Сергій Руденко подолав класичну для друкованих, а тепер і електронних ЗМІ кар'єрну дистанцію: кореспондент, оглядач, редактор відділу, головний редактор, зокрема ділового інтернет-видання «Сейчас» і газети «24». Наразі керує інтернет-проектами «Досьє» та «Буквоїд». Як політичний аналітик збирає інформацію про вітчизняних достойників: протягом останніх чотирьох років він опублікував книжки «Вся президентская рать: окружение Виктора Ющенко от "А" до "Я"», «Вся премьерская рать: окружение Виктора Януковича от "А" до "Я"», «Вся Юлина рать: окружение Юлии Тимошенко от "А" до "Я"», «Уряд Юлії Тимошенко», «25 богачей Украины». Найсвіжіша книжка -  «Мужчины Юлии Тимошенко» вийшла друком нещодавно і стала формальним приводом до цієї розмови.

Також переймається проблемами української видавничої справи, про що свідчить його діяльність на сайті «Буквоїд». Можливо, тому, досліджуючи життя і творчість своїх високопоставлених «пацієнтів», Руденко повсякчас збивається на гуманітарні манівці: на його переконання, стан культури і ставлення до неї з боку держави не менш яскраво демонструють рівень розвитку країни, ніж показники ВВП.  

- Останнім часом усе частіше можна почути, що в нас існує певний набір політиків, але немає політики як ідеологічно детермінованого процесу керування державою. На вашу думку, що можна сказати про погляди й переконання команди, лідер якої виборов президентські перегони? Чи осіб при владі поєднують лише бізнес-інтереси?

- Треба розуміти, що сьогоднішня владна команда (це і парламент, і Кабмін, і Адміністрація президента), зорганізувалася на Донеччині ще в середині 1990-х, задовго до того, як було утворено Партію регіонів. Принаймні, ключові фігури цієї групи разом пройшли чималий відтинок шляху, за часом - 15-20 років, а дехто, як Борис Колесніков та Рінат Ахметов, і близько 30 років. Спочатку вони об'єднувалися, щоб захистити себе й накопичити капітал, потім настав період легалізації статків, згодом - виходу на зовнішній ринок, коли необхідно було продемонструвати не лише платоспроможність, але й прозору структуру своїх підприємств. А з 2000-х вони активно утверджуються в політиці, й тоді вже, оперуючи чималими ресурсами, формують ідеологію - власне, чим останні вісім років займалася верхівка Партії регіонів. Нині вже очевидно, що регіонали мають ідеологію.

- Яку?

- Лівоцентристську: вони перебувають на межі між комуністами і центристами. Недаремно їхня риторика постійно звернена до всього, що пов'язане із соціальним захистом. Дотепер ще один наголос припадав на гасло «російська - друга державна мова», але цей акцент став не таким виразним після того, як Віктор Янукович заявив, що російська отримає статус хіба мови регіональної. У нас і досі побутує упередження, що ПР - проросійська партія. Я ж особисто переконаний, що донецьке фінансово-промислово-політичне угруповання за суттю є проукраїнським, бо люди, які тривалий час виборювали собі місце на мапі країни, ніколи не захищатимуть чужих. Вони можуть загравати з Росією, декларувати відданість їй, але не діятимуть усупереч власним інтересам. Так само ніколи президент Янукович не піде всупереч інтересам цієї групи, котра позначила Україну як територію свого впливу. Радше крупні капіталісти донецького регіону будуть скеровувати енергію на те, щоби показати себе якнайкраще перед західними державами, оскільки тамтешні ринки для них важливіші. Образно кажучи, цим особам більше подобається дефілювати в Парижі, ніж у Москві. Як би це парадоксально не звучало, але, на мою думку, Партія регіонів буде рухатися в бік українізації. Згадайте, як розвивалася останні два тижні ситуація навколо музею Шевченка, що понад п'ять років перебуває на реконструкції. За президентства захисника національних святинь і пам'яток Віктора Ющенка на ремонт цього приміщення не вистачило грошей. Тепер Віктор Федорович скористався шансом показати всім свою «українськість»: церемонію вручення Шевченківської премії він провів на Чернечій горі. Показово розхвилювався через стан меморіалу й доручив генеральному прокуророві з'ясувати, як було використано виділені на реконструкцію кошти. Новопризначений міністр культури і туризму Михайло Кулиняк звільнив керівника Шевченківського національного заповідника Мар'яна Піняка, а Янукович звільнив голову Черкаської обласної держадміністрації Олександра Черевка - начебто за байдужість до пам'яті класика. Символічні жести, яких від президента ніхто не очікував, що водночас демонструють лояльність очільника країни до української культури й українства взагалі.

