Текст вперше опубліковано в журналі  «Детектор медіа», № 12, 2009 р.

1995 року, коли перекладач за освітою і майбутній ведучий програми «Документ» на «1+1» розпочав свій шлях у професії, на телебаченні було весело: замість того, щоби надсилати sms-повідомлення, телеглядачам пропонувалося дзвонити безпосередньо у прямий ефір (наслідки цього завжди були непередбачуваними), а промптер прокручували перед очима ведучого новин уручну.

Програма «Документ», останній благородний уламок колись фірмового авторського телебачення на «Плюсах», уже другий сезон переживає не найкращі часи. Третя ночі, час виходу програми з понеділка по четвер, мимоволі змушує замислитися не над культурною проблематикою, на якій зосереджений цей телепроект, а над принципами програмування, коли йдеться про гуманітарний телепродукт. Глупа ніч, за щирим переконаннями нинішніх керівників «1+1» ‑ єдиний можливий час для інтелектуальних розмов та виконання ліцензійних вимог.

«Документ», що розпочинався як теледискусія навколо того чи іншого українського документального фільму, а став приреченим на комічні рейтинги форматом, що виробляється за «три копійки» ‑ більш ніж показовий приклад виживання пізнавального культурологічного телебачення в Україні. Чому траєкторії усіх аналогічних до «Документу» вітчизняних телепроектів урешті-решт схожі, як протягом останніх десяти років мінялися акценти у висвітленні культурної тематики у ЗМІ, і якою має бути програма «про культуру», щоби претендувати на прайм - про це і не тільки у розмові ТК з Анатолієм Єремою.

- Анатолію, тема цього числа «Детектор медіа» ‑ перші 10 років української журналістики у XXІ столітті. Протягом цього часу в Україні змінилося не тільки політичне мовлення - свою еволюцію пройшло й телебачення, що зосереджене на житті поза політикою. За вашими відчуттями, чи відрізняється телебачення, яке ти робив наприкінці 1990-х років у вигляді «Сніданку з «1+1» від того, яким ти займаєшся останні роки у «Документі»?

- Так, ці десять років - ціла вічність! Телебачення було зовсім іншим, зокрема більш інтерактивним у прямому розумінні, оскільки можна було додзвонитись у студію та поставити гостю своє питання. Телебачення тоді мало іншу функцію - воно було перш за все співрозмовником, і глядачі прагнули спілкування з якимись непересічними особистостями. На нас як на ведучих «Сніданку» було покладено саме таку відповідальність.

Теперішнє телебачення передусім повинно розважати. Звичайно, мені би хотілося залишатися співрозмовником для глядача, але я розумію, що це вже вчорашній день. Сьогодні такого співрозмовника глядач потребує все менше й менше. Я спілкуюся з багатьма людьми, і досить часто в останні роки мені доводиться чути фразу: «В мене вдома немає телевізора». Це означає, що у багатьох уже немає потреби в цьому джерелі інформації і спілкування.

- Як ви гадаєте, чому багато хто втрачає таку потребу? Чи не тому, що потенційна аудиторія культурологічних телепрограм, авторських проектів про сучасне кіно, літературу, мистецтво тощо вже втратила надію знайти щось для себе у ящику?

- Втрата потреби бути телеглядачем - це закономірний наслідок суспільного розвитку: з'явилися інші медіа, інші можливості, котрі стають більш привабливими, аніж телебачення.

- Що відбувається з потребою умовного глядача або слухача до спілкування, на вашу думку?

- Я думаю, що ця потреба залишається, але власне спілкування, як на мене, видозмінюється в дещо сурогатні форми. Візьміть хоча би соціальні мережі. Це все-таки не натуральне спілкування. Людина зачиняється в якійсь соціальній мережі, може там пропадати днями, так і життя минає! Це дуже небезпечно. Тут треба себе тримати в руках. Я теж спілкуюся, можу з кимось початитись, але потім ми з мережі обов'язково вийдемо на каву. Я віддаю перевагу живому спілкуванню, коли можна побачити очі співрозмовника.

- Давайте поговоримо про культуру як об'єкт зацікавлення телебачення. За якими редакційними принципами культурна тематика потрапляла на «сніданківський» стіл?

