Непосидючість і постійний пошук нових вражень від обраної справи дозволили діджею з Полтави Сергію Неретіну зробити кар'єру на телебаченні. В свої 32 він заступник керівника департаменту Першого національного. Серед колег Сергій вирізняється універсальністю: сам пише тексти, сам знімає, виступає в ролі режисера-постановника і режисера монтажу, а також продюсера. Про вади і перспективи українського ТБ ми говорили в кав'ярні навпроти Інституту журналістики, який закінчували в різні роки.

Перед розмовою Сергій не став вимикати мобільний і попередив, що періодично відволікатиметься на дзвінки.

- Відомий російський музикант Шнуров сказав тобі в інтерв'ю для газети «Лівий берег», що ти займаєшся... дурницями. А наскільки серйозно те, чим ти займаєшся поза «Лівим берегом», зокрема на телебаченні?

- Я якоюсь мірою згоден із Шнуровим. Він сказав це про журналістику взагалі. Я знаю свою аудиторію, для якої працюю. Я і в «Лівий берег» пишу, і в інтернеті пишу, і на телебаченні працюю. В «Дзеркало тижня» зробив статтю. Олег Вергеліс запрошував ще писати, але не можу через брак часу, не встигаю. Я чітко розділяю тих, хто читає газети, інтернет-аудиторію і телевізійну аудиторію. Порівняно з 90-ми дуже змінилася телевізійна аудиторія, частина людей перестала дивитися телевізор.

- Хто цензурує українські медіа? От влада киває на власників, каже, що цензура якщо й існує, то її здійснюють власники ЗМІ. Наскільки це обґрунтоване твердження?

- Цензура в Україні є, однозначно. Частково вона виправдана, бо якщо я власник, а ти директор каналу, і на мене будуть наїжджати й питати, що це в тебе на каналі за матеріал, то я буду змушений тебе цензурувати. Бо я власник і маю на це повне право. Ти залежиш від моєї кишені. Морально це чи ні - інше питання.

- Хіба тут ідеться про мораль? Питання, як на мене, в тому, щоб грати за наперед визначеними правилами...

- Такі спроби були. На тому ж 5-му каналі.

- Ти сам стикався з виявами цензури?

- Цензура зачіпає передусім політичну журналістику. Я з нею не зв'язуюся. Бо там колись доведеться або прогнутися, або втратити роботу. Хоча, відкрию секрет: є проблеми і в тій сфері, де я працюю. Не такою мірою, як в інформаційній і політичній, але теж є.

- Чим ти займаєшся на Першому національному?

- Офіційно моя посада має назву «керівник групи редакторів об'єднання суспільно-публіцистичних програм». Керує об'єднанням Людмила Писанка, а я є її заступником фактично. Ми сидимо в одному кабінеті. На базі цього об'єднання створюються соціальне ток-шоу «Віра. Надія. Любов», «Книга.Ua», «Сільрада» - програма про село, «Ближче до народу» - зустрічі з відомими особистостями, також є програма «Аудієнція», ми її між собою називаємо «Тревел» - про подорожі; програма «Світло» - релігійна. Може, я щось забув. Я не всіма програмами опікуюся, ми їх розподіляємо між собою.

- Ти, наскільки я знаю, один із небагатьох, хто залишився на НТКУ з попереднього складу. Мало того, ти просунувся в ієрархії. Як тобі це вдалося? Адже нове керівництво привело свою команду...

- Справді, Єгор Бенкендорф прийшов зі своєю командою. Я вже чотири роки на Першому, було кілька спроб звалити з цього каналу, з різних причин вони не вдалися. Тепер інша ситуація - мені дуже цікаво на цьому каналі. Чому я залишився попри невисокі зарплати на УТ-1? Передусім тому, що з'явився творчий виклик, якого мені не вистачало останні років три. Через це я співпрацював із інтернет-проектами, з газетами.

- Помітив таку дивну закономірність в українських ЗМІ: там, де творчість - зазвичай мало платять? І навпаки, коли робота не вимагає творчого підходу - зарплати цілком пристойні...

