«Детектор медіа» продовжує серію інтерв'ю з молодими журналістами. Наталя Соколенко в ефірі телеканалу СТБ щовечора розповідає глядачеві про те, що коїться у країні. Частіше за все Наталя береться за створення таких сюжетів, які, на її погляд, можуть допомогти простим людям. А ще, на відміну від багатьох  колег, Наталка є  палкою захисницею справжньої, ще не спотвореної радянськими редакціями, української мови зразка 1929-го року.

«Найбільшим попитом у глядача користуються політичні скандали та розважальні сюжети»

- Наталю, чому саме телебачення?

- На СТБ я з 2002 року, а до того працювала на «Інтері» та державному ТБ. Але можу стверджувати, що справжня робота на телебаченні почалась з каналу СТБ, з програми «Вікна-бізнес».

Взагалі-то, десь із п'ятого класу школи я мріяла стати фахівцем з охорони пам'яток культури й історії. Але доля склалась так, що я навчалася на факультеті журналістики університету імені Шевченка. Тепер вже мені важко уявити, чим іще, окрім журналістики, я могла би нині займатися. Хіба що, якби мій чоловік був олігархом, я могла б привести до нормального стану хоч один музей, тому що те, що зараз робиться в наших музеях, не піддається словесному опису. У них немає грошей навіть на охорону, світло й воду, не те, що на розвиток, наукову роботу й поповнення експозицій.

- Саме тому вам так до вподоби соціальна тематика?

- Мені дуже подобається соціальна тематика, оскільки в мене є певний комплекс щодо того, чим займаюся: я дуже люблю свою роботу, але її результати не вимірюються чимось матеріальним. Промайнув сюжет в ефірі, та й усе. Але сюжети на соціальні теми, буває, мене заспокоюють. Ну, якщо, звісно, після ефіру щось змінилося. Так було із історією про пограбування музею в Умані, хоча ця історія не є «соціалкою» в чистому вигляді. Як з'ясувалося, кримінальну справу порушили на другий чи на третій день після сюжету на СТБ. Фабула - шикарна: директор музею у змові з очільниками райвідділку міліції підмінили оригінали полотен Тетяни Яблонської, Сергія Шишка, Миколи Глущенка на копії. Співробітники музею це помітили, повідомили, куди треба. Їм говорили: розслідування триває, зловмисники будуть покарані... Те, що справу порушили не одразу, дуже тому музею зашкодило. Директор, причетний до пограбування, до початку реального розслідування ще встиг відписати раднику мера Умані один з корпусів музею. Якби кримінальну справу відкрили одразу, то у музею було б нині два корпуси, а так...

Ось чому я люблю робити сюжети на соціальні теми - вони приводять до певних зрушень. І я бачу, що така функція ТБ, поряд із головною - розважальною, - також працює.

- Як вам видається, чи є попит на подібні соціальні теми?

- Я б сказала, що мій внутрішній, особистісний попит співпадає із запитами редактора новин. А глядач не завжди відчуває потребу у подібних темах. Адже часто я не певна, чи глядачу з Умані буде цікавим сюжет про те, що в Києві відімкнули гарячу воду. Адже в тій самій Умані гаряча вода в кранах зникла разом із радянською владою. Завжди хочеться вийти на якесь узагальнення, зробити висновок, але цього не можна робити за стандартами репортерської роботи. Узагальнювати не можна, треба все ілюструвати.

Рейтинги сюжетів свідчать, що найбільший інтерес, принаймні, у глядачів «Вікон», викликають політичні скандали та розважальні сюжети. Однак я розумію, що ми маємо користуватися таким потужним інструментом, як ТБ, аби допомагати простим людям.

- Вам вдалося допомогти уманському музею?

- Справа вже в суді. Але, слухають з якогось дива не в Умані, і не в Ямполі, де за такою ж схемою пограбовано музей, але вже за участі очільника СБУ й директора міськводоканалу. Ці дві історії об'єднані в одну справу, бо з прокурорського обвинувачення випливає, що в пограбуваннях обох музеїв був один організатор.