- Як ви гадаєте, чи може цей символізм перетворитися на реальні справи, що позитивно вплинуть, принаймні, на культурну галузь?

- Так, якщо у президентських радників вистачить на це клепки. Адже в останні п'ять років у культурі не тільки не було зрушень зі знаком «плюс», а взагалі нічого не відбувалося - зеро, нуль, тиша. Книговидання перебуває в тому ж темному місці, що й у середині 1990-х. Я наочно побачив, коли разом із двома друзями ініціював портал «Буквоїд», що створювати книжкове інформаційне поле для читачів, видавців, розповсюджувачів, критиків на недорозвиненому ринку напрочуд важко. Проект доволі динамічний, але поступ був би помітнішим, якби самі учасники ринку поводилися як бізнесмени, а не месії, що «розбудовують державу» та «підтримують духовність», якби зголошувалися контактувати з тими, хто робить інформаційний супровід їхній продукції. Чільна проблема - пасивність (звісно, не всіх, але більшості) вітчизняних видавців, готових хіба економити й скаржитися на податковий тиск. Та одного переформатування системи мислення українських книговиробників замало - справа зрушить з мертвої точки, коли буде усунено домінування російської книжки. Думаю, пан Янукович розуміє, що може обернути свої проблемні стосунки з українською культурою на козир: достатньо зробити всього кілька кроків, щоби таке бажання змін схвалили в суспільстві. Хоча б зупинити контрабанду книжок російського виробництва - це відразу відчує ринок і одностайно схвалить творча інтелігенція. Загалом культура може стати тим фактором, що об'єднає розділену за мовним принципом країну, і чинником, який конкретизує ідеологію президента та його оточення.

- А чи готовий нинішній склад уряду реалізувати культурні ініціативи?

- Поки в піднесеному тоні про це говорити не доводиться. Володимир Семиноженко вже був у кріслі віце-прем'єра з гуманітарних питань, і кардинальних рішень від нього тоді не дочекалися. Відомо, що призначенням Дмитра Табачника міністром освіти і науки не всі задоволені навіть у Партії регіонів. Колись влучно про цього одіозного персонажа висловився його однопартієць Колесніков, назвавши Табачника «казнокрадом і клоуном», - до цього визначення немає чого додати. Новий міністр культури і туризму України Кулиняк - «темна конячка», але він мене надзвичайно здивував своїми «входинами» - запрошенням священика й обрядом вигнання злих духів із кабінету. Звісно, кожен громадянин має право на релігійні переконання, та реалізація цього права під прицілом телекамер мені здається некоректною. Тим більше, коли йдеться про високопосадовця, про публічну людину, яка є ніби «фасадом» для своєї сфери діяльності. Я не обізнаний із заслугами пана Кулиняка в царині культури, не знаю його менеджерських здібностей, та якщо міністр починає свою діяльність із екзорцизму, навряд чи він буде самостійним у подальшій роботі. Швидше за все, культурою опікуватиметься Адміністрація президента. Це означає, що очолюваний Ганною Герман осередок матиме значний вплив на гуманітарну галузь загалом, і навряд чи на цьому тлі вирізнятиметься постать міністра.

- А коли ця постать вирізнялася чимось певним? У нас як не міністр, то культурна катастрофа. І жоден із шеренги керівників не виявив саме менеджерських здібностей.

