Перед річницею Майдану цікаво погортати присвячені йому публікації, накопичені впродовж року: роздруківки з інтернету, відкладені впродовж року газети. На сайті «Української правди» вже навіть аж цикл спогадів з’явився, розпочатий у вересні зворушливим героїчно-сентиментальним дописом Тетяни Сороки «Чи пам’ятає пан Ющенко, що ціна його влади у дні революції дорівнювалась ціні нашого життя?». Для захопленої молодої жінки пережите на Майдані – яскрава натхненна картинка й незабутній душевний досвід: «Людей неймовірно багато, і це викликає якесь дивовижне піднесення, багато перехожих посміхаються у відповідь. І раптом відчуваєш, що ти просто щасливий бути саме ТУТ і ЗАРАЗ. Це дивовижне відчуття єднання всього народу, підтримки і доброзичливості було не в мене одної: про це можуть сказати ті, хто був у ті дні на Майдані». Але насправді вже навіть інші статті в «Українській правді» кажуть про Майдан різне.

«Вражена тим, як проголосували кияни! – поділилася ще після першого туру виборів із тижневиком «2000» (№47, листопад 2004 року) киянка В. Логінова. – Чи вони не бачили походу бульваром Лесі Українки?» (Та бачив, навіть і сам ішов, і з чого такий переполох?) Отож, уже від самого початку, крім тих, кого Майдан надихнув, були ті, кого він налякав, а тепер до них додалися розчаровані – вони варті окремої уваги, але спершу складемо шану тим, завдяки кому вони мають де вилити свій переляк і своє розчарування, а ми – дізнатися про їхню присутність: тим, кому Майдан усе зіпсував.

Візьмімо хоч би найповажнішу газету біло-голубої України «2000», яка з номера в номер наполегливо і високопрофесійно лякає своїх читачів жахіттями свободи, вбачаючи в ній загрозу порядкові й стабільності, й послідовно та рішуче викриває «оранжеву мітологію». Втім, як з’ясувалося, від проколів не убезпечені навіть найдосвідченіші фахівці. Повернувшись із цьогорічної літньої відпустки, перегріта на жовтогарячому сонечку редакція у першому ж серпневому числі (№31) фатально втратила політичну пильність, що й засвідчив матеріал Григорія Матієнка:

«Той факт, що Україна із притаманною тільки їй інтерпретацією сучасності кілька місяців тому зненацька опинилась у світлі рамп на європейському кону, спричинив відчуття самовпевненості, раніше їй не знане. Здавалося, були здивовані навіть сотні тисяч людей на Майдані».

Скільки-скільки було здивовано людей на Майдані? Любі друзі! Ви не читаєте власної газети? Для кого старався Олександр Голичев, готуючи в торішньому 51-му числі вашого тижневика всю правду про те, що «“Оранжевим повстанням” керували з військової бази Порто» в Португалії, де розташовано центр психологічних операцій НАТО? Я розумію, що остаточно ця правда мала запанувати після остаточного тріумфу Віктора Федоровича Януковича, – але чи Ющенків прихід є достатнім приводом її забути?

Перед самісіньким «третім туром» часопис надав цілу шпальту інтерв’ю з анонімним («так того требует специфика его работы») співрозмовником, «одним із керівників психологічних операцій та психологічної протидії в СРСР», для сенсаційного розвінчання геть усіх мітів оранжевого заколоту, що мусило його поховати (але чомусь не поховало – мабуть, така надійшла вказівка з натівської бази). І розпочав керівник психологічних операцій саме з «міту першого»: «Народ сам вийшов на Майдан, було його там кількасот тисяч, акція стала загальнонаціональною» – це, виявилося, легко спростувати, адже «всі випускники радянських військових училищ знають стандартний розрахунок шикування військової частини чи з’єднання на плацу: на одного військовослужбовця потрібно 1 кв. м площі. Якщо сьогодні порахувати всю вільну площу Хрещатика й Майдану, вільні місця, де може стати людина, – щонайбільше отримаємо 40 тис. кв. м. Отже, ущільнене розміщення людей дасть максимальну завантаженість цих територій 40 тис. людей. Проте максимальна завантаженість – це коли особовий склад нерухомий. Але ж мітинг перебував у русі: одні приходили, інші відходили. Це означало, що люди стояли не в щільному шикуванні. А таке шикування передбачає 2 кв. м на одну людину. Те «людське море», що його показувало телебачення, фактично складалося з 20–25 тис., безумовно, багато тисяч із них прийшли сюди щиро».