За моєю інформацією, у підсудних працівників міліції та СБУ виникли проблеми з ямпільськими та уманськими суддями, і лише в Крижополі змогли цю справу «втулити». Ми змогли потрапити на засідання Крижопільського райсуду лише на третій раз.

Вперше ми вже виїхали за межі каналу СТБ, коли нам зателефонували і сказали, що суд скасовано. Другого разу ми вже доїхали до Умані, коли нам стало відомо, що суд скасовується. Цілком можливо, засідання скасовували через те, що ми повідомляли: канал СТБ буде присутній. На третій раз ми вже нікому не говорили про намір приїхати, ми спізнились на засідання, аби воно розпочалося. І тут суддя Глушкова забороняє знімати телеканалу СТБ. Вчетверте ми приїхали туди разом з Валентиною Добротою, журналісткою «ТСН», але суддя знову заборонила нам знімати, а журналісту вінницької газети «33-й канал» заборонила вмикати диктофон. Пояснення було просто феноменальним: начебто телевізійна апаратура й диктофон можуть створювати технічні перешкоди для запису судового засідання. Ми привезли всі необхідні листи, і голова районного суду був не проти нашої присутності, але він нам сказав: «Ну, чомусь Глушкова боїться». Чого вона боїться, давайте всі разом з'ясовувати, разом із регіональною пресою. У цьому питанні я закликаю всіх журналістів допомагати.

- Ви особисто погроз з цього приводу не отримували?

- Ні, слава Богу, ні.

- Але скандали за вашої участі почастішали. От як той випадок із чиновником КМДА. Ви зачинили двері на ключ, аби він не вийшов зі свого кабінету? Чиновник стверджував, що ви поводили себе нахабно... 

- Це дуже насмішило мого чоловіка в першу чергу... Керівництву каналу було надіслано листа, де йшлося про те, що журналістка Соколенко - хамка, вона заважала роботі цілого управління КМДА. А начальнику цього управління вона не давала вдягнутися, взяти дипломат і вийти з кабінету. Чоловік спитав у мене: «А ти що, спочатку роздягала його, чи він вже був голий, коли ти прийшла?» 

- А ви дійсно зачинили двері кабінету зсередини?

- Так. А що було робити? Погроз не було, хоча я усвідомлюю, з ким я маю справу. От, наприклад, мені неприємна сама згадка про очільників Державної цінової інспекції, це структура Міністерства економіки.

Взимку ми зробили сюжет про те, як підлеглі на місцях пишуть відкриті листи до прокурорів і всіх можливих правоохоронних структур, доповідаючи, що київське керівництво Державної цінової інспекції змушує їх брати хабарі з підприємців. Ми записали думки обох сторін конфлікту, і після того, буквально через тиждень, почалися арешти цих інспекторів і навіть керівників обласних цінових інспекцій, загалом шістьох чи сімох чиновників заарештували. Їх «брали» якраз в ту мить, коли підприємці приносили хабарі, які з них й вимагали в Держцінінспекції. Я не маю підстав пов'язувати ті арешти з нашим сюжетом. Швидше, правоохоронці отримали необхідну інформацію з відкритих листів.

Але публіка в цій інспекції дуже неприємна. Це - одеські підприємці, які прийшли до державної структури. Я усвідомлюю, що ці люди можуть бути небезпечними, але краще про це не думати, а далі збирати про них інформацію, чим я і займаюся. Тим більше, що реакції з боку Міністерства економіки - жодної. Люди, яких у відкритих листах прямо звинувачено у корупції, й це підтвердили подальші події, працюють на своїх місцях. За моєю інформацією, працюють за тими ж схемами.

«Можливо, наш глядач буде потроху вчити справжню українську мову...»