- Я би не сказав, що культурна тематика була для нас домінуючою, тому що коли людина прокидається, в неї перша думка не про те, що ввечері буде йти в опері чи у національному театрі, а як би заварити міцну каву. От ми про таке говорили. Але потім поп'єш кави і в тебе вже інша хвиля думок та настрою, і ось тоді вже був час поговорити про культурні події. Проте, на мою думку, раніше на телебаченні більше було зацікавлення і потреби говорити про культуру, ніж сьогодні. Чи не на кожному каналі були якісь телепроекти, які цікавилися культурою. Час змінився. Я не вважаю, що це добре, але це є результатом розвитку нашого телебачення.

- Європейське телебачення успішно вирішує проблему культури як потенційно рентабельного продукту. Як ви думаєте, що заважає нам скористатися моделями, які вже довели свою ефективність? Чи цей досвід принципово не адаптується до українських реалій?

- За великим рахунком, не адаптується. Я вважаю, що культурна тематика повинна виживати на ТБ за рахунок технологій. Плюс інвестиції та правильні формати. Канал Discovery, німецько-французький канал Arte - це великі гроші, технології, гарні зйомки. Як на мене, Україна сьогодні не може собі дозволити каналу рівня Arte. Хоча би тому, що немає грошей. Дивись, Франція одна не потягнула цей канал. Французи не захотіли робити погано і тому об'єдналися з німцями.

- Але зрозуміло, що існування того ж каналу Arte є можливим завдяки усвідомленню французьким і німецьким суспільством та владними елітами цих країн того, що комерційне ТБ не повинне витісняти інше телебачення - некомерційне, суспільно-політичне або суспільно-культурологічне. Що потрібно враховувати інтереси аудиторії, яка нехай менша за ту, що дивиться серіали, але теж досить чисельна та «якісна» у процесі життя суспільства загалом. Для початку скажіть, чи наявне аналогічне усвідомлення в українському медіасередовищі?

- Ні. Якби воно було, то були б і намагання це реалізувати.

- Чому немає?

- Тому що ми трохи захопилися розважальною функцією телебачення. Нам подобається розважати, але цим ми самі собі створюємо замкнене коло. Кажемо, що глядач не йде на культуру, що ця тематика не дає рейтинг. А як же глядач піде на культуру, якщо ми не даємо йому шанс? Але я проти того, щоби робити щось подібне погано. На цей момент я не бачу можливостей робити в Україні щось грандіозне, як канал культури.

- Чому, по-вашому, культура у попередні роки більше була в центрі уваги українського ТБ? Телеменеджери були більш наївними чи, навпаки, досвідченішими?

- Давай я вчеплюся за слово «наївність», хоч я хотів би вжити інше слово. Вони були більшими романтиками, от і все. Керівництво телевиробництвом раніше більшою мірою сприймалось як місіонерство і передбачало й певні просвітницькі цілі. Але поступово на перший план вийшла бізнесова складова телебачення.

Романтиками я вважаю Олександра Роднянського, Володимира Оселедчика, які, попри те, що вони від самого початку займалися телебаченням як бізнесом, все ж таки залишали місце на каналі тій романтиці, яку мали у своїй душі. Протягом десятиліття вони еволюціонували, вже буквально через кілька років від старту «1+1» ці самі люди вже змінили стратегію розвитку каналу.

- У зв'язку з якими обставинами ви перестали думати, що вони романтики?

- Я й сьогодні думаю, що вони романтики в душі. Але все-таки вони є менеджерами. Змінилося середовище, умови конкуренції, вони змушені були в тому середовищі виживати, і ці умови зробили їх більш прагматичними, більш жорсткими менеджерами.

- Де, по-вашому, сьогодні в українському суспільстві формується адекватний сучасності рівень говоріння про культурні процеси?

- Дуже важке запитання. Цілісної такої розмови, як на мене, немає, є якісь фрагменти цього дискурсу. Для мене особисто це зокрема дискусії, що час від часу відбуваються на презентаціях чогось нового - книги, виставки, кінофільму. Телебачення за винятком якихось спорадичних спроб сьогодні навряд чи може сформувати подібний дискурс, а про причини цієї неспроможності я вище вже говорив.

- Поговорімо про якість тих спроб, які все-таки роблять українські медійники, привертаючи увагу аудиторії до тих чи інших подій у галузі культури. Після завершення цьогорічної «Молодості», наприклад, на нашому сайті з'явилася стаття журналіста ТК Олени Коркодим. Моя колега проаналізувала специфіку висвітлення тижневого фестивалю на ТБ: більшість телеканалів розповідали про що завгодно, крім його конкурсної та цікавої позаконкурсної програми, навіть не думали познайомити глядачів із учасниками панорами українського кіно, а натомість показали однакові зйомки прибуття Катрін Деньов на церемонію відкриття і дещо меланхолійних танців Клода Ван Дамма на закритті...

