А ще ж були Нік у “Хто боїться?”, Ноах у “Життя… море… свічі…” Та хіба все й перелічити… Декому, мабуть вистачило б і Олежки Пожарського з славетного “Буржуя”…

Коли Віталій кинув: “Біля кінотеатру Жовтень”, дівчина, сонячно усміхнувшись, подалася на зустріч.



Про що розмовлятимемо? – мовив Віталік, мов та дитина, махаючи руками.

Про телебачення - розсміялася у відповідь. Ніде правди діти, Він досить таки привітний хлопець.

В.Л. (емоційно) Телевізор… Жах! Що ж про нього говорити? Він, же ж, в життя людей входить, замінює його. Зі здоровим глуздом людина його дивитися не стане... Багато хто ж, піддається телевпливові і дивиться зранку до вечора, клацаючи пультом, даючи себе зомбіфікувати. Я давно «ящик» не дивлюсь. Розмова про телевізор… Безумство! Що може бути страхітливішим?..

Вони сіли на лавочку. Нестерпне денне сонце, в очах співрозмовників веселі бісики... Було відчуття, що справа піде... І хоча Герой видавався дещо знервованим і спустошеним, розмова таки починала клеїтись.



З.П. (привітно кліпаючи очима) Сам же ж працюєш для ТВ. В серіалах, наприклад, знімаєшся…



В.Л. Робота в мене така, але дивитись це... Ні!



З.П. (хитро посміхнувшись) Невже навіть себе не споглядаєш?

В.Л. Навіть «Буржуя» не усі серії дивився. Ті серії, де знімався так і лишилися десь по той бік екрану для мене.



З.П. А щодо специфіки роботи в кіно і театрі...



В.Л. Зрозуміло, що глибину образу в серіалі шукати немає сенсу… Хоча… Просто немає гарного сценарію. Матеріал, над котрим працюєш, на телебаченні і в кіно, поки що не радує. Я все чекаю, що раптом будуть зміни, сподіваюся, що все ще попереду, що не цю остогидну банальність, а і класику в кіно мені доведеться спробувати. Збагни, зараз, на жаль, усе робиться на користь комерційного успіху. Тому про глибокі професійні відкриття і пізнання душі людської тут мови йти не може.



З.П. (щиро дивуючись) Невже комерційний успіх заперечує глибину і гарну якість?



В.Л. (якось смутно) Ні. Але це так складно пояснити продюсерам! Я переконаний, що люди давно скучили за гарним матеріалом, класикою. І режисери також. Але гроші дають на те, що хоче «хавати» глядач на диванах, що ковтає пиво та жує чіпси. В театрі інша атмосфера. Там немає цієї дурної грошви. Хоча… Дехто і там успішно заробляє. Антрепризи московські усі гроші “відбивають”. В Україні ніхто цим зайнятися не може.



З.П. Чому?



В.Л. (зверхньо, мов дитині пояснюючи) Зрозумій... Хто такі московські актори? “Розкручені зірки”, що знімалися у радянському кінематографі. В Україні кінематографу не існує. Усе знімається на московські гроші. Хоча зараз... Якийсь рух з’явився, надані гранти на короткометражні стрічки молодим режисерам… Однак, смутна ситуація насправді.



З.П. Ну добре, московські гроші, а оплата праці…



В.Л. (емоційно. Видно, що тема діє на нерви) Звісно, більше платять російським акторам!.. Нашим – смішні гроші...



З.П. (вражено бовкнула) Навіть таким зіркам, як ти?



В.Л. (злісно) Ну звісно. Від цього нікуди не дітися. (рішуче) Слухай, не будемо про гроші взагалі. Що про них говорити?



З.П. Як же ж без них сьогодні?..



В.Л. Ну не люблю я це… Вони потрібні, зрозуміло. .. Так гарно і так важко із ними часом буває, але говорити про них, це однак, що про телевізор, про той “бєспрєдєл”, що зранку до ночі бачимо. Краще про театр. Там матеріал цікавіший, і мені, як актору, краще теревенити про приємні речі. Ну там, скажімо про розкриття психології людини.