- Якщо брати останній випадок з Медведєвим, я вважаю, що СТБ впорався із завданням. По-перше, автор сюжету Ольга Червакова подала ролік-пародію на звернення, зроблену Олегом Козирєвим під назвою «Украину захватили пришельцы». Після того я прийшла на засідання Кабміну, і мені кажуть: «Ви молодці, що хоч розрядили ситуацію», бо всі, як кажуть у «Файна Юкрайна», «обка...лись».

Навіть журналісти перелякалися після заяви Медведєва. А наш стиль і полягає в тому, аби зіронізувати над ситуацією, спустити політиків з небес, показати, що вони - не боги. Сподіваюсь, після того сюжету «Вікон» глядач подумав: а хто такий Медведєв, і зрозумів, що його можна сприймати не так, як він хоче, а так, як його сприймає, наприклад, Інтернет-спільнота. Крім того, ми подали ще й експертну оцінку, яка пролунала тільки на СТБ, про те, що насправді це звернення може бути наслідком внутрішньої боротьби в Росії між Медведєвим та Путіним, які з'ясовують, хто в домі хазяїн. Напередодні звернення, в іншому сюжеті «Вікон», експерт стверджував, що Зурабов - це абсолютно путінська людина, і таким чином, Путін буде визначати політику щодо України, а відтак і газові схеми. А Медведєва, можливо, обурило, що за нього вирішили, хто контролюватиме ключовий напрямок. Звісно, все це - лише версії. Однак на інших каналах цього не пролунало, і я думаю, що СТБ в цьому випадку цілком задовольнив потреби простих глядачів, котрі не є користувачами Інтернету.  

- Водночас СТБ, як і деякі інші канали, анонсує серйозні теми, а починає випуск з того, що Денис Басс влаштував якесь частування, або ж, образно кажучи, у зоопарку народилося кенгуру.

- Ми зважаємо на те, що наш випуск виходить в ефір о 10-й годині вечора, і теоретично наш глядач міг уже міг подивитися новини по «Інтеру», «1+1» і решті каналів, тому редактори свідомо не ставлять топ-новину першою, щоб людина, котра бачить це вже втретє чи вчетверте, просто не перемикнула. Тому Денис Басс був чудовим рішенням «для затравки». Я сподіваюся, що глядач цінує наш іронічний стиль, читає наші смішні субтитри і залишається з нами до кінця випуску.

- Уже давно обговорюється як дурнувата примха ще одна особливість «Вікон» - незвичнй український правопис...

- Це наші літературні редактори Віктор Кабак, Володимир Присяжнюк, Світлана Лозниця запропонували нам повернутися до правопису редакції 1929 року. Це - правопис, як ми вважаємо, справжньої української мови. Справа в тому, що ще в 20-30-і роки минулого століття правописна комісія збиралася кожного року, аби внести зміни та зафіксувати усталені норми української мови.

Але редакція 1929-го року - остання, яку уклали фахові філологи з усих українських земель. Після того більшість тогочасних мовознавців репресували, а проти результатів їхньої праці борються досі - в незалежній Україні. Потім почались засідання інших правописних комісій, і всі вони мали на меті так відозмінити норми української мови, аби максимально наблизити її до російської. Вінцем цієї справи можна вважати 1966-й рік, коли Академія наук УРСР  випустила російсько-український словник, який інтелігенція назвала «російсько-російським».

Тому ми і вирішили повернутися до витоків. Ми розуміємо, що це не всім подобається, але це - наша принципова позиція. Оскільки саме це - справжня українська мова. Я, наприклад, і в побуті кажу «міліціянти», «евра», «Еспанія».

Звикали до такої вимови ми всі по-різному. Я прийшла на СТБ в 2002 році, й вже тоді на СТБ казали «Европа», «Атени». Інколи у нас виникають з цього приводу суперечки з керівництвом. Але розумієте, настільки була затерта українська мова штучними нашаруваннями, що деякі слова були просто забуті. От, наприклад, що таке «слоїк»?

