Я записала інтерв'ю з телеведучою Тетяною Куликівською, тому що мені подобається її програма - «Вихідні по-українськи» (Перший національний). Ніяких інших інформприводів для зустрічі. Скажу більше, «Вихідні по-українськи» відповідають моїм глядацьким уявленням про суть ТБ, де основна страва - якраз нормальні пізнавальні програми з цікавим текстом і адекватним відеорядом. А всякі шоу, з піснями й танцями, де головна сюжетна інтрига - вартість призу, а  неодмінна професійна риса ведучої - великий бюст та довгі ноги, це такий собі десерт на любителя - жирний і  необов'язковий.

До речі, колись на українському телебаченні програм про мандрівки Україною було якщо й небагато, то принаймні кілька - особливо мені подобалася «Подорожник» на ICTV. Нині на загальнонаціональних каналах лишилися тільки «Вихідні по-українськи».

З Тетяною Куликівською, ведучою програми, ми розмовляли про історію проекту, процес його створення, людей, які над ним працюють, та просто про мандри.

- Тетяно, як ви вибираєте, куди вам їхати?

- Тут дуже по-різному. Іноді це Інтернет, іноді запрошення... останнім часом - бум фестивалів, особливо на Західній Україні. То вони вівчарів проводжають на полонину, то в них свято млинців, то ми їздили в село Великій Бичків, там господині готують більше двадцяти видів голубців. Гуляло все село. Узагалі, села часто переживають зйомки як народні гуляння, для них це подія. Тобто якщо нас запрошують, то ми, як правило, їдемо, бо ми зацікавлені в нових темах. Але на одному фестивалі програму не побудуєш. Адже у нас неодмінні складові - люди, архітектура, історія. Зараз уже здебільшого шукаємо місця через свої контакти, бо все, що було в Інтернеті, передивилися, перезнімали. Мені дуже подобається їздити по маленьких селах... Особливо якщо ще знайти якусь бабцю, якій під сто років, і яка пам'ятає, як ще за пана було, і ця бабця так класно розповідає, що - весь твій сценарій, всі твої попередні напрацювання абсолютно відкидаються і вся програма вибудовується під її розповідь. Десь півроку тому ми рахували, скільки кілометрів проїхали, і в нас вийшло, що ми чотири рази обігнули Землю по екватору, а в цифрах це було, здається, 150 тисяч кілометрів. У деякі місця ми повертаємося. Іноді - тому що просто хочеться приїхати ще раз. Іноді - якщо там щось відбулося і змінилося. Наприклад, як з Батурином було. Вперше ми показували його три роки тому, коли все стояло в руїнах. Вдруге - відбудованим.

- А якщо порівняти по концепції програму про Батурин, яка була раніше, і ту, яка зараз, чим вони відрізняються?

- На початку наша програма була туристично-історичною. У нас був такий слоган: «Історія, розказана там, де все відбувалося». Потім поступово ми відійшли від цього формату. Можна сказати, полегшили його. Вийшов такий мікс: потроху історії, цікавих людей і ужиткової, корисної інформації. Наприклад, ми нещодавно повернулися з Балаклави - там знімали штольні, де у радянські часи ховали завод підводних човнів, чоловіка, який створив у Криму музей побуту Західної України і морську прогулянку на Золотий пляж. Ось така Балаклава на вибір.

- А ви думали, чому саме так змінилася програма?

- Щоб люди отримали більше практичної інформації. Може, хтось вирішує собі, куди б його поїхати на вихідні. А тут і ми - з рекомендаціями бувалих мандрівників.

- Куди їхати ви ж домовляєтеся попередньо. От власне як ця розвідка проходить?

- Думаємо, куди поїхати, вибираємо. Наприклад, завтра ми їдемо в Чигирин, відомо чому, бо на минулих вихідних було відкриття, все таке, але ми вирішили, щоб не було цього офіціозу, поважних осіб, а вже так спокійно собі відзняти туристичну програму. Уже подзвонили в Чигирин, повідомили, що ми будемо...

