Про те, чим він займається зараз, Маріо Корті каже: «працюю», а про те, чому 2003-го його звільнили, розповідає метафорами, запевняючи, що ані політичних питань, ані тиску на свободу слова в цих метафорах немає. «Уявіть оперний театр. Там є адміністратор і є диригент. Адміністратор вирішує певні проблеми, диригент диригує, так от – не може адміністратор претендувати на те, щоб вийти на подіум і диригувати. Я вважаю, що не варто вдаватися до теорії змов, тому так, це була суто побутова справа».

 

Корті одразу розставляє всі крапки над «і» – він не говоритиме про правду та істину: «Я не люблю поняття правди та істини, тому що це надто високо, і коли ми багато говоримо про них – починається інфляція». Звісно, журналіст може сказати все що завгодно, але іноді, коли він стикається з чимось таким, чого не розуміє, краще зупинитися, бо відповідати за кожне слово доведеться йому ж самому. Тему правди як високого поняття Маріо оминає, вважаючи, що чим більше журналісти говорять про правду, тим менш цінною вона стає. «Проте головним зобов’язанням журналіста залишається хоча б не брехати», – каже він.

 

Поза Італією часто вважають, що високопосадовець, такий як президент або прем’єр, не може бути медіамагнатом. Хоча законодавство жодної країни, каже Маріо Корті, цього не регламентує: «Громадяни переконані, що це не антидемократично, але все навпаки, бо Конституція передбачає права ВСІХ громадян обирати та бути обраним».

 

Сильвіо Берлусконі – власник трьох приватних каналів, видавництва та кількох газет.. До нього у Європі не було приватного телебачення. На початкових етапах приватна власність у медіа була настільки незвичною, що держава подала на нього позов, на основі «присвоєння собі частот», але держава програла. Приватні канали почали з’являтися в Італії та по всій Європі.

 

«Звичайний підприємець у медійному бізнесі хоче заробляти. Для цього створюють медіа різних напрямків і на цьому заробляють. Берлусконі таке виключає». Часто закидають, що на додачу до своїх телеканалів Берлусконі повністю контролює три державних канали, натомість їх керівництво призначається спеціальною парламентською комісією, що складається з проурядових та неурядових сил.

 

«У журналістів прийнято вважати поганим тоном підтримувати Берлусконі, всі пишуть проти нього, навіть його власні ЗМІ». Винятком є кілька газет: одна повністю підтримує прем’єра, а друга – час від часу, залежно від обставин. Щодо каналів, то є й такі, що відкрито хвалять Берлусконі «з ранку до ночі». Якось ситуація на 5-му італійському каналі стала майже критичною: під час виборів Берлусконі захотів виступити саме на цьому каналі (законодавчо встановлюється порядок виступів кандидатів на посаду на тих чи інших каналах, тому таке бажання претендента на крісло прем’єра було цілком законним). Ведучий погодився на виступ (хоча він активно виступав за опозицію), але редакція була налаштована серйозно проти цієї ідеї і поставила ультиматум: «Якщо він прийде, ми підемо з каналу». «Як розумієте, все набагато складніше, ніж бачиться в Італії та за кордоном», – каже Маріо Корті. Берлусконі не прийшов, канал продовжив працювати старим складом.

 

Сьогодні в Італії на каналах виступають одні й ті самі обличчя, всі запрошують одних і тих самих експертів, політиків, політологів, які дають одні й ті самі прогнози. «Так виходить, що якщо ти не входиш до складу тієї братії, тобі немає доступу до каналу. Це корупція. В цьому замішані великі гроші». При цьому три канали утримуються повністю на кошти платників податків.

 

Італійська джинса не така, як українська. Замовні матеріали італійських ЗМІ виділяються рамкою, шрифтом або як-небудь інакше. Навіть звернення журналістів, письменників, представників інтелігенції друкують тільки за гроші. «Замовних матеріалів у пресі там я не знаю. Хоча я не виключаю, що є певні вподобання і журналіст може бути до декого більш прихильним у своїх матеріалах, але це робиться так, щоб не було помітно. Загалом такого не прийнято робити».

 

Тим не менше «вірити можна Богу, вірити ЗМІ не потрібно. Слово “вірити” до медіа не дуже підходить». Причин декілька: по-перше, це незнання (нерозуміння) журналістом того, про що він пише; по-друге – гоніння за сенсаційністю; по-третє, ЗМІ цитують політиків, котрі, розуміючи це, говорять тільки хороше. Навіть приблизну картину світу за допомогою ЗМІ можна скласти лише тоді, коли є плюралізм медіа. «Коли я в Італії, – каже Маріо Корті, – я читаю п’ять різних газет. Цей досвід допомагає мені зрозуміти, хто бреше, а хто ні. Журналісти самі по собі занадто обмежені, щоби давати правильну картину світу».

 

«Не потрібно думати, що свобода слова залежить від якихось інших сил, окрім самих журналістів. Вони самі великою мірою відповідальні за її обмеження». По-перше, йдеться про їх бажання догоджати редактору, хазяїну і так губити самих себе. По-друге, не слід забувати про малу організованість самих журналістів, відсутність цеху. Немає також і спілки, яка б ще на стадії підписання трудової угоди допомагала встановити та прописати відповідальність сторін: що може собі дозволити журналіст, редактор, власник, а в які робочі процеси втручатися забороняється. «Зараз такої сили в Росії, наприклад, немає, – каже Маріо. – Кожен сам за себе».

 

«Загалом же свобода слова – це добре, – продовжує він. – Кожен може сказати, що хоче… А от журналіст не може». Завдання журналіста – бути професіоналом, тому він і не може дозволити собі говорити все, що хоче – він повинен відповідати за свої слова, тому і свободи має менше.

 

Тим не менше, шлях до свободи слова дуже довгий: «Я люблю порівнювати цей процес зі звільненням селян 1861 року від кріпацтва. Коли їх звільнили – вони стали вільними, але вони не знали, що робити. Раніше ними опікувалися, а тут – раз, і все закінчилося. І що зараз робити – для розуміння цього повинно змінитися ціле покоління, яке таки знатиме, що робити».

 

«Я повинен сказати: не так багато російських ЗМІ пишуть про Україну», – каже Корті. А ті, що таки подають українську тему – нагадують роботи Солженіцина, який писав, що український, білоруський, російський народи повинні бути об’єднані. Додає переконливості ідеї важливості єднання і спільна історія країн.

 

Тим не менше, «як в Росії, так і в Україні надто багато ЗМІ. Так, вони забезпечують певний плюралізм, але цього можна досягти й іншим шляхом». Велика кількість ЗМІ і пояснює, чому так багато неприбуткових медіа. Тимчасом як у Німеччині та Америці одна загальнонаціональна і одна місцева газета, у Москві – їх десятки.

 

Тим не менше, «Росія та Україна змінилися, різниця між тим, якими я знав ці країни в кінці 80-х, і сьогодні – як між небом і землею. Я добре пам’ятаю Радянський Союз і не розумію ностальгії багатьох за ним. Якби я хотів поїхати звідси, я б це зробив, я можу, але не хочу».

 

Маріо Корті і далі живе в Росії, приїжджаючи час від часу до Італії. Про події в Україні він дізнається з медіа «різного громадянства»: «щоби картина була правдивішою». Корті певен, що зміняться покоління і медіа стануть іншими, з іншими стандартами, але крихти радянської людини житимуть в нас і надалі. Адже «совковість» є в усьому світі – скажімо, бажання догоджати начальнику властиво людям різних національностей, але десь це вважається нормою, а подекуди – ні. І взагалі, «кожна людина – радянська, але різною мірою».