Незадовго до річниці ця справа, яка досі носила характер взаємних звинувачень і судових розборок, вийшла на новий рівень: Міжнародний центр вирішення інвестиційних спорів (“International Center for Settlement of Investment Disputes” - ICSID) зареєстрував позов литовської фірми “Tokios Tokeles”, дочірнім підприємством якої є “Такі справи”, проти держави Україна.

Ми попросили голову “Таких справ” Сергія Данилова розповісти про те, що це за Центр і наскільки серйозні його рішення, а також відповісти на інші запитання.

- На відміну від ухвал багатьох інших міжнародних організацій, які мають рекомендаційний характер, - каже Сергій Данилов, - рішення ICSID є обов`язковими для України. На це погодилася сама Україна, підписавши Конвенцію про вирішення інвестиційних спорів між державами та підданими інших держав. Загалом цю Конвенцію ухвалили 153 держави. Крім того, в міжнародному договорі між Україною і Литвою про взаємний захист інвестицій від 8 лютого 1994 року Україна дала згоду на юрисдикцію ICSID. Ми є литовським дочірнім підприємством, отже, фактично і юридично наше підприємство є литовською інвестицією в Україну. Відповідно наше головне підприємство має право захищати свою власність через Міжнародний центр вирішення інвестиційних спорів. І якщо він прийме рішення на нашу користь – Україна муситиме його виконати.

- Чи великою є сума позову вашого головного підприємства до України?

- На першому етапі ICSID розглядає правомірність позову загалом. Якщо він приймає рішення про те, що претензії позивача мають під собою підстави, то лише тоді визначається розмір компенсації. У нас ще не проведені остаточні підрахунки, але за найпопереднішими даними ми оцінюємо суму наших збитків, матеріальних і моральних, у сто мільйонів гривень. Повторюю: це дані попередні.

- Чому виникла потреба звертатися до міжнародного суду? Чи не можна було вирішити це питання в Україні?

- Нам дуже прикро сьогодні, що держава, до здобуття незалежності якої ми теж доклали зусилля, сьогодні вперто і тупо воює проти нас. Нагадаю, що ця боротьба почалася після того, як ми в період минулої передвиборчої кампанії виконали замовлення на друк рекламної брошури про одну з опозиційних сил. Ми виконували замовлення для всіх політичних сил, аби тільки вони платили гроші. Але саме після “опозиційного замовлення” нас без жодних доказів звинуватили у всіх смертних гріхах. Податківці просто замордували нас своїми перевірками.

При цьому вони постійно брутально порушували закон. Всі дані про порушення закону з боку ДПА і прокуратури, яка приєдналася до тиску на нас пізніше, зібрані у документі під назвою “Велика скарга”. З нею можна ознайомитися на нашому сайті www.ts.com.ua. Ми зверталися з позовами, скаргами до суду. На самому початку конфлікту ми зверталися з листом до Президента Леоніда Кучми, наш колега звертався до нього з відкритим листом, ми зверталися з листом до тодішнього голови державної податкової адміністрації Миколи Азарова, ми пропонували Азарову вийти на публічні дебати, до ДПА і Генпрокуратури зверталися з позовами народні депутати. У відповідь – або мовчання, або відписки. Мовляв, нічого незаконного не відбувається.

Що стосується судів, то вони просто заплющують очі на порушення закону з боку податківців і прокуратури. З одного боку, вони не можуть ухвалити рішення, яке б визнавало нас винними, бо в них немає жодних підстав для цього. Але в той самий час суд заплющує очі на абсолютно очевидні порушення закону. І таким чином ця судова тяганина може тривати безкінечно. Недавно газета “Сільські вісті” надрукувала величезний матеріал про те, як проти неї ведеться боротьба. Якщо замінити назву “Сільські вісті” на “Такі справи”, то вважайте, що ця стаття майже про нас. І методи ті ж самі, і прізвища виконавців одні й ті ж. Скажімо, виступаємо ми з клопотанням в суді прилучити до справи наші докази. Суд відмовляє і обіцяє обгрунтувати свою відмову в письмовій ухвалі. Отримуємо ми ухвалу, а там жодного слова не сказано про причини відмови. І це не тому, що суд раптом забув. Просто сказати йому нічого – неможливо обгрунтувати те, що обгрунтуванню не підлягає. А залучити докази до справи він не може, бо в цьому випадку він муситиме їх враховувати у своєму рішенні. А це, в свою чергу, значить, що він тоді муситиме ухвалювати рішення, яке суперечить інтересам податківців або прокуратури. А якщо він ухвалить рішення, то... не знаю, що там станеться, але суди виступають як слухняні виконавці волі ДПА і прокуратури. Або ще один приклад: ми звертаємося до суду з позовом, а він відмовляється розглядати його, посилаючись на статтю закону, яка була скасована Конституційним судом ще в середині 90-х.

