Не знаю, з чим пов’язаний той факт, що більшість нових шоу цього телевізійного сезону пропонує канал ICTV, але доводиться погодитися: від передвиборчої “Свободи слова” до дискусійної “Лінії конфлікту” – продукція “помаранчевого каналу” претендує на те, щоб задовольнити досить широкий спектр глядацьких смаків, і то за допомогою власного продукту. Тим прикріше, що часто доводиться спостерігати й наповнення айсітівішного прайму купованим або спільним з російськими виробниками контентом, та ще й невисокого ґатунку.

Саме така ситуація склалася в неділю, коли з восьмої до дев’ятої вечора в ефірі йде програма “Острів спокус”. Не думаю (та й не тільки я – рейтинги не дадуть збрехати), що в той час, як загальнонаціональні канали демонструють розкручені, інколи й зовсім непогані фільми, які були в прокаті кілька років тому, глядач прикипатиме до екрану з картинкою ICTV, де все справляє враження брутального дежавю: пальми, піски, напівголі тіла, підступні інтриги та інші атрибути – о’кей, вгадали – реаліті-шоу.

Всі риси формату, причому формату саме російського реаліті-шоу, дотримано: сюжет і колорит, установка на підлу комбінаторику учасників, ведучий-актор із тих серіалів, які йдуть за кілька годин до нашого шоу. Еротика – загалом безневинна й цнотлива, порівняно із західним “хардкором” “Великого Брата”, але охочі зможуть собі домислити все, чого запрагнуть. Хлопці й дівчата мешкають на окремих островах, відповідно до ґендерного принципу. Серед них – чотири пари з Москви, Києва та Харкова, які проводять час у товаристві “вільних” хлопців і дівчат, чия мета – розвалити їхні стосунки. Щодня дівчина обирає, хто піде з її хлопцем на побачення, і так само обирає її хлопець. Завдання – виявити витримку і, відповідно, не дати партнерові розчаруватися в собі. Крім того, є ще купа побічних ліній і конкурсів, які урізноманітнюють перебіг подій, котрий, правду кажучи, не вирізняється надміром динамізму.

Персонажі “Острова спокус” теж усі як на підбір – фактурні. Хлопці всі до останнього “качки” й “мачо” (воно й зрозуміло – “спокуси” й мають бути “спокусами”), дівчата – скажімо так, різні, більш або менш стервозні. Усі розповідають на камеру про свої враження від решти учасників шоу, а добрий ведучий показує їм за це записи з пристойною/непристойною поведінкою їхніх коханих. Здається, всі задоволені своїм становищем: ведучий – веде, учасники – беруть участь, коханці – кохають, спокуси – спокушають, пальми – хитаються на вітрі. Дія відбувається на тропічному острові, про це вже було сказано.

Що ж у цьому всьому такого, що може привабити навіть найневибагливішого глядача? Зоряний час реаліті-шоу, здається, вже минув; фактично, тільки одне з них стало цілісним явищем, залишивши свого часу певний слід у громадській свідомості, не в останню чергу через шок новизни. Ідеться про “Останнього героя”, що тримав тиждень за тижнем велику аудиторію, даючи їй поживу для розмов удома і на роботі, примушуючи чекати суботнього вечора, немов першої получки. Багато закидів лунало й на адресу цього шоу, і не безпідставних, але це була стадія, яку глядач мав пройти. Багато доводилося чути в ті часи про цинізм та наголошування гірших якостей людської натури, проте куди від них подінешся – вони є, і приховувати їх часом буває ще більшим цинізмом. Натомість те шоу було цікавим, чого не наважишся сказати про “Острів спокус”.

Після першого досвіду настав “Останній герой-2” і, здається, “Гарем”. Вони не мали й сліду колишньої драматичності, натомість тягли одну й ту саму невиразну жуйку, що й визнане пізніше класикою жанру “За склом”.

Недвозначною прикметою виродження того чи іншого телевізійного жанру для мене виглядає тестемонізм, залучення відомих людей; і з того моменту, коли в реаліті-шоу почали запрошувати учасниками поп-зірок, ніщо вже не могло повернути їх до справжнього життя. Нині формат реаліті-шоу не демонструє ні значного потенціалу, ані бажання оновлюватися; це вже жанр з минулого, популярний, але без особливих перспектив.

А “Острів спокус” узагалі демонструє цілковиту фабульну деградацію жанру. Динаміка і драматизм втрачені остаточно, їх підмінили характерною рисою серіалів – упізнаваністю. Реаліті-шоу другого покоління тримає аудиторію не напругою, а статикою: глядач повинен насолоджуватися неквапністю острівного трибу життя, його уподібненням до повсякденності, знайомими обличчями, прогнозованими ситуаціями. Позиція допитливого читача (“а що далі?”) поступилася місцем позиції пересиченого критика (“я знову вгадав, що далі”).