Це була суща правда. Видно, акторові все смертельно остобісіло, і він охоти не мав продовжувати огидну тему. “Так і до сказу можна довести людину!” – подумала, змилостивилася і вирішила змінити балачку, не смикати свого улюбленця, не завдавати собі прикрощів...



З.П. (ніжно) Невже неможливо, граючи в серіалі, зіграти яскравий і багатогранний образ?



В.Л. (швидко заспокоївшись) В цілому – ні. Щось, звісно, створюється, залишається у згадках глядача, але мені, як артисту, приємніше працювати в театрі із Сологубом, Достоєвським, Шекспіром... Копирсатися у матеріалі, щось знаходити в образі. Там і часу більше і шансів створити щось насправді цікаве. І якщо говорити про мій акторський зріст, то він пов’язаний все ж таки з ролями в театрі, а не з телероботами.



З.П. А як бути з акторською позицією, що майстер мусить усе спробувати і рекламу і вечірки?..



В.Л. Безперечно. Це теж робота, в кінці кінців тренінг, завдяки якому тримаєш себе у формі, можеш зіграти майже все...



З.П. (іще ніжніше) Телевізійна метушня спустошує?..



В.Л. Спустошує... Складно інколи буває зберегти себе. Часом забуваєш хто ти є насправді. Взагалі-то і життя спустошує. Сильна людина не витримує, хитається, а що вже слабка - її знищує уся ця хріновина.



З.П. А ти, сильний?..



В.Л. Щось намагаюсь зберегти в собі. Інколи зупиняюся і озираюся - де я, і що навколо.



З.П. (несподівано захихотіла) І що там?..



В.Л. (відповідаючи сміхом) Картинки різні. … Нормальні... Вони і чорні, і світлі, строкаті, одне слово.



З.П. А якщо говорити про тему твоєї творчості?..



В.Л. Тема.. Мені просто цікаво вдягати на себе “різні шкури”, бавитися розмаїттям масок. Доки я маю здатність до співпереживання і знаходжу больові точки в персонажі, чую як вони відгукуються в глядацькій аудиторії, тоді думаю, що усе гаразд. Найголовніше відчувати співзвучність твоєї теми із сучасним життям глядача.



З.П. Як на мене, то акторська професія – один з шансів пізнати людину і світ...



В.Л. Я життя пізнаю не на сцені. Життя є життя, і те, що зі мною та з людьми, оточуючими мене, там відбувається, впливає на мене, а значить і на роль, яку я граю.



З.П Чи доводилося відмовлятися від зйомок у рекламі через етичні причини?



В.Л. Ні. Я і горілку рекламував... Є, напевне, речі, які б я не рекламував, але поки я таких не зустрічав.



З.П. А щодо телевізійних пропозицій?



В.Л. Їх настільки мало, що неможливо від них відмовитись. Минулого року я ніде не знімався. Сьогодні просто немає такої кількості пропозицій, щоб вибирати і відмовлятися. Тут, в Києві, я не знаю таких, хто б відмовлявся. Єдине, на що я не погоджуюся – це на ведіння вечірок в нічних клубах, тому що не можу я це витримати…



З.П. З чим пов’язана ця ідіотська ситуація із українськими акторами, які такі ж, як і московські – руки, ноги при собі мають, а росіяни отримують більше?..



В.Л. Із тяжінням людей до миттєвих заробітків і не бажанням думати про майбутнє. Продюсери, грошові мішки, які дають гроші, хочуть прибуток зараз же. Росіяни – це для них чіткі гарантії... Хоча українських акторів зараз намагаються зібрати, але до справи поки що це все не доходить.

З.П. Ти є в списках якогось акторського агентства?



В.Л. (сміючись) Я навіть не знаю, чи я є членом Спілки кінематографістів України. Ніде я, здається, не записаний.



З.П. (знов захихотіла) Неформальний ти якийсь персонаж!…

В.Л. (посміхаючись) І не хочу записуватися нікуди. Щиро сказати, в Києві немає агентства, котре б дійсно займалося б справою, мало якісь гроші, кудись когось просувало б і пропонувало б. Такого немає. У нас все це тільки починається, але все якось криво й невірно. Усі агентства, які поки є не вміють займатися своєю справою. Усе, як кажуть, як через дупу робиться…



З.П. (смикнувши плечима від подиву) Т-а-ак?..