- Повідомляти заздалегідь - це обов'язково?

- Нам же треба буде відзняти в музеї, а на це треба дозвіл.

- Тобто ви обов'язково пишете сценарний план, не розраховуєте на бабцю?

- А як бабці не буде? Чи бабця, наприклад, не в гуморі - буває таке. Знаєте, бабці бувають цікаві, але з ними ще треба вміти домовитися. Я до того, що сценарний план обов'язково має бути. Якщо у нашому селі-містечку, до якого ми зібралися, є якісь краєзнавці, ми видзвонюємо їх через міську чи сільську раду, тобто, спочатку виконуємо адміністративну роботу. Між іншим, крім того що я - ведуча, я займаюся і цими питаннями.

- Тобто ви не уникаєте спілкування з місцевими адміністраціями?

- Як сказати... Це такий вимушений момент. Ми дзвонимо в адміністрації тільки тоді, коли нам або дозвіл треба, або допомога - коротше, щоб швидше дістатися до об'єктів. Тому що, коли зв'язуєшся зі структурами, то в них одразу вже з'являється свій «поважний план»... Люди ж по-різному сприймають телебачення. Деякі починають бордюри малювати і паркани лагодити. Начальство починає боятися, для людей - подія: телебачення приїхало. Буває, що люди так чекають, що нам незручно. А ще як зв'язуєшся зі структурами, то просто потім немає часу на саму зйомку - вони ж люблять поговорити, розповісти, які в них плани розвитку, а взимку світловий день короткий. Ми пояснюємо, що ми туристична програма, нам треба про історію, про людей, що тут живуть, позитив, а вони нам дуже офіційно - про розвиток комунального господарства. Доводиться вислуховувати...

- А з музеями важко домовлятися?

- Буває по-різному. Музеї, палаци, садиби, де є офіційна експозиція, іноді просять офіційні документи від каналу. Іноді, наприклад, буває з монастирями не завжди просто, тому що вони так обережно ставляться до телебачення.

- Раптом їх дискредитують телевізійники?

- Так. А потім деякі ченці ведуть усамітнене життя, то вони кажуть: «Ми не боїмося, але, розумієте, ми не хочемо». А дехто навпаки - і впускають, і показують, як живуть. Розумієте, завжди цей момент - знайомства - складний. Але досвід - велика річ. Якщо ти себе скромно і культурно поводиш, просиш, посміхаєшся, тоді тобі відкриваються майже всі двері. От я не пам'ятаю, щоб у нас був такий серйозний з кимсь конфлікт. Але ми з вами весь час збиваємося... Так от ми складаємо сценарний план. Я маю знати, який там є об'єкт або об'єкти, що ми знімаємо, що ми про них говоримо. Завжди попередньо шукаємо якусь цікаву людину або людей, іноді це краєзнавець... Ой а які краєзнавці бувають цікаві. Бувають звичайні - екскурсовод собі й екскурсовод, а бувають просто неймовірні, надзвичайні люди. Найкраще - маленькі містечка і села, там ці люди такі колоритні, їм навіть не завжди за то платять, вони ту садибу пана Лизогуба, чи ще якогось, підмальовують, самі вікна лагодять, самі квіти садять, самі екскурсії проводять, - і тим живуть. Я була, наприклад, дуже зворушена, коли ми приїхали знімати малесеньке село Самчики, Хмельницької області, там збереглася садиба Петра Чечеля, був такий пан, ми туди приїхали, день був гарний, і та садиба така доглянута, і парк величезний і вишуканий. Ви ж розумієте, ми їздимо багато і бачимо будівлі в різному стані. Іноді треба знімати, і ти розумієш, що хочеш показати гарно, бо ми позитивна програма, і так наші оператори, звичайно, стараються...

- ... а сучасних графіті, мабуть, оминути неможливо...