- На українському телебаченні взагалі мало творчості. Мені було би цікаво в плані творчості попрацювати на Новому, на СТБ, на ICTV. Якщо казати про ситуацію загалом, то в нас - диктат формату.

- Мені чомусь складно уявити тебе на Новому каналі в компанії Діми Коляденка і Насті Касілової.

- Думаю, що сформувався певний образ, не зовсім правильний. Були можливості працювати на Новому каналі як сценаристу, продюсеру. З певних причин це не вдалося. Я бачу себе на тих каналах, що назвав, але не в якості ведучого. Я пішов у цю нішу, бо в нашій країні вік ведучих дуже короткий. «МедіаНяня» надрукувала матеріал про місцевий «Прожекторперісхілтон», у них там виявилася частка 6%. Юра Горбунов, Дядя Жора і ще там хтось веде її. Калька з російської один в один. 6% - це дуже низька частка. Ну, я передзвонив одному своєму знайомому, який знає Юру Горбунова, і кажу: мало того що калька, так ще й із низькою часткою. Себто, вона довела свою неспроможність. Він потім передзвонив Горбунову, а той і каже: а ніхто ні на що й не сподівався. А навіщо тоді робити? Було прийнято рішення: буде така програма. Я вважаю, що Юра Горбунов ганьбить себе участю в такій програмі. Я не хочу опинитися в такій ситуації, саме тому займаюся іншими проектами і в іншій якості.

- Розкажи, будь ласка, про особливості роботи продюсера в українських умовах. Ти чим займаєшся: шукаєш гроші на запуск нових проектів, організовуєш виробничий процес?

- Цим займається генеральний продюсер на Першому національному, про інші не скажу. Є продюсери, які займаються коштами, той-таки Олексій Гончаренко. Я виконавчий продюсер, доводиться розрулювати внутрішні негаразди, які виникають в нашому об'єднанні. Займаюся і виробництвом, і творчою складовою. Є багато ситуацій, якими доводиться займатися. Наприклад, програму «Книга.UA», до якої я маю безпосередній стосунок, ми оновили з ініціативи Олексія Семенова, це генеральний продюсер нашого каналу. Щодня спілкуємося, намагаємося зробити її ще кращою. Як людина, повністю занурена в технологічний процес, знаю важливість технічної складової. Я приземляю. От людина каже: треба поїхати і туди, й туди, й там познімати. А я у відповідь: поїхати не можемо, грошей немає, можливостей немає, але можемо оце й оце. Варимо кашу з сокири.

- Виходить?

- Виходить, якщо судити з ефіру. А ти подивися! Ті програми, за які ми взялися майже півроку тому, дуже серйозно виросли. Свідомо не називаю, які саме, але за них уже не соромно. (Розмову перериває телефонний дзвінок.) От тільки що з'ясувалося, що в мене забирають камеру на один із днів. Я погодився. Постраждає програма через відсутність камери. (Знов говорить по телефону.) Я переніс зйомку на інший день, і ми встигнемо зняти один або півтора сюжети. В цьому й полягає розрулювання.

- Наскільки я знаю, на каналах це компетенція адміністраторів.

- Адміністратор ніколи б не прийняв таке рішення. Він би сказав: «Ну, добре, забрали в нас камеру. Сьогодні ніхто нікуди не їде». А я переніс зйомку на суботу, і будемо шукати, що зняти в цей день. Оце й є робота.

- Де творчість у такій роботі? Адже це для тебе один із визначальних моментів...

- Заробляння грошей - це теж творчість. Запитай в олігархів, вони підтвердять. Не всім це дано. Ти знаєш, що тобі дано? А я знаю. Мені добре вдаються деякі адміністративні функції, не завжди, є ще проблеми. Але я заводжуся від вирішення проблем. От узяти першу програму «Книга.UA», а потім подивитися останню, а тоді ще, наприклад, ту, що вийде в грудні, - ти побачиш, що це різні програми. Є оцінка тих, хто дивиться, передусім керівництва каналу, рейтинги повільно зростають. Мої знайомі кажуть: чому така коротка програма? А якщо люди так кажуть, то значить, що хотілося би ще. Для мене найголовніше - отримати емоцію близької людини, яка скаже: «Вчора випадково натрапив на твою програму - класно!» Тоді я буду цілий день літати і думати: «О, так значить недарма!!!»

