив за тисячу кілометрів і дещо соромився того, що не виправдав його академічних сподівань, тож спілкувались мало. Знаю, що справи його пішли на краще, він вибрався із злиднів, переїхав до Запоріжжя, де очолив інститут журналістики Класичного приватного університету. Якщо судити з написаного ним за цей час, а також відгуків студентів новітнього покоління, він не старів, навіть навпаки. Кілька кадрів з останнього періоду його життя зафіксував і оприлюднив Олесь Барліг.

Остання наша телефонна розмова восени була про те, що треба зустрітись; він хотів подарувати мені свою останню книжку, що вийшла 2009-го у видавництві «Ярославів Вал» - Universum. Не зустрілися.  Він хворів на рак крові, але поборов хворобу і прожив ще два роки - до вчорашнього дня. Ослаблений організм програв у боротьбі з пневмонією.

Знаючи самоіронію Буряка, впевнений: якби він перевіряв цей текст, неодмінно підкреслив би останні рядки як занадто пафосні. Тому скажу ще лише одне: Мілан Кундера писав, що людина після смерті перетворюється на кітч. Так ось, це - не про Володимира Буряка.