- Я сподіваюся, що прийде час, коли міністерства очолюватимуть потужні менеджери, які дбатимуть не лише про свою кишеню. Не йшлось би про фіаско у книговидавництві, якби ця ділянка перетворилася з гуманітарного проекту (як про неї часто говорять самі видавці) на прибуткову справу. Кіно в Україні відсутнє, натомість північно-східні сусіди з виробництва фільмів зробили успішну індустрію, і не без урядової допомоги. У нас же менеджерська функція держави зводиться до відкатів та організації звітних концертів обласних фольклорних колективів. Я вже згадував про домінантну присутність росіян на нашому книжковому ринку: те, що відбувається нині й відбувалося протягом останніх 15 років, становить пряму загрозу національній безпеці України, яка мала би стати предметом розгляду на засіданнях РНБО, тому що інша країна здійснює інформаційну та ідеологічну експансію. Але так питання не ставив жоден із українських президентів.

- Ви сподіваєтеся, що це зробить президент, якого британська The Guardian порівнює з Джорджем Бушем-молодшим і знаходить подібність у двох параметрах: «бурхлива молодість» та неспроможність адекватно висловлюватися? Здається, за кордоном до Віктора Федоровича ставляться дещо іронічно.

- Тут потрібно враховувати, що до попереднього керівника країни на Заході спочатку ставилися з великою повагою, доки він не розтратив виданий йому кредит довіри. Навряд чи щодо президента Януковича існують якісь ілюзії, але, думаю, з ним будуть працювати більш обережно й розважливо, в першу чергу, тому що Віктора Ющенка вважали «своїм», а Віктор Янукович - персонаж недостатньо прогнозований. З цієї ж причини Захід не дозволятиме собі відчутної іронії, навіть навпаки - робитиме певні реверанси на адресу нашого гаранта, щоб зменшити на нього вплив Кремля, щоб Янукович відчув зовнішньополітичну підтримку і з боку США та країн ЄС та грамотно транслював сигнали з-за кордону тій групі осіб, які привели його до найвищої посади, які фактично виграли вибори 2010 року, які спромоглися в короткий строк сформувати коаліцію (законну чи ні, вирішуватиме Конституційний Суд) та уряд, які змінили прем'єр-міністра. Тобто вони мають набагато більше важелів упливу, ніж мали поодинці Ющенко й Тимошенко. Тепер вони мусять довести, що як керівники ефективніші від своїх попередників в уряді Юлії Володимирівни. Переваги команди Януковича - тривале «знайомство» й відсутність очевидного розбрату. Я в жодному випадку не ідеалізую нинішнє українське керівництво, та мені здається, що воно прагнутиме мінімізувати ризики й уникатиме публічних сутичок - винесення сміття з хати взагалі не в характері представників донецького регіону. А якщо виникатимуть розбіжності, то домовлятимуться про правила гри (зрештою, політика - це суміш законодавчих чинників і не привселюдних угод). Мексиканський серіал із двома головними героями, що без упину сваряться, закінчився. Ті, хто перейняв владне кермо, особливо готуючись до «Євро-2012», зроблять усе, щоб Україна на міжнародній сцені мала гідний вигляд - адже насамперед ідеться про їхні «обличчя», вигоду та про великий бізнес. Я пригадую, як кілька років тому брати Клюєви хотіли купити австрійський банк і запропонували власнику необхідну суму - їм банк не продали, бо репутація коштує дорожче, ніж гроші олігархів. Тому всі українські багатії наразі переймаються соціальними проектами, доброчинністю, меценатством. Будівництво Ахметовим «Донбас Арени» ще більше утвердило його імідж регіонального господаря. І це не виключення: в Харкові реконструкцією стадіону займається Олександр Ярославський, на гроші Ігоря Коломойського відкрито «Арену Дніпро» в Дніпропетровську. А ось ганебні події навколо будівництва стадіону в Києві виявили, що столиця лідера не має.