- Розкажи про особливості роботи на державному каналі. На комерційних каналах працюють передусім для одного глядача - власника. (Сергій Неретін знову говорить по мобільному.)

- Зараз дзвонила людина з Рівного, монтажер. Голлівудська історія, одне слово. Я років три тому допомагав гурту «От вінта» знімати кліп. Я з цими хлопцями трохи товаришую. От, вони мені прислали... сингл. Це пісня на музику «Бітлз» «Лав мі ту». Дзвоню Юрі, лідеру їхньому, кажу: «Прикольний кліп, класно знято!». І запитав, хто монтував. Думав, що хтось у Києві. З'ясувалося, що це на рівненському телебаченні. Попросив телефон цього монтажера, це ще взимку. У нашому об'єднанні дуже мало класних режисерів монтажу. Потелефонував у Рівне, запропонував роботу. Він спочатку відмовлявся. Але пропозицією зацікавився. Згодом здзвонилися - виявилося, що людина отримує дві тисячі гривень. Я кажу: «Ви розумієте, що більше такого шансу працювати в Києві може й не бути?» Оце дзвонив - закрив усі питання з рівненським телебаченням і приїжджає до нас працювати. Таких історій не вистачає на нашому телебаченні. Ніхто ні за чим не дивиться, ніхто нічого не прориває. А якщо і прориває, то це в інтернеті або на нішевих галімих каналах. І то рідко.

- Чому так відбувається?

- Власники ставлять перед менеджерами завдання заробляти, і якщо рейтинг знижується, відбуваються розмови про неефективність керування каналом. Це про комерційні канали ми говоримо. Власники прямо не вказують, що робити. А менеджери приймають рішення самі. Через те ми бачимо те, що бачимо.

- На НТКУ ситуація відрізняється?

- За перші півроку, відколи прийшов Бенкендорф, рейтинги й частка каналу зросли. Висловлю особисту думку: державне телебачення має і заробляти, і задовольняти потреби різних аудиторій, як це робиться, наприклад, у Росії. Там на ОРТ можна побачити як комерційні програми, так і фільми, в які вкладаються сотні тисяч доларів. «Вода», «Смерть», «Любов», серія документальних фільмів про видатних особистостей і артхаусні фільми, які знімаються за сприяння ОРТ. Той-таки серіал «Школа». Він спочатку пройшов із невисокими показниками, але його не зняли з ефіру, як це відбувається на деяких наших каналах. Я вважаю, що це шлях і нашого телебачення - заробляти і не забувати про тих глядачів, що по селах сидять.

- От ти робив і робиш книжкову програму. Це неприродно, але в Україні це політичне питання, як не крути.

- Тут є багато складових. Слід зважати на те, що книжки вмирають. Це не я сказав. Наклади падають. Інтернет цьому сприяє, поява електронних книжок. І це відбувається не тільки в нас в Україні. Частково це стає предметом спекуляцій. От, мовляв, російська книжка домінує... Так, домінує, бо в Росії книжкові видавництва мають пільги, а в наших видавців таких пільг не було.

Якби вони були, ситуація була би кращою, але все одне позиція української книжки не була б вище російської. Це слід визнати. Історично так склалося, що російською читають більше. Щоб захистити письменника, навіть не знаю, що треба зробити. Ми робили сюжет про те, скільки заробляє український письменник. Виявилося, що в середньому гонорар за книжку - близько п'яти тисяч гривень. А людина може писати її півроку, рік. Чим заробляють українські письменники? Написанням сценаріїв. Мають невеличкий відсоток від продажу книжок. Але найбільший тираж у письменниці Люко Дашвар - щось близько 150 тисяч за три роки. Є в цьому питанні політична складова? Напевно. Але є й передумови історичні. Ти ж бачиш, скільки людей навколо розмовляє російською. То звідки візьметься масове читання українською? Тут має бути системний підхід - бібліотеки, школи.