- Не знаю...

 - Це банка! І моя бабуся, що мешкає на Вінничині, чия питома мова не зіпсована радянською освітою, так і каже. Або батьки Сергія Андрушка на Чернігівщині не кажуть м'яч, кажуть «опука».  Наші журналісти народилися у різних регіонах, однак ніхто з них не чинив спротиву такій мові - ні ті, хто з Донецька, ні ті, хто з Симферополя. Всі перейнялись якось душевно цим питанням. Адже стільки людей загинуло за ці принципи.

До нас надходить багато обурених листів. Мовляв, ви говорите так, як розмовляв Петлюра, але, якщо вони пишуть нам листа, значить, вони нас дивляться! В університеті нас вчили, що інформація на 80% сприймається через відео, і якщо вміло долучати до відео справжні українські вирази, то, може глядач потроху сприйматиме та запам'ятовуватиме ці слова. І так потрошку буде вчити справжню українську мову.

- Є у тележурналістів СТБ кредо, те, що вирізняє вас від усіх інших?

-  Іронічність. Менше пафосу й прижихання. і не робити вирячені очі там, де немає чому дивуватися. Пам'ятаєте, Чехов писав, що треба ставитися до своїх героїв зверхньо, тоді тільки вийде об'єктивна картина. Не знаю, чи правильно говорити, що ми ставимося до своїх героїв зверхньо, але до наших політиків журналісти просто зобов'язані ставитися саме так. Тим більше, що ми маємо інформацію про те, що насправді являють собою ці люди.

- Ви знаєте про це, а ваш глядач? Більшість людей досі впевнені: все, що вони чують з екранів, - свята правда, а політиків ділять на дуже хороших та дуже поганих...

- Я б не стала так узагальнювати. Світ сильно змінився, у цих людей є діти, які доносять до них свою точку зору, є онуки. Отаких ортодоксів, я думаю, насправді мало, це - хіба що електорат Комуністичної партії й трохи - електорат Партії регіонів. Ми багато робимо для того, аби спустити цих політиків на землю. От президент Ющенко обізвав людину молдованином, а потім вибачався, і про це повідомив тільки СТБ у сюжеті Сергія Андрушко. Ми продемонстрували, що Ющенко - не такий вже рафінований, як думають його виборці. Так само - Віктор Янукович. Він може декларувати про свої стосунки із законом що завгодно, а ми з Османом Пашаєвим зробили сюжет про те, як він поцупив урядову ділянку у Межигір'ї. Свого часу там відпочивав Микита Хрущов, згодом -прем'єр-міністри вже незалежної України. А Янукович, йдучи з посади очільника уряду в 2007 році, прихопив всі 138 гектарів разом із будинками, що, напевно, мали ще й історичну цінність.

Ми користуємось усіма можливостями показати глядачеві, якими жадібними, невихованими насправді є наші політики. Адже, незалежно від вашого віку і того, як ви ставитесь до президента, якщо вам показують, що він облаяв когось, це - красномовно.

- Якою вам уявляється ваша цільова аудиторія? Хто ваш ідеальний глядач?

- Взагалі, наша цільова аудиторія - це люди віком від 35 до 49 років, і саме на таких людей ми орієнтуємося.

Існує загальне правило, вироблене співробітниками BBC: текст до будь-якого сюжету має бути написаний так, аби його зрозумів 14-річний підліток. Ми поєднуємо виконання цього правила із іронічністю, сподіваючись на те, що освічені люди зрозуміють висновки експертів та метафори. Ми намагаємось зробити так, щоб основна тема була зрозумілою для всіх, а старшим та освіченим глядачам ще й було смішно. Насправді, нам хочеться уявляти свого глядача інтелігентом.

«Небезпека цензури цілком реальна»

- Наближається жорстка передвиборча кампанія-2010. Які небезпеки для журналістської спільноти вам вбачаються нині найбільш реальними?