Зрештою, це не так і складно – вгадати, що далі. “Острів спокус” не завдає глядачеві навіть такої "інтелектуальної праці": все той-таки веселий цинізм, який формує ставлення до стосунків між людьми у світі реаліті-шоу, залишає обмаль місця для фантазування, і стільки ж – для вчинків героїв, чий вибір різко звужено і, фактично, підмінено ілюзією вибору. Ми вже знаємо (наприклад, з усіх попередніх подібних програм), що людина – істота слабка, і неодмінно зламається, добро і чеснота впадуть, а зло й підступ – піднесуться.

Власне, тут і зарито собаку, сморід трупу якої вкриває всі останні проекти такого формату. Їх слабка ланка, головний ґандж – у їхніх правилах, які наперед визначають розвиток сюжету і фінал шоу. Адже саме правила змушують учасників робити все те, що вони роблять.

Якби в якомусь реаліті-шоу можна було виграти мільйон, виявивши самопожертву, шляхетність, чуйність і таке інше – таке шоу було б щонайменше нудним і моралізаторським. Якби в тій же передачі той-таки мільйон віддавався тому, хто зможе найвправніше обдурити і підставити ближнього (що ми й спостерігаємо всюди), це було б дещо цікавіше, але дуже скоро теж би обридло (і таки обридло). Якщо учасник не бачить перед собою вибору: чинити добре або чинити погано; він завжди чинить лише погано. І глядач до цього швидко звикає, і це йому з часом набридає. Тому рано чи пізно реаліті-шоу буде змушене інтегрувати моральний вибір. Значно цікавіше спостерігати, який шлях до перемоги обере герой, аніж спостерігати, як він іде до неї єдино можливим шляхом. Правила ускладняться, але й задоволення від перегляду теж стане складнішим.

І ще - чому взагалі, знову, острів? Звідки цей нав’язливий ландшафт, що переслідує російське реаліті-шоу від перших спроб до останніх?

П’ятсот років тому англійський поет Джон Донн написав чудові слова: “Жоден з нас не є острів”. Тоді вони символізували важливе відкриття людини перехідної доби: існування у світі людей пов’язує нас із ними; ніхто не існує відрубно, ніхто не може відмовитися від того, що єднає нас із Іншим. Через сто років іще один англійський письменник формалізував архетип викинутого на безлюдний острів. Зрештою, острів виявляється не таким уже й безлюдним, але не в тому річ: ми змогли собі уявити, що виявитися загубленим в океані, всупереч бароковому поетові, може кожен із нас.

Проте геть відмінні острови сучасних реаліті-шоу. Навряд чи вони уособлюють самотність і одірваність од суспільства в сучасному світі (як це блискуче втілено у культовому фільмі Кім Кі Дука “Острів”). Швидше, вони є метафорами “групової самотності”, духом якої виявляється просякнуте наше життя: загострене бажання людини усамітнитися на обмеженій території з обмеженим колом таких, як сам. Групи за інтересами, дрібні меншини, малі субкультури домінують у сучасних суспільствах, причому ця тенденція існує не тільки в західних країнах, а й у пострадянських. Замкнутися на своєму острові з такими ж, як ти, і віддаватися там тому, що таким, як ти, цікаве, перетворюючись на йєху, за ще одним англійським автором, поставити на собі кілька дослідів у віртуальному господарстві доктора Моро (не дивно, чого британців так ваблять острови) – кредо героя нашого часу. Його і втілюють реаліті-шоу.

Вони створюють образ світу як сукупності маленьких острівців, кожен з яких відповідає тільки за вузький сектор існування: секс, страх, гроші, адже лише це допомагає створити передумови парадигми, в якій реаліті-шоу можуть існувати і сприйматися так, як вони існують і сприймаються тут-і-тепер: спростити життя до однієї з його сторін і видати її за саме життя. Більше тут додати, здається, нічого.

Власне, тут і мала закінчуватися ця стаття, проте буквально щойно мені на очі потрапив опублікований “Детектор медіаю” текст Сергія Васильєва-молодшого “Право на заборону”, який одночасно торкався теми реаліті-шоу і полемізував із моїм давнішим матеріалом про вихід на український ринок телеканалу Playboy TV. Тож я не зміг відмовити собі у задоволенні посперечатися з автором, за чиїми статтями із зацікавленням та повагою слідкую вже впродовж тривалого часу; кілька наступних абзаців – відповідь на закиди пана Васильєва, яку я старався зробити якомога лаконічнішою.