- Ти сам читаєш багато? Робота дає таку можливість? Адже журналістська робота вимиває знання й обмежує можливості для їх поповнення. Ти з цим стикаєшся?

- Якщо говорити про книжки, то читаю дуже мало. Я дивлюся кіно, намагаюся це робити щовечора, зустрічаюся з людьми, є коло людей, із якими я дуже люблю спілкуватися, встигаю дивитися телевізор, встигаю читати деякі газети, книжки читаю лише у відрядженнях, під час перельотів. Останнє, що прочитав - «Защита Лужина» Набокова. А перед тим не читав рік, а може - й два.

- В чому причина низької освіченості багатьох українських журналістів, на твою думку? Чому стається так, що ведучий програми називає в кадрі графа Безбородька - засновника Ніжинської гімназії вищих наук - графом Безбородським?

- От ти зачепився за графа, а є люди, які не знають про існування графа. І навіть у такій інтерпретації це для них - шанс дізнатися. Це свідчить про рівень журналіста. Я вважаю, що в цю професію бажано приходити після 25 років і без журналістської освіти. Хіба будь-який український канал вимагає якоїсь освіченості? Все ж робиться заради рейтингу, заради грошей - «сіські-піськи», кровища. Ті ж розслідування ТСН - ось приклад. За цим женуться. І твій граф у цей коридор не вписується. Взагалі, те, що про нього згадали в ефірі, - це перемога.

- Ти своїм працівникам висуваєш високі вимоги?

- Їм дуже важко зі мною працювати. Не буду приховувати - дехто звільнився. І приблизно знаю, що про мене говорять. Але час розставить усе по своїх місцях. Бувають ситуації, коли я неправий. Однак я гну свою лінію. Та якщо мене завтра викличуть і скажуть, що гнеш неправильну лінію, і пішов нафіг, то я піду. Але перебудовувати себе я б не хотів. Бо вважаю, що до 32 років я вже трошки сформувався. Вважаю, що гарним ведучим може бути людина, яка розібралася в собі.

- З яким життєвим досвідом ти прийшов на телебачення? Чим займався до того?

- Закінчив Інститут журналістики в 2001 році. В 2003-му прийшов на канал ТЕТ у якості ведучого і керівника програми. Можу точно сказати, що з п'яти років навчання на стаціонарі я пробув там півроку. Працював із першого курсу, з першого місяця.

- Ти до вступу десь працював?

- Я в інститут вступив у 18 років. До того я працював спочатку звичайним диск-жокеєм, а потім радіодіджеєм. І писав до газети. Не можу сказати, що це аж такий серйозний досвід, який уплинув на мене.

- Я знаю, що ти сам і знімаєш, і монтуєш.

- Так, це правда. Це почалося від безвиході. Було таке, що робили програму, я був режисером-постановником. Мені не сподобалося, як людина монтувала. Я дивився, а потім вирішив: сам спробую. Сів і за один вечір змонтував шматок. Це мені так сподобалося, що через деякий час я купив собі «Макінтош» і почав уже серйозно вчитися. Сидимо, робимо програму про книги. Я кажу режисеру: злазь, дай я сам змонтую! А потім дивлюся: ммм, клас! Все вмію - писати вмію, знімати вмію, монтувати вмію.

- Багато ти знаєш таких людей на телебаченні, які вміють стільки ж, скільки й ти?

- Та ні. В нашому об'єднанні таких узагалі немає, в компанії, може, й є. Коли в одній особі і журналіст, і оператор, і режисер-постановник, і монтажер - це нетипово. Це не те що хвалюся, який я крутий, - так вийшло. Таких продюсерів, які вміють самі все робити, не повинно бути. Але мають бути продюсери, які розуміють проблеми журналістів, які знають, чого вимагати від оператора, які знають, чого вимагати від звукорежисерів, знають редакторську роботу і бачать весь цикл. Таких продюсерів критично мало.