- Небезпека впровадження цензури цілком реальна, і в такій ситуації журналістам потрібно діяти спільно. Я не можу сказати, що цензура вже запанувала, але відчуття небезпеки присутнє. Що тут можна зробити? Знову ж, за Чеховим, ставитися до всіх зверхньо, розуміти, що політики зараз будуть виглядати святими та божими, обіцяти все що завгодно.

Колись Іванна Коберник розповідала таку історію. Вона стажувалася у Німеччині, і там саме вирувала передвиборча кампанія. Іванна запитала у колег-журналістів: «Як ви відрізняєте піар від справжніх обіцянок політиків?» І колеги їй відповіли: «Ніяк не розрізняємо, бо це все, включаючи обіцянки, є передвиборчий піар». Але зараз не 2004-й рік. Я не знаю жодного колегу, зачарованого нині хоч одним з кандидатів, на відміну від 2004-го року, коли всі журналісти були щиро зачаровані або одним, або іншим політиком. Та це дуже добре для нас, що ми нині не симпатизуємо нікому з них. Важливо, щоб таке критичне ставлення спостерігалося і на рівні топ-менеджерів, щоб на них не було тиску. Сподіваюся, що кожен зробив висновки з подій 2004-го року. Можливо, це лише мої мрії. Знаєте, я взагалі мрійниця. Думаю, що люди змінюються на краще.

- А як ви прокоментуєте думку про те, що у 2004-му за «темниками» працювали лише ті, хто волів заробити більше, а на принципових людей ніхто особливого тиску не чинив. А сьогодні, мовляв, ситуація зовсім інша - журналісти бояться втратити роботу, і тому без зайвих доплат будуть «піарити» всіх, кого накаже топ-менеджмент.

- У нас це нереально. І в 2004-му році у нас нікому не платили додатково за жоден сюжет. До речі, європейські спостерігачі моніторили тоді українські теленовини і назвали новини на СТБ та, здається, ТОНІСі найзбалансованішими. Однак повторюю, загроза цензури сьогодні існує. І тут єдиний вихід - діяти колективно. Якщо журналісти будуть боротися один на один із системою, їх справді можуть звільнити. А сьогодні у всіх - купа кредитів, і нікому не хочеться лишитися на узбіччі. Однак існують механізми протидії такому тиску. Одна справа, коли топ-менеджмент висуває етичні аргументи, пояснюючи, чому ми не можемо озвучити ту чи іншу інформацію, наприклад, коли йдеться про родинні зв'язки. Етичні аргументи ми сприймаємо, але аргумент грошей - ніколи. Я думаю, що ніхто навіть не пропонуватиме нашим журналістам гроші.

- Але ж у вашому холдингу вже помітно справжню «джинсу» - матеріали про Олександра Пабата.

- Пабат ні на що не впливає. Ну реально, хто такий Пабат? Якщо хтось із кандидатів у президенти щось вчинить, і нам скажуть про це не говорити, це буде приводом говорити про цензуру та «джинсу». Появу, наприклад, Арсенія Яценюка я взагалі не пригадую у нас в ефірі, а до Сергія Тігіпка я звертаюся лише як до експерта з фінансових питань. Він - справді класний фінансист. Небезпека не в тому, що хтось дав сюжет про невпливового політика, типу Пабата, а в тому, що хтось приховує важливу інформацію про реальних претендентів на посаду, про тих людей, які реально мають шанси перебрати на себе владу в країні.

- До речі, чому ніхто з журналістів не поставив питання: на якій підставі Арсеній Яценюк задовго до офіційного старту перегонів веде активну агітаційну та рекламну діяльність?