Перш за все, хотілось би підкреслити: я не заперечував визначальності проблем дешевого м’яса, цукру та цивілізованої бюрократії для рівня демократичності суспільства (хоч, може, про м’ясо згадувати тут якраз і не дуже доречно). Я лише хотів наголосити, що і питання доступу до еротичної продукції теж є важливим тестом на толерантність і рівень розвитку суспільства. Ще раз повторюю: не знаю, яким буде перший в Україні еротичний канал. Не знаю, які передачі він транслюватиме, і щиро кажучи, не бажаю знати. Але для мене вкрай важливо, щоб ми покинули невтішний список із Ватикану, ісламських республік і ще, може, Північної Кореї. І щоб ті, хто вважає такий канал потрібним для себе, могли не боятися, що у них відберуть їхню улюблену іграшку. Цим людям можна співчувати, можна ненавидіти їх або боротися з ними; але, пане Сергію, навіщо відбирати в них улюблену іграшку? Не можу зрозуміти. Право бути покидьком – це теж право, яке слід поважати.

І ще раз повторю: всі мої висловлювання торкаються винятково кабельного каналу, який можна буде дивитися винятково через систему кодування. Якщо керівництво каналу не дотримає цих своїх обіцянок і спробує, умовно кажучи, вибити ліцензію на вечірню казку – я буду серед тих, хто не погодиться на таке.

Сергій Васильєв-молодший акцентує на тому, що доки не задоволено потреб людей із спеціальними потребами (передусім інвалідів), негоже дбати про право “збоченців” задовольняти свої потреби шляхом, не забороненим кримінальним законодавством і безпечним для суспільства. Як на мене, отакий принцип “первым делом самолеты” – сумнівна штука. По-перше, навряд чи колись будь-чиї потреби будуть задоволені повністю. По-друге, цей канал не існуватиме ж державним коштом, відбираючи гроші в інвалідів. По-третє, відсування проблем еротики на далеку перспективу і їхнє замовчування призводить до їх витіснення і створює згубні суспільні комплекси. По-четверте, коли у вас удома перегоріла лампочка і забилась каналізація, ви купуєте лампочку чи викликаєте сантехніка? Думаю, що й те, й інше. Деякі речі не виключають одна одну.

Стосовно ще одного пункту аргументації шановного колеги, то сперечатись про найкращий спосіб поведінкових елементів статевих стосунків, думаю, слід не на сайті “Детектор медіа”.

Ще що дуже важливо. Пан Васильєв наголошує, що порно в нас можна придбати будь-де, отож і канал такий нібито не потрібний. Дозвольте не погодитись. Відсутність саме телеканалу еротичного спрямування створює атмосферу заборони навколо сексуального, марґіналізує його, заганяє в підпілля. Звісно, може це й добре, проте в такому разі неминуче слід погодитися із статусом нашої культури як патріархально-архаїчної. І місце наше – серед ісламських і православних фундаменталістів, а не деінде. Знаєте, я цілком свідомий того глухого кута, в який завів європейську цивілізацію лібералізм, і міг би багато дискутувати про Беґбедера, Уельбека, Штадлера чи Ліповецкі, які, кожен на свій лад, цей глухий кут блискуче описують, але в патріархальну альтернативу, прошу вибачити таку мою слабину, не вірю. Знаєте, крім права на заборону є ще й така річ, як спокуса заборони. Не знаю, чи хтось би хотів жити на її острові. Згадайте старого Хорхе з “Імені троянди” зацитованого нами до дірок Еко: коли така культурна позиція – “наглядати й карати” – бере гору над раціональним підходом до чуттєвості, важко очікувати чогось схожого на свободу для всіх.

І вже насамкінець. Посилання на закон “Про суспільну мораль” я очікував від кого завгодно, але не від вас, пане Сергію. Безглуздя, популізм і фарсовість цього, з дозволу сказати, закону дорівнюють тільки популізму, фарсовості й безглуздю його творця, пана Черновецького. Нехай мені вибачать відсутність аргументів на користь цього твердження. Знаєте, підручник з біології для 9 класу, розділ “Розмноження людини”, ображає мою честь і гідність більше, ніж “Глибока горлянка”.

Роман Горбик, для “Детектор медіа”

Читайте також:

Заборонна сверблячка

Право на заборону

ТЕТ заявляє про спроби втручання у творчу діяльність телеканалу

Російський "Дом-2" вийде в український ефір