- У мене складається враження, ніби ми не про країну зразка ХХI століття розмовляємо, а про феодальні землі.

- Бо так воно і є: кожна область має «князів», котрі підтримують кланову економіку, регулюють життєвий устрій своїх територій, розвивають інфраструктуру. А також забезпечують населення роботою та розвагами - тобто хлібом і видовищами. Вони роблять те, на що поки що централізовано неспроможна держава із її розладнаним бюджетом.

- А ми ще сперечаємося про терміни вступу до Євросоюзу...

- А хто сказав, що Європа на нас розраховує? Навіть для банальної туристичної подорожі треба зібрати купу довідок і підтверджень, що ти не жебрак-злодій-ґвалтівник, що маєш статки й нерухомість. І які б приємні заяви не виголошували тамтешні політики, нас у Європі сприймають як людей другого сорту, а не як рівних собі. Якщо відкрити кордони з Україною, Старий світ не витримає еміграційної навали, передусім із Азії, але й наших громадян із легалізацією трудових ринків уже ніщо не триматиме в межах країни. І не остання за значенням причина: долучити нас до спільноти - означає прибрати буфер між Росією та європейськими державами, а це нікому не вигідно.

- Гаразд, і насамкінець кілька слів про вашу журналістську роботу. Зі списку медіа, з якими ви співпрацювали або якими керували, виділяється «Газета 24». З якої причини вона так швидко зникла з обрію, адже щоденних всеукраїнських видань бракує й дотепер?

- «Газета 24» справді була унікальним проектом на нашому ринку. Там був чудовий колектив і цікавий контент. Мені дуже шкода, що вона припинила своє існування. Про причини її закриття краще можуть розказати засновники - акціонери «МедіаДому». Проект я залишив у вересні 2007-го, а «Газета 24», якщо не помиляюся, зупинила свою роботу на початку 2009 року.

- Можливо, проблема не лише в акціонерах «МедіаДому»? Великі проекти в нас тривалий час не живуть. Чому це стало специфічною рисою саме вітчизняного ринку ЗМІ?

- Масштабні проекти потребують серйозного фінансування та чіткої внутрішньої економіки. Натомість інвестори зазвичай сподіваються отримати дивіденди - чи політичні, чи економічні - у короткостроковій перспективі. Напевно, це і є головною причиною подібної «неживучості». Я періодично отримую пропозиції щодо співпраці з різними, в тому числі й великими медіапроектами. Власне, і заробляти продовжую журналістикою - пишу авторські колонки та статті; почав читати майстер-класи для журналістів; сподіваюся, до кінця року вийдуть друком ще кілька моїх книжок. Та в сфері розвитку проектів наразі особисто мені цікавіші власні розробки на кшталт «Досьє» чи «Буквоїда». Я цього прагнув давно: у вересні 2008 року, коли пішов із інтернет-видання «Пік України», я побудував портал «Буквоїд», а «Досьє» зробив ще раніше.

- «Досьє» містить переважно політичну та бізнес-інформацію. Вам часто дорікають, що та чи інша статті або інтерв'ю необ'єктивні або замовні?

- «Досьє» я створював як персональний сайт. Спершу хотів вішати туди лише свої тексти, в основному - досьє на політиків. Потім почав робити дайджест, додав інформацію про партії, уряд. Словом, вийшов повноцінний довідковий ресурс. Під час виборчої кампанії щоденно на сайті фіксувалося 4-6 тис. відвідувань. Негативних відгуків, слава Богу, я не отримую. Правда, дуже багато пишуть ті, хто хоче передати «вітання» політикам. Доходить до смішного - хоч бери й відкривай приймальню для скарг.

- А як щодо економіки «особистих» проектів? Чи приносять вони дивіденди? Чи тільки втіху з того, що робиш власну справу?

- «Буквоїд», наприклад, існує півтора роки, але поки що він дотаційний. Разом із співзасновниками порталу зараз ми робимо ставку радше на капіталізацію бренду, а реальні дивіденди він почне приносити із розвитком книжкового ринку України.