- Що треба зробити для підвищення рівня українського ТБ?

- Менеджери повинні експериментувати. Треба давати людям можливість робити власні пілоти. Якщо не хочете ризикувати - ставте їх не в прайм, зранку, вночі, але ставте. Втім, навіть цього немає. На Новому, який задекларував зростання, Лисенко сказала, що переїхали в нову студію, зробили багато чого... То чому ж не зробили якогось класного продукту?! Хоча б для себе, хоча би спробувати. ICTV купив формат - ну, де стрибають стінки, забув, як називається... На людину їде стіна з пінопласту з вирізаною фігурою. Якщо не проскочив у цю дірку, стіна ламається, і людина падає у воду. В мене товариш знімав цей пілот, знімки було розміщено на «Телекритиці», на «МедіаНяні». Подивився я, думаю: брєд... Що тут цікавого? Ні для голови, ні для шоу. Не йдеться навіть про те, щоб людина продемонструвала свої фізичні, психологічні чи розумові здібності. Просто «га-га». Типу «Голі та смішні»: зірвало спідницю - прикольно. І це дає рейтинги.

- У тебе було багато ситуацій, коли ти приходив із пілотом, пропонував, а тобі дякували і відмовляли?

- Було. Зазвичай не дякують у таких випадках, кажуть: «Ми тобі зателефонуємо». Обіцяють подивитися, а потім ти з цією людиною зіштовхуєшся і запитуєш: «Ну, як?» А він: «Ой, десь треба знайти диск, подивитися». А диск пропав. Один із топ-менеджерів дивився перші п'ять хвилин, не відриваючи слухавку від вуха. А потім каже: «Ну, я все зрозумів, фігня все це, не треба». Олексій Гончаренко дивився один мій пілот. Сказав, що це не для нашого телебачення: «Ти застряг десь на рівні 90-х. Це могло би бути популярним, але не в нас». І порадив переключитися на «розважалку». Мовляв, це маси зараз «хавають».

- І ти дослухався поради? Почав робити те, що маси «хавають»?

- Я йду до цього.

- Вимушено чи з власної волі?

- Присутнє і те, й інше. Тому що не можна ж казати, що весь світ рухається неправильно. Треба ж якось реалізуватися тут.

- Які твої критерії професійного успіху? Твого особистого...

- Ну, успіху поки що немає. Головне для мене, щоби було цікаво. Бо інакше важко стає. Починаю впадати в депресію, в сплячку. Зараз мені цікаво; як далі буде - невідомо. Для мене є три речі - робота, спілкування з людьми і моя сім'я. Є ще четверта річ - кохання, закоханість чи як це ще називають... Але про це ми не будемо говорити.

- Вони мають якийсь стосунок до роботи?

- Безпосередній. Тоді все летить шкереберть. Тому я уникаю цього, хоча такі речі неконтрольовані й можуть статися будь-якої миті.

- Ти прагнеш, щоби твоє життя було більш устаткованим, спланованим?

- Після смерті Ігоря Пелиха я став інакше ставитися до планів. Я думав про це після повідомлення вироку водієві. Виникла ідея зробити документальний фільм, думаю, що за рік я почну знімати документальне кіно, раніше не вийде. Хоча, знов-таки, будь-які плани...

- У тебе немає плану в 35 років стати власником продакшн-студії, у 40 - генеральним продюсером каналу?

- Продакшн - ні, не хочу. Це дуже ризикований бізнес. І збитковий. Можна раз добре заробити, а потім утратити. Той же Ігор Пелих мені розповідав, як вони купили кілька камер під обіцянку одного каналу розміщувати нову програму. Потім канал відмовився, і камери ці довго лежали.

А генпродюсером я би хотів... Навіть по тому шляху невеличкому, який я пройшов, бачу, що деякі речі мені вдаються краще, ніж іншим, тому я хотів би. Думаю, що я був би не гіршим.