То звідки «сотні тисяч людей на Майдані», колеги? Довіра ваших читачів похитнулася, але ще не пізно все залагодити. Знайдіть у редакційному приміщенні кімнату завбільшки 4х5 метрів; порахуйте площу – це буде 20 кв. м; розставте по кутках чотирьох ваших працівників, іще чотирьох розташуйте по кімнаті на однаковій відстані від них і одне від одного; в центрі розмістіть п. Григорія Матієнка та будь-якого експерта, який знайде в собі мужність потвердити, що саме такою була щільність і завантаженість «людського моря» на Майдані: 2 кв. м на одну людину; сфотографуйте все це й на річницю оранжевого повстання вмістіть фотографію поряд із торішнім знімком будь-якого мітингу, і хай у компетентності ваших експертних оцінок не сміє сумніватися ніхто. А то я вже чув інсинуації, нібито їх постачає вам якийсь випускник радянського військового училища, сидячи не в Португалії навіть, а десь аж у Канаді чи іншій віддаленій державі агресивного блоку НАТО.

І нехай найбільшою винагородою вам за вашу незаплямовану честь і порядність буде істеричне скандування екзальтованої юрби, що збереться на роковини свого проплаченого західними розвідками помаранчевого шабашу: Кі-чи-гін! Під-ра-хуй! Як і мені найбільшою винагородою за мій вибір-2004 стають ваші публікації, повертаючи мені молодість, незабутній аромат тих часів, коли можна було кайфувати від телепередачі, автори якої шпетили журналістів «Свободи / Вільної Європи» за зв’язок зі спецслужбами, а в титрах дякували за співпрацю КГБ СРСР. Сміливо доручайте пошук грошей Сороса чи Бєрєзовського людям, які годуються з руки Медведчука: українська громадськість мусить затямити, що вітчизняні спецслужби і вітчизняні гроші не пахнуть. А ще – не минайте жодного розчарованого. Їх тепер до вас набіжить – тільки встигай шпальту підставляти.

Хоча годі сподіватися, що хтось із них пояснить без істерики, а що ж сталося такого, що мусило б зібрати нас усіх на цвинтарі розстріляних ілюзій? Хіба перед виборами ніхто з нас публічно не міркував про те, чи можна сподіватися оновлення влади від опозиціонерів і взагалі покладати на них якісь надії? І що – нинішні владці поводяться не так, як передбачалося? Чи ми не розуміли Тараса Возняка, який домагався від нашоукраїнців (а радше - від нас усіх) відповіді: «Яка відмінність між, скажімо, Григорієм Суркісом і Давидом Жванією? Чи між Євгеном Червоненком і Віктором Пінчуком? Та й узагалі, що всі вони роблять у “списку Ющенка”? ...Я хочу, наприклад, почути, що “цей бандит є сучим сином Нашої України”, і він потрібен для того і того» («Критика», 2004, ч. 1–2). Ми не знали відповіді на ці запитання? Знали. (Принаймні, на найперше з них Микола Рябчук відповів одразу, в тому ж таки числі «Критики»: «Така, приблизно, як і між Павлом Лазаренком та Юлією Тимошенко».) Ми не знали, що ризикуємо, голосуючи за «весь список»? Знали, і вважали, що ліпшого вибору не маємо. А тепер, значить, ми вважаємо інакше? Ми не знали, що після Ющенкової інавгурації запитань до «Нашої України» в нас не поменшає, а навпаки? Знали, проте не квапилися з ними, слушно констатує Ярослав Грицак: «До президентських виборів ми говорили собі, що тільки-но Ющенкова команда прийде до влади, будемо готові з першого ж дня критикувати її, а до того моменту солідаризуватимемося з нею, щоб не применшувати її шансів у боротьбі з Кучмою та Януковичем. На жаль, ми не виконали своєї обіцянки» («Критика», 2005, ч. 10). То чи не буде за таких обставин наше розчароване скиглення отією зрадою ідеалів Майдану, яку ми воліємо перекласти на когось?