- До речі, я дуже добре пам'ятаю цей текст, тому що він мене примусив подумати та проаналізувати претензії вашої колеги до того, як висвітлювався перебіг фестивалю «Молодість»... Тут така дилема. Цей кінофестиваль сам по собі є артхаусним, він має дуже багато речей, про які можна глибинно говорити, але які не вигідні з точки зору піару в пресі. Набагато вигідніше дати заголовок про Ван Дамма чи Катрін Деньов, щоби привернути увагу публіки. На жаль, розібратися в творчості того ж Ван Дамма, в його внутрішніх гранях - це не вигідно. Незважаючи на те, що у позаконкурсній програмі був фільм «ЖКВД», який розповідає якраз про те, про що українські журналісти не питали голлівудську кінозірку. Преса ‑ масовий жанр, і тих, які зацікавляться, хто ж була та дівчина, що супроводжувала Ван Дамма на прес-конференції, набагато більше, аніж тих, хто хотів би знати про зміст екзистенцій пошуків актора.

Істина, як завжди, десь посередині: телебачення не може ігнорувати інтересів загалу, але й не повинно завжди і в усьому просто віддатися цій течії і нестися за інтересами більшості. Все-таки треба тримати якийсь свій курс, робити продукт, який може зацікавити багатьох, але при цьому знаходити можливість наповнити цей продукт змістом, цікавою та корисною інформацією. І це можливо! З останніх прикладів - проект «Я люблю Україну», до створення якого я також причетний. Незважаючи на те, що це відверто розважальний проект, ми намагалися вкласти в нього корисну інформацію, показати свою ж країну з якоїсь незвичної точки зору, переконати, що Україною можна цікавитися не лише по-шароварному чи по-урапатріотичному, а просто по-людськи. От у чому було наше завдання.

- Ваша програма «Документ» в ефірі вже шість років. У цьому сезоні програма виходить близько третьої ночі. Мені цікаво, чи передували такому програмуванню дослідження аудиторії? Хто сидить перед телевізором у цей час, і чи справді цей глядач хоче дивитися «Документ»?

- Тут є інші чинники. Для нас це тимчасовий слот, тому наш вихід у ефір саме о цій нічній порі не базується на жодних соціологічних дослідженнях. Наш нормальний слот - після підсумкового випуску новин. Сподіваюся, ми повернемося в цей слот із наступного року.

- Але, все-таки, чи виправдано витрачати ресурс ефірного часу, людські ресурси, знаючи, що все це - в пісок?

- Це не все в пісок. Я вас до певної міри розумію. Тільки якщо ви абсолютна песимістка щодо глядацької аудиторії «Документу», то я все-таки ні. Скажімо, Слава Вакарчук на мої вибачення, що ми виходимо так пізно, мене заспокоїв: мовляв, добре, що так пізно, тому що я тільки о другій ночі повертаюся додому.

- Схоже, ви абсолютний оптиміст, Анатолій.

- Ні, просто, як казав наш перший президент, «маємо те, що маємо». Треба подякувати за можливість існувати і можливість робити те, що ми можемо робити в цих умовах. Тут дуже важливо не впасти в якийсь відчай із цього приводу, зрозуміти для себе, чому це так. Не для пояснення на диктофон, а для себе. І, що дуже важливо для мене, не допустити якоїсь халтури. Тому що відчай провокує халтурне ставлення до роботи. Я цього дуже боюся і завжди за цим стежу.

- «Документ» ‑ фактично релікт того авторського телебачення, яке колись було в Україні. Які метаморфози пережив проект? Чи є певна кореляція між цими змінами і більш глобальними процесами, які відбувалися в українському телебаченні загалом?

- У принципі, так. Але я не скажу, що сьогоднішній формат є відбиттям тих процесів, які відбуваються в телебаченні. Все-таки ця модифікація іноді йшла в ногу з часом, відбивала час, якщо мати на увазі формат моєї програми. Інколи навіть випереджала, як у період 2004-2005 років, коли можна було собі дозволити прямі включення провідних інтелектуалів із усього світу і півгодини розмовляти з ними на прямому зв'язку. Це і тоді було дуже недешевим задоволенням, але канал міг собі його дозволити. Сьогодні, здається, про таке можна тільки мріяти. У 2004-2005 роках програма виходила, як кажуть, найбільш по-жирному. Це, звичайно, було помітно. А робила її та сама команда. Сьогодні немає таких умов, потрібно економити.