В.Л. (жартівливо, ніби заспокоюючи вражену дівчину) Чи не правда - весела картинка?.. Хоча... Кажуть, щось там починає рухатись, щось зашаруділо у болоті. І все ж – болото так і лишиться болотом. Взяти хоч б кіностудію Довженка. Що там відбувається!… Які там гроші, і куди вони йдуть?.. Суцільне безладдя...



З.П. (боючись, що тема доведе актора до істерики, міняючи її) Як ти до слави ставишся?



В.Л. Це невід’ємна частина акторської професії. Якщо ти артист і тебе знають, то усе гаразд, ти на вірному шляху.



З.П. Але для тебе вона розпочалася після зйомок у “Буржуї”. Виходить, актору без «ящика» “і не туди і не сюди»?



В.Л. Якщо немає кінотеатрів, не працює прокат, немає української якісної продукції, тоді телевізор щодо піару увімкнено на усі сто. Туди дають гроші, його дивляться мільйони, і для артиста – це стовідсотковий успіх.

З.П. Смутно все це якось... Ти хоча б мрієш?..



В.Л. Чого сумувати – літо ж на дворі! Кіно – гарна річ, коли є цікавий режисер, гарна команда, небанальний матеріал… Я мрійник. Життя не відбило бажання мріяти. Хочу, щоб люди частіше усміхалися, щоб менше лайна навколо було. Мрію виїхати...



З.П. (розгублено, згадуючи усіх любих її душі, хто вже давно за кордонами долю шукає) Виїхати...



В.Л. (заспокоюючи) І повернуться... Хочу подорожувати. Сісти у білий лайнер...



З.П. (іронічно) І усе зупиняється на бабках…



В.Л. Я не про крутий лайнер із басейном, а про хмарку білу и шум прибою… (раптом хитро) Може морозива?..

Погодилася з першого разу... Розсміялася. "Скільки в ньому чарівності” – подумала. “Смієшся все”... – сказав і нагледів у вітрині морозиво “Екстрім”. “Це найсмачніше!” Купив і каву замовив...



- Знаєш... –продовжив Віталька тему у кафе - Дурять усіх... Які тільки махінації не проробляють! За рекламу, наприклад, пропонують 150 доларів. Це немислимо! Я відмовляюся... А є ті, хто погоджується. Знаходяться... Жити ж треба... Ось так воно...

У вікні з’явилося кругле обличчя, показало Лінецькому два пальці, підняті вгору. “Що за один” – подумала Зіна. “Це Саша – відповів на її думки Герой - Якби він, натомість мене, розмовляв із продюсерами, то ніхто б не відважився дурити”... І це була щира правда. Саша був з тих , про яких у старовину казали: “Богатир”. Коли в гуморі, пальця до рота не клади, коли ні, “базар” пильнуй, бо може гухнути так, що свічки в очах засвітяться. При вигляді цього великого хлопака, хотілося дременути к бісовій матері. “Що про телебачення все розмовляєте?” – гримнув Саша і впав за столик. “Саша, стань агентом Віталіка!” – забракло Зіні духу промовчати і не відповісти на досить дивне привітання. “Не можу – задоволено протягнув Саша - Ро-о-бота”...

“Нічого... Я перекрию їм можливість дурити... Вирівняю планку... – якось безнадійно сміявся і жартував Віталік - Я і так підвищую цифру оплати. Наступного разу загну таке, що їм і не снилося”. Подивився на Зіну і кинув “Смачне морозиво... Щось я „присів” на морозиво останнім часом”...

І РАПТОМ

“Машини, квартири, і гроші, гроші, гроші” – Саші і Віталіку скортіло поклеїти дурня і заспівати. „Ось це і є визначення нашого сучасного українського телебачення” – гучно засміявся Саша . Зіна мало не гигнула. “А він таки нічого – малий в гуморі” – подумала. „Його любити треба” – хитро кинув на прощання Зіні Саша і мав, певно, на увазі Героя.