- І графіті з непристойностями, і штукатурку, що обвалилася, і шибки вибиті, і дахи розвалені, - всяке буває. А тут ми приїхали в село, а там таке все підфарбоване, парк мене дуже вразив, альтанка - все просто як з листівки. Ну і ходить по тому парку якийсь дядько, щось робить, копається в тій землі. Ми з ним привіталися, він нам дозволив знімати, і так запросто каже: та робіть все, що вам треба, директор дозволив. А потім з'ясувалося, що він той директор і є. Ось таких людей ми зустрічаємо. Але я знову збилася... Так от складаємо приблизний сценарний план, з музеєм домовилися, людину цікаву - умовно назвемо її краєзнавцем - видзвонили, підводки ведучої приблизно написані, закадровий текст теж. Щоправда, закадровий текст ще потім доробляється, але підводки і закадровий текст вже є, тобто я вже орієнтуюся, де, як і що приблизно зніматиметься. Але часто буває так, що вже на місці багато чого змінюється, якщо не все.

- Приїхали і зустріли бабцю?

- Найчастіше все міняється, якщо когось цікавого зустріли або ми щось переплутали. Або в інтернеті щось таке вичитали і повірили, а то взагалі неправда, і ти розумієш, що якийсь журналіст щось переплутав, другий списав і додав ще щось від себе, і от ми тут - і треба щось робити.

- Ви приїжджаєте на зйомки на один день чи все-таки намагаєтесь, якщо вже поїхали кудись далеко, відзняти якомога більше? Як організаційно все це вибудовується?

- А от це залежить ще від бюджету. У нас є наш бусик, який ми називаємо своїм домом, ми туди сідаємо, запаковуємося і їдемо. Якщо це село чи містечко на великій відстані, ми намагаємося, щоб це було економніше для каналу, відзняти декілька програм. Це складніше, але воно себе виправдовує по бюджету. Якщо це близенько десь, то ми знімаємо тільки одну програму, повертаємося, монтуємо, і знову їдемо. Наприклад, наприкінці літа ми їздили на Закарпаття, це дуже далеко, і ми відзняли, здається, одразу 5 програм, а потім уже монтували у запас. Звичайно, краще, коли ти приготував щось одне, їдеш і робиш якісно, маєш час побути з людьми, тому що іноді вони не відразу відкриваються і розказують щось цікаве. Буває так прикро іноді: ти приїхав, відзняв, а потім присів чаю випити - і люди згадують, що недалеко від їхнього села є млин старючий, і так починають про той млин розповідати, що в тебе аж слинка тече. Але вже все - сонце сіло, і ти тільки й думаєш: бабцю, чого ж то ви раніше мовчали. Коротше, так трапляється у нас, що зажди є привід повернутися.

- Ініціатива створення програми походила від вас чи від туристичної фірми, що спеціалізується на внутрішньому туризмі?

- Я тільки два роки в проекті. Наскільки мені відомо, попередня творча група розпочинала проект після майдану 2004 року. Тоді ж усі сподівалися, що після виборів будуть жити в іншій країні, дуже-дуже українській. Вони пішли до Тараса Стецьківа з пілотом. Був конкурс, було кілька програм, залишилися «Вихідні по-українськи». Раніше цей проект вела моя сестра Лілія Куликівська, потім вона пішла в декретну відпустку. А мені запропонувала прийти на кастинг. Я на той час займалася трохи проект-менеджментом, трохи PR. Перша зйомка була незабутня. Учора мене затвердили, а завтра треба було летіти в Туреччину на зйомки. Спека 40 градусів, грим тече, а підводки в голові не вміщуються. Інколи писали по десять дублів, але я дуже вдячна операторам за терпіння. Коли в аеропорту прощалися і наш оператор Саша Лепетун сказав: «Ну що , ще помандруємо?», зрозуміла, що це мій проект і моя група. Так і вийшло. Взагалі-то ми знімаємо про туризм по Україні, але іноді, час від часу, трапляється поїхати за кордон. Умови для цього має бути дві: перша - спонсор, друга - якийсь зв'язок з Україною. В Туреччину ми тоді летіли «шляхами Роксолани». А цього літа, наприклад, нас Посольство Грузії запросило в прес-тур. А ще ми в Німеччину їздили знімати. Там є один шалений дядько Хорст Вробель - німець, який живе в маленькому містечку Гіфорн і збирає млини з усього світу. Кожний млин має ім'я і у кожному є свій музей про ту країну, звідки млин родом. Український млин називається Наталка.