Перераховувати ці безглуздя можна безкінечно, тому бажаючих ознайомитися з ними знову відсилаю до нашої “Великої скарги”, яка є на нашому сайті.

- Ви декларуєте, що не перебуваєте, так би мовити, під дахом у жодної політичної сили. Тим часом, в суспільстві вважається, що у протистоянні з владою має шанс вистояти лише той, хто має політичне забезпечення…

- Скажу відверто: в нас була наївна думка, що оце минуть вибори і все заспокоїться. Ми також сподівалися якось вирішити проблему в кулуарах, мирним шляхом. Але податківці виявилися не тими людьми, які просто так відпускають те, що, як їм здається, можна легко прибрати до рук - я маю на увазі, що в процесі боротьби з нами вони намагалися застосувати випробувану схему: звинуватити нас у приховуванні великої суми податків, виставити наше майно на аукціон, продати за безцінь.... І врешті решт вони змусили нас прийняти рішення боротися. Ті, хто приймають подібне рішення, мусять усвідомлювати: ця боротьба не терпить половинчастих заходів, вона повинна бути комплексною і носити цілком професійний характер. Тут не допоможуть просто звернення до влади з проханням допомогти, адже саме влада намагається вас знищити. Ну це все одно, що кролик почне закликати удава до милосердя. Словом, звернення до влади можуть мати хіба що пропагандистський характер. Отож, вирішивши боротися, я звернувся до своїх старих друзів, яких знаю іще по співпраці з Рухом і навіть раніше. Треба сказати, що, попри втрату позицій Рухом, в ньому було чимало класних професіоналів, хоча сьогодні дехто й намагається зобразити прихильників національно-демократичної ідеї такими собі невмілими дилетантами. Ми розробили концепцію нашої діяльності і крок за кроком її реалізували. Ну і до того ж, ми покладалися на юристів підприємства і запросили іще деяких юристів, яких дуже добре знають правники як чесних людей. Робота велася в основному в трьох напрямках – це робота із засобами масової інформації, юридичному і політичному. Один з секретів нашої активності – це апелювання до міжнародної спільноти. Про нас писали “The Washington Post”, литовські газети, американська служба радіо “Свобода” розповідала про нас. Міжнародна правозахисна організація “Репортери без кордонів” ставила про нас питання перед тодішнім головою ДПА Миколою Азаровим. Парламентська асамблея Ради Європи цікавилася нашими справами. Ну і так далі. Україна перебуває під пильною увагою міжнародних інституцій і мусить з цим рахуватися. Якщо ви потрапили під контроль міжнародних інституцій, то влада за здорово живеш не зможе вас «замочити».

Ну а всі інші секрети нашої боротьби я поки що видавати не буду. Ще не настав час.

- Вважається, що засоби масової інформації перебувають під майже цілковитим контролем влади. Як вам вдається пробиватися на їхні шпальти або ефіри?

- Як ви самі розумієте, ми не яке-небудь обленерго або металургійний комбінат і, відповідно, в нас немає ресурсів, щоб створити медіахолдинг. Ми не купуємо журналістів – це позиція принципова. Нам доводилося виходити з тих обставин, які склалися на нашому медійному ринку. Я не буду докладно аналізувати методи нашої роботи. Скажу тільки, що симпатії журналістів на нашому боці, адже вони чітко розуміють, що ми – частка суспільства, яка бореться за те, щоб влада не поводилася так нахабно, як вона це робить зараз. Наша перемога – це буде і їхня перемога. Це буде крок до реальної свободи слова. І тому, всупереч схемі, яка склалася на ринку, бувало таке, що про нас писали або робили репортажі журналісти тих медій, які, за логікою, не мали б цього робити. Ну і, певна річ, інтернетвидання, на які не накладено лапу, це – наші природні союзники. Я вважаю, що небайдужість журналістів – це ключовий момент в тому, що ми вижили, що ми не дозволили нас знищити. Ясна річ, що свою роботу з медіями ми побудували за певною схемою, яка дає можливість привертати увагу до нашої боротьби.

Існує також уявлення, що ми собі робимо непоганий піар. У відповідь я можу сказати: не дай Боже комусь іще переживати подібний піар.