Звісно, крім запитань до себе, я маю цілу купу запитань до моїх вождів. Хоча з деякими, певно, вже запізнився. (І, має рацію Грицак, сам винен.) Деякі, натомість, навіть і мені самому видаються дрібними й недоречно естетськими. Скажімо, я був би дуже втішений, якби путній іміджмейкер посадив поруч себе Юлію Тимошенко, взяв би її долоньку в свої руки й розтлумачив би майбутньому лідерові помаранчевої опозиції, що таке кіч і несмак. Кажуть, вона хапає все з півслова, і ми надалі були би порятовані від вульгарної милодійності. А от витончені манери нашого президента таки турбують мене більше, ніж пригоди його сина, і я був би втішений, якби хтось розтлумачив йому, що коли він на публічних заходах саме як президент і поводитиметься, не потрібні будуть жодні додаткові релізи: я президент, а не пастух, глядіть же, не переплутайте.

А ще я знаю, що саме мусив би сказати президент учасникам Помаранчевої революції в її річницю – чи пак тим із них, хто дочекається його появи, бо він спізниться до нас на півтори години (хіба що, може, у вересні серед інших вигнав і нехлюя, котрий відповідав за протокол). «Друзі, хіба за це ми стояли на Майдані?!» – мав би сказати наш президент. Але я знаю, що він скаже не це. Він набере деголівської постави й твердо та мужньо вимовить: «Друзі! Бандити – це також Україна!». Я знаю, що цей непростий, але відповідальний і необхідний для нації крок він зробить. Тому що послідовний.

Януковичеві штабісти, пристрасно викриваючи «американські» політтехнологічні ходи помаранчевих і водночас не гребуючи їх мавпувати, можуть нарешті возрадуватися: настала пора зворотнього витікання мізків. Як же переконано запевняли вони нас, що нам за наше стояння на Майдані заплачено, а ми все не йняли віри – і ось підтвердження надійшло з Ющенкового «оточення». Вірний сучий син «Нашої України», уражений у саме серце зухвалим нагадуванням Юлії Тимошенко: «Майдан скандував моє ім’я», квапиться роз’яснити мені, що коли після виступу майбутнього президента я горлав на мітингу «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!», то це я висловлював свою громадянську позицію, а коли десять хвилин пізніше після виступу майбутньої прем’єрки горлав «Ю-ля! Ю-ля!», то виконував проплачене замовлення. Адже насправді Майдан стояв «за Ющенка». Хоч як пече мене сором, адекватно відреагувати на це глибоке спостереження можу, тільки й собі по-зрадницькому позичившись у Януковичевому арсеналі: ну, хто після цього цей добродій, як не відома з Біблії парнокопитна тварина, котра заважає нам жити?

Якщо комусь і досі треба пояснювати, задля чого ми вийшли на Майдан, готовий це робити. Не «за Ющенка», не «за Тимошенко» і не «проти Януковича», а за можливість через п’ять років знову прийти на вибори, а не на затвердження начальницького волевиявлення, підкріпленого темниками і проміжними серверами. І наше сьогоднішнє «розчарування» – підтвердження наших сподіванок. Ми голосуватимемо за того, хто гідний бути нашим президентом, і зовсім не факт, що це знову буде Ющенко. Факт, що це не буде Янукович.