- А коштом каналу знімати таку програму можливо?

- На жаль, ні. Туристичний проект, якщо він міжнародний, то це дуже дорого.

- Стосовно «позитиву», про який ви говорите. Я теж дуже люблю їздити Україною, але от з позитивним сприйняттям є певні проблеми, іноді приїжджаєш і думаєш - боже. ..

- Буває. Наприклад, я пам'ятаю, у Львівській області є садиба графа Рея. Неймовірно гарна можливо, це одна з найкращих садиб, які я бачила в Україні - просто палац. Навколо неї мав би бути парк, і був колись парк, зараз теж це називається «парк», але то вже чагарник... Важко це все передати словами: там така краса - і все в жахливому стані. Вся садиба ще стоїть, жодна стіна не завалилась, але тримається ніби з останніх сил. Вона закрита, всередину доступитися не можна. Ми розпитали сторожа й дізналися, що її нещодавно хтось викупив, якийсь приватний власник. Я спочатку так обурилася - як так... Але потім подумала, що вибір невеликий - або завалиться, або комусь ще послужить. Гадаю, що новий власник, імовірно, не стане це валити, а відреставрує, відкриє якийсь готель. Не найгірша доля для цього чудового будинку.

- В мене бували сумніші думки. Є таке містечко Скала Подільська, по-моєму, Тернопільської області. Скала Подільська - це один з найрозваленіших замків, руїна, завалена сміттям, як годиться, там і «Кока-Кола», і баночки з-під пива, тобто видно, що це місце культурного відпочинку тубільців. І ти бачиш - старий зруйнований польський палац, старі польські будиночки з позабиваними шибками - роботи-то нема, люди повиїжджали, і над всім тим височіє пам'ятник Богдану Хмельницькому... В таких місцях питання про доречність української присутності для мене загострюється неймовірно. Власне, для мене український туризм дуже пов'язаний з такими спостереженнями.

- У нас є така примовка в групі, що український туризм - погані траси, пластикові стаканчики...і вогка постіль. Але скажу, як професійний турист - зараз уже краще, ніж три роки тому, але все одно по Україні подорожує тільки той, хто її дуже любить. Звичайно, там, де найбільші туристичні меки - Кам'янець-Подільський, Львів, Ялта, Мукачеве, там є і готелі класні, і кав'ярні затишні... Особливо гарна туристична інфраструктура у Львові. А от в маленьких містечках і селах треба бути готовому до екстриму.

- Де ви так екстримально ночували?

- Найекстримальніше - в ізоляторі будинку для сиріт. Не подумайте, там було пристойно, охайно, але саме по собі смішно. Якщо з гумором і позитивно, то тобі і в ізоляторі буде непогано. А найчастіше ми ночуємо або в людей вдома - голова сільради просить когось прийняти знімальну групу, або в якомусь готелику (зрідка, бо їх мало). Я вважаю, що як працюєш у такому проекті, то мусиш бути готовим до подібних ситуацій.

- Тетяно, а чи ви знаєте, що програма «Ключовий момент» збирається видавати свій журнал...

- А ми вже пробували! Було знайшли інвесторів, але вдалося видати перший і єдиний номер. Журнал - це мрія, бо багато чого залишається за кадром цікавого, є величезний архів, і текстів, і фото, хотілося б це використовувати. Ми навіть думали про інтернет-проект, це було б дешевше, ніж паперовий журнал, але наша творча група є дуже невеликою. Всього 6 осіб. Щоб робити щотижневу програму і ще щось, то треба мати на то людину, а на людину - кошти.