- Наскільки мені відомо, вітчизняне законодавство не передбачає жодного покарання за подібні речі. А чому з цього приводу мовчить ЦВК? Тема правильна. Варто лише порахувати, скільки вже витратив на рекламу Яценюк. У нас в законодавстві прогалини: немає покарання за перевищення чітко визначеного бюджету передвиборчої кампанії. Про що й говорити, коли чи не найпершою рекламується прем'єр-міністр... Ми дали синхрон Юлії Тимошенко, де вона відповідає на запитання оглядача «УП» Сергія Лещенка, з такою хитрою усмішкою говорить, що це - соціальна реклама. Але видно, що сама Юлія Володимирівна не вірить в те, що вона говорить. Її міміка спрацювала краще за будь-які слова.

«Ми робимо сюжети-скарги і будемо їх робити, доки в нас не запрацює судова система»

- Є теми, які вам дуже хотілося б зробити?

- Мені хочеться довести до логічного завершення ці судові засідання навколо викрадення картин з музею. Хочу пов'язати цю історію з подібними. Адже в 2004-му році така сама історія сталася в селі Кмитів Житомирської області. Відбувся суд над директором музею, задіяним у такій точно схемі, але йому дали термін умовно. Де-факто ніхто не покараний, а картини так і не знайдено, як і замовників злочину. Але тоді преса про процес нічого не знала. Цього разу, сподіваюся, буде інакше.

Крім того, моя вендета - це Державна інспекція з контролю за цінами. Я впевнена, що там нічого не робиться для відновлення справедливості. Очільниця цієї структури, котрій має незабаром виповнитися 55 років, збирає документи для подовження своїх повноважень на цій посаді. Це мене обурює чисто на людському рівні - як можна так робити, коли заарештовано сімох її підлеглих.

А ще я чекаю на завершення першої каденції президента Ющенка. Робитиму сюжет про його передвиборчу програму «10 кроків назустріч людям». У мене є герой, держслужбовець, що на своєму рівні, так би мовити, пропорційно, цю програму виконав. Зараз, за моїми даними, він сидить в СІЗО.

- Який зі своїх сюжетів ви назвали б найкращим?

- Насправді жодним зі своїх сюжетів я незадоволена. Мене інколи просто трясе, коли віддаю текст редактору. Особливо на ранок для мене стає очевидним, що можна було зробити все не так. І коли хтось відзначає мої сюжети - з редакторів  чи глядачів, - для мене це дивно, тому що я дуже критично ставлюся до них.

Я робила сюжет про президентські вибори у Франції, і його відзначила «ТК» як максимально наближений до глядача сюжет з міжнародної тематики. В тому сюжеті дійсно фігурували українці, що мешкають у Франції, їхні оцінки та коментарі цієї події. Але для мене було дивним, що сюжет відзначили. Тому що з художньої точки зору - я сама собі дуже жорсткий критик. Можу собі поставити плюсик, якщо мій сюжет на щось вплинув. Після сюжету про пограбування музею було порушено кримінальну справу, і в цьому - велика заслуга СТБ. Непогано вийшло з цим чиновником із КМДА. Вони намагалися впровадити систему поборів у готелях, та ще й відслідковувати інформацію, хто із ким ночував. Після мого сюжету їм не вдалось цього зробити.

Ще коли я працювала на «Інтері», я робила сюжет, котрий подивився тоді президент Леонід Кучма. Мова йшла про залізничників, які жили посеред поля, а тоді саме перебудовували Центральний залізничний вокзал. Ми підрахували кошторис. Вийшло, що мільйон гривень в день витрачалося на вокзал, в той час як тим залізничникам було потрібно не більше мільйона гривень, аби вирішити їхні житлові проблеми.

Але це - радянський атавізм. Коли так працюють судова та правоохоронна система, люди часто щиро вважають, що їм можуть допомогти лише журналісти. Ну, я й допомагаю. Хоча в країні, де можна розраховувати на суд чи правоохоронців, журналісти, напевно, такі сюжети не роблять - сюжети-скарги, я б сказала. От як би висвітлювали історію з пограбуванням музею у Франції? Там би зосередилися на детективних аспектах історії, змалювали б, як ночами художник сидів та клепав підробки на замовлення колекціонерів... А ми зосереджуємось зовсім на іншому. Головне питання: чому цій справі не дали ходу. Доводиться вже поза журналістськими обов'язками підходити до керівництва СБУ, наприклад, і просити: «Будь ласка, зверніть на це увагу».