- Ви кажете, що команда мало мінялася протягом цих років. Хто ці люди, які разом із вами роблять чотири рази на тиждень годинну програму?

- Команду складають універсальні люди. Це Лариса Стрижевська, Соломія Зінчук, Ірина Чернова, Леся Харченко, Дмитро Крижанівський, режисер програми Олексій Кислов. Скажімо, у мене посада ведучого. Але відразу після нашого інтерв'ю я піду на монтаж, хоч це начебто мене не стосується, бо я не монтажер. Просто є речі, які я зараз роблю швидше, тому що я в матеріалі. До цього монтажу треба перекласти інтерв'ю з англійської, я також сам його перекладу. Ми не можемо собі дозволити зараз тримати цілу купу людей. Тому ми робимо все, тільки, мабуть, не прибираємо в нашій кімнаті. Але якщо доведеться, то хіба я не знаю, як віника в руках тримати?

«Документ» ‑ це зараз колективна творчість. Раз на тиждень ми збираємось на «хорал», де кожен висловлює свої пропозиції щодо тем і гостей. Якщо чиясь пропозиція знаходить спільне розуміння, всі погоджуються, що це буде цікаво, ми продовжуємо обговорення, як її краще подати, розвинути.

- За якими критеріями ви визначаєте, яка тема є «вашою», а яка ‑ ні?

- Сформулювати ці критерії важко. У нас уже склався такий колектив, члени якого розуміють одне одного з півслова, а інколи навіть без жодного слова, просто із погляду. До певної міри все це вже ірраціонально.

Скажімо, одна з останніх тем, яку ми робили ‑ вихід нової книги критика Олега Вергеліса «Квиток на вчорашній спектакль». Це нариси про видатних акторів та режисерів українського театру. У Олега, як у знаного театрального критика та журналіста, було багато зустрічей із ними, багато особистого спілкування. І якщо це не та книга, яку кожен захоче прочитати, то принаймні багато хто з наших глядачів тепер знатиме, що її цікаво прочитати. Моє завдання - розповісти, чому буде цікаво. Нещодавно я був у Хмельницькій області. Заїжджаю на заправку, і там мені починають розповідати, мовляв, у вашій програмі було таке-то. Я здивовано питаю: «А ви нас дивитесь?» Кажуть: «А як же!» Навіть якщо людина не ходить щотижня у театр, їй може бути цікавою програма про театральне життя, хіба ні?

- Але, з вашої точки зору, поки не створено українського каналу Arte, що можна було би зробити тут і зараз? Якою має бути програма «про культуру» для того, щоби вона була, нехай із певним ризиком, але все-таки виправдано поставленою у прайм?

- Досконалість не має меж, але потрібно пам'ятати, що телебачення - це набір форматів. Проект, присвячений культурі, має бути в першу чергу динамічним. Авторам такого проекту треба вчитися висловлюватися лаконічніше, бути менш одноманітними. Ця вимога стосується й «Документу», зараз у нас достатньо тривалі інтерв'ю, дуже довгі шматки розмови, не підтримані відеорядом. Не кажучи вже про те, що будь-яка програма, зокрема й «про культуру», повинна мати свою драматургію.

Щодо прайму, я не думаю, що подібну програму має сенс ставити саме у цей час. Соціально активна аудиторія в прайм телевізор не дивиться: вона в цей час або ще на роботі, або у тих закладах, про які ми розповідаємо ‑ у театрах, концертних залах і т. д. Тому оптимальний час виходу такої прогресивної класної програми «про культуру» ‑ після 23 години.

- Культурне телебачення сьогодні - фактично заручник дефіциту харизматичних особистостей серед телеменеджерів. «1+1» свого часу пощастило мати такого менеджера, який поєднував у собі хист до бізнесу разом із тим, що був справжнім кіноманом і бібліоманом...

- Не думаю, що розвиток такого гуманітарного телебачення цілком залежить від якихось конкретних, нехай і видатних, персоналій. Цей розвиток значною мірою залежить і від тенденцій розвитку телебачення. Я вважаю, що в медіа одна особистість може впливати, але навряд чи може кардинально все поміняти.

Фото Павла Старостенка