Вельми цікава програма: тут і стан цього музичного жанру на сьогоднішній день, і аналіз причин, чому українська поп-музика не доходить до слухачів, чому не здобуває поширення, чому її належним чином не знають. Тут і досить різкі слова про репертуарну політику ФМ-радіостанцій, куди українським виконавцям практично не пробитися. Точніше, можна пробитися лише одиницям найгрошовитіших, але не обов’язково найталановитіших. Тут і роздуми щодо того, до якої міри українська поп-музика мусить спиратися на етнографічне коріння, на мелодику народних пісень – і чи можна взагалі вести мову про те, що вона щось „мусить”. Друга частина програми, як і годиться, відбувається в інтерактивному режимі: у студію додзвонюються слухачі, висловлюють свої судження, задають питання; журналісти та гості студії їм відповідають. Усе чудово.

Аж поки майже в самому кінці програми один слухач не починає читати лекцію на тему: що можна вважати українською музикою та українською піснею. Коротше, лекція та зводиться от до чого: на думку слухача, українською є така й лише така пісня, композитор якої є етнічним українцем, автор тексту є етнічним українцем та виконавець є етнічним українцем. Усі решта пісень українськими вважатися не можуть, а отже, до обов’язкової квоти української музики у програмах музичних радіостанцій, за яку висловлювалися гості програми, входити не повинні. А може, й узагалі не мають звучати в ефірі. А тепер зверніть увагу: ані про країну проживання авторів пісні та виконавців, ані навіть про мову тексту пісні не йдеться. Головне – п’ята графа. Як її перевіряти, слухач не розтлумачує. Але якщо поширити такий підхід на культуру в цілому, то українськими митцями не можуть уважатися ані вірменин Сергій Параджанов, ані єврей Павло Вірський (так-так, засновник славетного ансамблю пісні й танцю), ані, напевне, Максим Рильський, що мав польське походження, ані Володимир Сосюра, який хоч і написав „Любіть Україну”, але мав предків із підозрілим прізвищем де Сосюр.

Ведучий програми, прослухавши лекцію, вочевидь почувається розгубленим. Пауза стає надто помітною, аж поки якимось приглушеним голосом ведучий не промовляє: „Ми зрозуміли вашу точку зору. А тепер до нас додзвонився наступний слухач”. Тему було ніби вичерпано.

А тим часом ледь не всі радіостанції, що ведуть програми в інтерактивному форматі, почали дедалі частіше стикатися з певною категорією слухачів. Слухачів, варто зауважити, у яких якимось дивом завжди чудово виходить додзвонюватися й висловлюватися. Буваючи гостем радіостудій далеко не щодня, протягом останніх місяців особисто я КОЖНОГО РАЗУ з подібними дзвінками стикався. Програма радіо „НАРТ”, присвячена Дню Перемоги. Iде розмова про те, як позбутися радянського пропагандистського тягаря у розумінні та висвітленні Другої світової війни. Розмова, для багатьох болюча – бо, з одного боку, та війна справді була для нашого народу вітчизняною (хоча – а для якого не була?), а з іншого – термін „Велика вітчизняна війна” є блискучим поетичним образом, дуже вдалим висловом, але аж ніяк не годиться для наукового терміну. Тому – злива дзвінків, обурених і схвальних, але завжди винятково емоційних. Аж раптом ще один дзвінок: „Ви ж знаєте, хто розв’язав війну? Сіоністи, космополіти! Чому ви їх не викриваєте? Чи ви самі такі?” Знову ж: вищевикладене – то лише конспект провідної думки (якщо її можна так назвати), насправді слухач говорив хвилин п’ять. Програма радіо „Свобода”, присвячена новому форматові Першого Hаціонального. І там дзвінок: „А чи буде звільнено ефір від засилля сіоністів?” Тут теж насправді запитання було дуже й дуже довгим. Програма радіо „Ера ФМ”, присвячена зовнішньополітичним підсумкам тижня. Тут уже, здавалося б, розгулятися нема де. Аж ні: й тут в ефірі з’явився слухач, що почав закликати до десіонізації української зовнішньої політики, виведення її з-під сіоністського впливу.