- Ігореві Пелиху вдалося свого часу продати торговельну марку «Галопом по Європах» туристичній агенції, і це такий один з небагатьох прецедентів, коли телевізійна марка вийшла за межі телебачення. У вас ніхто не хотів купити торговельну марку «Вихідні по-українськи»?

- Поки що ні. Я сміюся завжди і кажу, що як вийду на пенсію, то відкрию турбюро, і буду такою смішною рудою бабцею, яка буде їздити по всіх усюдах.

- І куди б ви повезли своїх туристів насамперед?

- У село Томашівка під Києвом. Там є православний монастир, який знаходиться в панській садиби. Томашівка - це мале село, і монахи тільки всередині змінили цю садибу, адаптували під монастир, а ззовні її відреставрували, пофарбували, навколо - парк... Там у них і страуси живуть, і павичі - все відкрито. І хто знає ту Томашівку? А вона тут, зовсім поруч.

- А, наприклад, якби вам хотілося показати як в Україні святкують різдво чи Маланку, куди б ви повезли?

- Наприклад, на Маланки, ми вже знаємо, що найкраще їхати в Банилів і Вашківці, це в Чернівецькій області. Ми туди їдемо, бо там найкращі маски, найгучніші гуляння. Там у них є маскар, у якого всі в селі замовляють маски, причому за два місяці починають ліпити, дуже цікаво, дуже кольорово. Різдво ми знімали в Карпатах. Але я завжди кажу, приїжджайте зранку і до обіду, бо далі - то вже не для преси, то вже... для міцних людей.

- А на Сумщину, Донеччину, Луганщину?

- В мене був стереотип щодо Донеччини і Східної України, що там мало туристично привабливих місць. Я й сама там мало бувала, і мені здавалося завжди, що там тільки шахти, вугілля, терикони, і все. Одного разу ми поїхали знімати Святогорську лавру, а поруч з нею є заповідна зона, яка називається Клєбан-Бик, вони її ще називають українською Швейцарією. Я чому сміюся, тому що багато місць в Україні називають українською Швейцарією, українською Венецією, українським Парижем, але от там теж Швейцарія. Уявіть, під відкритим небом «парк» скам'янілих дерев, які пролежали під водою мільйон років. Це вже і дерево, і недерево. Між іншим, зараз ми намагаємося частіше їхати на Схід, бо на Закарпатті й у Криму, здається, вже кожен куточок знімали.

- Тетяно, а чому програма виходить саме на НТКУ? Власне, чи думали ви про те, щоб перейти на інший канал? Все-таки у НТКУ, звичайно, величезне покриття, але ж це не найпопулярніший канал в Україні.

- А які канали роблять програми про культуру, про наш туризм? Я гадаю, поки що це «ніша» національного каналу.

- А про рейтинги і частки? Канал вимагає від вас якихось показників? Як у вас складаються стосунки з менеджментом? Чи ставлять вони вам якісь умови, чого від вас чекають?

- Бувало по-різному. Позаминулого літа ми дуже ретельно відстежували рейтинги і навіть зберігаємо у себе роздруківки. Тоді показники були доволі пристойними порівняно з середніми по каналу. Я пам'ятаю, програми про Крим мали частки і 5, і 6. Це немало для нашого каналу. Зараз у нас все це відстежує комерційний відділ. До речі, найближчим часом ми виходитимемо зі спонсором. Це, звичайно, побажання менеджменту.

- Вам ніколи не спадає на думку, що є журналісти, які розслідують складні справи, грають так би мовити у великому спорті, а ви начебто десь на маргінесах великої журналістики?

- Я вважаю, що в журналістиці, як і в Україні, немає околиць. Люди через кілька років забудуть імена сьогоднішніх політиків, а Батурин вічний. Класно працювати там, де тобі цікаво. Не заради грошей, а для душі. Мені пощастило - я працюю в цікавому проекті. Якби ви знали, скільки всього я побачила за ці роки! І якби змінювала проект, то тільки на історичний проект і про Україну. До речі, у «великій» журналістиці цього ніхто не робить. А треба було б.

Фото Яни Новосьолової