Лідер франції СДПУ(o), народний депутат Леонід Кравчук стверджує, що російський бізнесмен у вигнанні Борис Березовський підтвердив у телефонній розмові, що перераховував 15 мільйонів доларів, які пішли на виборчу кампанію Віктора Ющенка. Справа такого ґатунку не нова. Нагадаємо, що 16 грудня 2004 року депутат Сергій Гмиря пропонував парламенту створити тимчасову слідчу комісію для розслідування фінансування США виборчої кампанії ще тоді кандидата в Президенти Віктора Ющенка, а днем раніше штаб іншого кандидата В. Януковича звертався із проханням до ЦВК перевірити аналогічну інформацію. І справа тут не в загрозі імпічменту. Він, скоріш за все, малоймовірний, бо в країні дуже слабкий сам механізм імпічменту, він дуже двозначно виписаний (можливо й умисно) у законах, стверджують фахівці. Тому заяви про імпічмент можуть просто розглядатися як частина стратегії дострокових президентських виборів, бо обстановка саме зараз дуже цьому сприяє.

А ЗМІ ніби просто волають помститися Президентові за образливі слова, кинуті ним у розпачі на сумнозвісній прес-конференції про «сина Бога». Коли навіть державний Перший канал у повній відповідності до законів сенсаційної журналістики розпочав вчорашній сюжет щодо заяви Леоніда Кравчука словами: „Новий скандал у президентському центрі. Виборчу кампанію Віктора Ющенка фінансував опальний російський олігарх Борис Березовський”. Фраза, що про це заявив лідер СДПУ(о) Леонід Кравчук, прозвучала наостанок. Між тим, у свідомості глядача вже міцно засіло перше повідомлення, на останню ремарку він міг уже й не звернути увагу.

Але справа в іншому. Що ми, власне, знаємо про нашого Президента? Як нам допомогли засоби масової інформації бодай поверхово зрозуміти цю людину у повсякденній, не «майдановій», не виборчій обстановці? Хто насправді дивиться на нас щовечора з екранів телевізорів, сторінок газет, яскравих плакатів на вулицях наших міст та сіл, з офіційних портретів у кожному більш-менш вельможному кабінеті чиновника? Кому ми, врешті-решт повірили, як не вірили нікому із часів Ісуса Христа?

Тримаю в руках книжку з кольоровим портретом Президента на обкладинці. Ющенко міцно стиснув помаранчеву ручку в одній руці, а іншою тримає купку білесеньких аркушів, аби негайно занотувати те, що скажуть йому люди на Майдані, що гойдається помаранчевими ж знаменами на тлі. Книжка називається: «Віктор Ющенко. Випробування владою». Автори – Микола Жулинський, Оксана Сліпушко (писала, скоріш за все саме вона, внаслідок зайнятості відомого політика та громадського діяча іншими справами). /видавництво «Фоліо», Харків, 2005 рік, наклад 4000 примірників, ISBN 966-03-3124-X/. Кожній главі книги передує думка визначних президентів світу з того чи іншого приводу у вигляді епіграфу. Книга багато ілюстрована, правда, на багатьох світлинах ніби випадково можна помітити поруч із майбутнім Президентом самого автора книги (майбутнього віце-прем'єра із гуманітарних питань?), а сам Ющенко бронзовіє на очах, від сторінки до сторінки. Перегорнувши декілька сторінок, здалося, що знову читаєш «безсмертну» трилогію «дорогого Леоніда Ілліча». Даруйте, але це так. Навіть попри багатообіцяюче запевнення авторів на сторінці 22: «Віктор Ющенко – цікава постать в історії української державності кінця ХХ – початку ХХІ століття. Навколо нього – аура певної таємничості та незбагненності. А це – характерна риса усіх без винятку великих політиків. Їх знають усі, і разом з тим не знає ніхто…». Зі сторінок книжки Ющенко видається монументом. Не людиною, здатною помилятися, хибити, соромитися тощо. Жодного реального, людського уявлення про Президента, окрім біографічних та інших загальновідомих фактів. Причому автор, який на обкладинці означений першим, сам про себе пише в книжці не, скажімо, «я згадую…», а «Микола Жулинський згадує…». Цікаво, правда? А, головне, навіщо це?

Біда в тому, що й інші ЗМІ та особливо телебачення так само зробили із Ющенка такий собі «офіційний» відбиток людини. Завдяки цьому, тепер Ющенко порівняно із Кучмою – інша крайність. Гасає сам за кермом службового авто, стрімко пересувається світом, запрошує журналістів додому, знімає та одягає піджак, тримає руку на серці під час виконання державного гімну, всюди ходить із родиною та безперервно говорить, бо «глибоко переконаний». Після опозиційного «телезамовчування» Ющенка раптом стало багато, а після відставки вельми «театралізованої» та «телевізованої» прем'єрки, яка не просто вимагала її вислухати, а й просила допомогти їй зрозуміти те, про що вона говорить, стане, мабуть, іще більше. Коли Ющенко відповідає на питання журналістів на прес-конференції, перестаєш ці питання розуміти. Із всієї сумної історії останніх політичних подій, які достеменно висвітлені телебаченням, стало зрозумілим одне: вони (Ющенко та Тимошенко) нарешті, домовилися та прийшли до висновку, що є ворогами.

Довелося домислювати самостійно. Здається, що головна біда Ющенка в тому, що він всіх підозрює у порядності. А головна біда всіх, хто його оточує у сталій думці: поки що не пізно у власних негараздах та хибах звинувачувати Ющенка.

Читайте також:

Ющенко, Рибачук та Третьяков не знають і не знали Березовського

Березовський не говорив Кравчуку, що фінансував кампанію Ющенка