Ми будемо так працювати, доки в країні не запрацює судова система.

Ось і виходить, що нині саме ЗМІ є локомотивом формування громадянського суспільства і чи не єдиним інструментом побудови політики. І лише ЗМІ артикулюють ці проблеми.

Однак і прості люди теж повинні розуміти, що якщо біля їхнього будинку сміття, наприклад, то треба проявити свій громадянський обов'язок і власноруч винести це сміття. Ми так з чоловіком і робимо. Кожної осені, коли завершується сезон пікніків, ми виходимо до нашого лісу на Нивках та збираємо сміття, і виносимо по 20 здоровенних мішків. Це і є прояв нашої громадянської свідомості. А більшість громадян пасивні.

- А на рівні журналістської спільноти є прояви громадянської свідомості?

- Спостерігалася активізація у 2005-му році. А нині знову - наскрізна пасивність.

-  Чи існує для вас зразок журналістського професіоналізму?

- Одразу давайте винесемо за дужки мої оцінки професіоналізму тих, з ким я працюю. Це - Євген Кисельов. У Кисельова, на мій погляд, все прекрасне - його мова, його поведінка в кадрі, його громадянська позиція. Він відстоював свою позицію до останнього і врешті опинився, для нього на жаль, в Україні.

Мені дуже подобалося, як під його керівництвом працювала інформаційна служба НТВ: це було оперативно, іронічно, аналітично. Вони встигали й робити документальні проекти. Ніколи не забуду зроблений Кисельовим документальний фільм про Бориса Єльцина, який вийшов в ефір в той самий день, коли Єльцин повідомив про свою дострокову відставку. Кисельов - це професіонал екстра-класу, і не тільки в технологічному плані. Подобається мені й Володимир Познер, але Кисельов більш живий.

-  Якщо ви так поважаєте російських профі, як ви ставитесь до Савіка Шустера та створеної ним «шустер-реальності»?

- Приблизно так, як ставляться сценаристи «Файна Юкрайна» - іронічно. Савік - професіонал, і він мені дуже подобався, коли працював у Росії. А нині він не переймається тим, що відбувається в Україні, виступає в якості безстороннього спостерігача. Принаймні, мені так видається, як глядачеві його ток-шоу. А мені б хотілося, щоб журналіст пропускав через себе кожну подію.

Камера висвітлює все. Шкіру обличчя, наприклад, на кілька шарів вглиб. Але й так само - і душу, і це - не перебільшення. Я розмовляла про це із професійним художником, і він розповідав: можна й не спілкуватися з людиною, коли малюєш її портрет, все одно дізнаєшся усе - і хороше, й погане. Тому він не хотів писати портрет власної дружини, аби не дізнатися того, що може розчарувати. Так і телекамера висвітлює те, що людина хоче приховати, а очі видають, і міміка видає. І ось коли Шустер прохолодно ставиться до до українських проблем, я це відчуваю.

- Серед вітчизняних журналістів у вас ідеалу немає?

- Юрій Макаров. Його «Телеманія», що виходила на «1+1», а надто документальні фільми про Тараса Шевченка й Івана Мазепу - для мене не просто взірець телевізійного проєкту, а витвір мистецтва. Подобаються документальні проекти Наталки Фіцич. Дуже тонка робота.

Хочу згадати про Євгена Федченко. Він був редактором міжнародного відділу каналу СТБ, а тепер створює проект «Журналістика цифрового майбутнього». Він також відповідає критеріям інтелігентності, іронічності, обізнаності в темі, та й просто людського шарму.

Фото Яны Новоселовой