Подібні дзвінки стали справжньою бідою всіх інтерактивних програм на всіх радіостанціях – принаймні, тих, що мають репутацію станцій демократичного спрямування. Можливо, я помиляюся, але здається, що такий їхній сплеск розпочався синхронно з активізацією „антисіоністської” діяльності МАУП. (Не веду мову про причинно-наслідкові зв’язки чи їхню відсутність – лише про часовий збіг.) Усі такі дзвінки мають спільні риси. Справа не лише в задовгих, розтягнутих висловлюваннях, схожих на лекції для слухачів. Справа в тому, що дуже часто такі дзвінки лунають наприкінці програми й розраховані так, щоб саме на них ефірний час було вичерпано, й щоб жодної відповіді ніхто дати не встиг. Виникає підозра, що йдеться не про одиничних „ентузіастів боротьби з сіонізмом”. Йдеться про те, що певна група людей цілеспрямовано й узгоджено заповнює своїми дзвінками дедалі більший сектор нашого радіоефіру. А оскільки часу на це потрібно не так уже й мало, то виникає наступна підозра: що саме за ці дзвінки ці люди отримують зарплатню. Адже давно не є секретом існування професійних (тобто, оплачуваних зацікавленими організаціями) учасників інтернет-форумів, чиїм обов’язком є спрямовувати дискусії з будь-якого питання чи то в антиукраїнську, чи то в антигалицьку, чи то в антисемітську, чи то в якусь іще, але неодмінно скандальну, площину, перетворювати інтелектуальну дискусію на базарну сварку та потік образ, тим часом наполегливо втовкмачуючи запрограмовані ідеї. Чи не те саме тепер відбувається з інтерактивним радіо? На жаль, більшість радіожурналістів ставляться до таких дзвінків за принципом: „Не чіпай відому субстанцію – не матимеш неприємних ароматичних відчуттів”. Згадані дзвінки здебільшого намагаються ігнорувати, швиденько переводячи розмову на інше. Якби йшлося про рідкісні, одиничні явища, то, напевне, такий підхід був би цілком виправданий. Коли ж подібні дзвінки стають дедалі агресивнішими, ігнорувати їх виходить щодалі менше. Не отримуючи відповіді, не кажучи вже про відсіч, ксенофобська маячня, тим більше, повторювана - та раз за разом, осідає в головах слухачів. Непомітно, поступово, але осідає. Та й журналісти, не даючи відсічі, виглядають так, ніби мовчазно погоджуються. І, відповідно, погоджуються їхні редакції. Довести, ніби ЗМІ, що мають репутацію демократичних, насправді є ксенофобськими й ледь не нацистськими, - чи не такою є справжня мета авторів дзвінків? Чи не відвернути слухачів від демократичних радіостанцій вони прагнуть? Чи не ті, хто малював Ющенка зі свастикою, стоять за цими дзвінками? То що ж робити? Видається, в даному разі журналісти мали б забути про політкоректність і про коректність як таку. Не намагатися оминати теми, оминати які однаково не дають. А називати речі своїми іменами. Хамство – хамством. Ксенофобію – ксенофобією. Людиноненависництво – людиноненависництвом. Нацизм – нацизмом. Давати жорсткі й різкі відповіді. Посилатися на Конституцію України. А найкраще: переривати подібні дзвінки на самому початку, зауважуючи: чорносотенства в нашій програмі не буде. Ах, потім лунатимуть дзвінки, у яких журналістів звинувачуватимуть, буцімто ті продалися сіоністам, а їхні радіостанції є антиукраїнськими? Ну то й хай собі. Хіба слухачі не зрозуміють, що до чого? Але якщо не давати таким дзвінкам відсічі, то їхня кількість рано чи пізно досягне такого обсягу, що запобігти їм можна буде в єдиний спосіб – відмовитися від інтерактивного спілкування з радіослухачами взагалі. Може, автори дзвінків домагаються саме цього?

Читайте також:

Шпаргалка для захисників нації