Реквієм по історичній правді

24 Травня 2005
1423

Реквієм по історичній правді

1423
Україна з добре відомих і незалежних від митців причин не має і в ближчому не матиме своїх кіно- і телефільмів про Другу світову війну, які, на відміну від російських, були б одночасно і видовищними, і високохудожніми, і правдивими.
Реквієм по історичній правді
Телевізійні програми українських телеканалів напередодні і після Дня Перемоги справляли на людину, бодай трохи обізнану на історії ХХ століття, тяжке враження. Знову неквапом походжав по кабінету мудрий Сталін, знову успішно на всіх ділянках фронту бив ворога геніальний Жуков, знову Червона армія виявилася в 1941 році ледь не беззбройною, і знову 28 панфіловців крушили німецькі танки. Тішило хіба що те, що на більшість молодого покоління ця совдепівська фіґня, яка заполонила практично всі українські телеканали, не діяла; у найпатетичніші хвилини “Визволення” чи “Битви за Москву” мій старший син раптом починав шалено реготати, ледь не качаючись по підлозі. А потім пояснював, що саме викликало такий регіт: чи патетична розповідь про “важкі німецькі танки Т-4” (насправді Pz-IV) під Москвою – і справді, цей німецький “важкий” (згідно з радянською пропагандою) танк мав 21 тону маси, а “середній” Т-34 – 32 тони маси, кращу броню й потужнішу гармату; чи сцена, коли 28 панфіловців на відстані у півкілометра з першого ж пострілу протитанкової рушниці підпалюють ворожі панцери; чи вмонтована у події 1943 року німецька кінохроніка, де була зображена техніка, що з‘явилася тільки на рік пізніше (каюся, цього я не помітив, але перевірка у довідниках засвідчила, що син дещо знає вже краще за батька). І так далі. Ну, а різницю між Гітлером і Сталіним значна частина молодшого покоління впритул не бачить, так що десятки і сотні годин ефірного часу були в сенсі впливу на аудиторію витрачені, на щастя, безрезультатно. Хто з молоді і зі старших поколінь вірив у мудрого “фюрера радянського народу”, той вірить і далі; хто бачить у нацизмі і більшовизмі два різновиди тієї ж самої гидоти, ті лише ствердилися у своїй думці.

Але була у святковому репертуарі й більш витончена, новітня, а тому небезпечніша пропагандистська лабуда. Скажімо, фільм “Зірка” (“Звезда”) за однойменною повістю Еммануїла Казакевича. Усе в ньому, як, до речі, і в першоджерелі наче добре, та є там одна “дрібниця”, що перетворює правду епізодів на велику ідеологічну брехню. Насправді влітку 1944 року дивізія “Вікінг”, підготовка контрудару якої начебто була викрита радянською розвідгрупою, а сам контрудар – успішно відбитий, завдала-таки нищівної поразки радянським військам у Білорусі, і це був єдиний такий удар у той час на тій ділянці радянсько-німецького фронту. Навіщо бойовий розвідник Казакевич викривив історію – нам невідомо; але, знаючи певні обставини сталінського часу, можна припустити, що хтось згори “замовив” йому саме “Вікінга”. А от навіщо продукувати неправду у наші часи? Невже задля того, щоб показати: в 1944 році сталінські герої ніде і ніколи не відступали? Чи хтось досі має зуб на “Вікінга”? Чи далі діє якась кругова порука “великої брехні”?

Та “Вікінг” – це дрібниця. Значно серйознішою брехнею сповнений виготовлений з допомогою новітніх цифрових технологій 8-серійний телеблокбастер “Конвой PQ-17” режисера Олександра Котта, створений за мотивами бестселера радянського часу “Реквієм за караваном PQ-17”, що належав перу Валентина Пікуля.

Ось що написано у рекламі цього фільму на сайті телеканалу “1+1”: “Сумнозвісний караван, що отримав кодову назву PQ-17, був сімнадцятим. 27 червня 1942 року він вийшов з Рейк‘явіка, щоб надати допомогу в обороні Сталінграда. На транспортниках містилися сотні літаків, танків, вантажівок, яких, на думку фахівців, вистачило б на оснащення 50-тисячної армії. Проте щойно кораблі вийшли на Північний морський шлях, на них почали полювання німецькі субмарини і літаки “Люфтваффе”. Отримавши повідомлення про те, що в море вийшов наймогутніший крейсер фашистського рейху “Тірпіц”, англійське командування відкликало бойові кораблі охорони, внаслідок чого вантажний транспорт залишився без захисту... У приреченого на смерть каравану залишився лише один захисник - російський підводний човен “К-21”... Актор Андрій Мерзликін зіграв капітана підводного човна “К-21”. Як він сам зізнається, вибрали його за портретну схожість і за величезне бажання зіграти в цьому проекті: “Наш серіал - це художньо переказана історія битви в Баренцовому морі, - вважає актор. - Це фільм-катастрофа, але катастрофа на рівні державної політики. Народна трагедія. Екіпаж тільки одного корабля – від 500 до 2 тисячі душ. А якщо йдеться про 48 кораблів? Плюс ще кораблі дружніх країн, охорона..? Голий розстріл каравану у відкритому морі. З 48 кораблів повернулися в порт тільки чотири”.

Трагедія – так. Битва у Баренцовому морі – так. Художність – так. Добра гра більшості акторів. Бойова техніка часів Другої світової війни – транспортні кораблі, підводні човни, лінкори, літаки – відтворена за допомогою сучасних комп‘ютерних технологій. Ба більше: дизайнери дали змогу побачити не тільки загальний зовнішній вигляд техніки того часу – вони ретельно вивчили маскувальне фарбування, маркування, навіть шрифти доби Другої світової, відтворюючи до дрібних деталей рух і бойові порядки техніки воюючих сторін. Під цим оглядом фільм є правдивим і видовищним (хоча частину реальної бойової техніки його автори не показали; мабуть, щоб не засвідчити вміння німців використовувати з великим успіхом не тільки новітню, а і застарілу зброю).

Але не слід забувати, що роман Пікуля був свого часу, за позірної об‘єктивності, складовою ідеології “холодної війни”. А відтак він переслідував визначені цілі: звеличити радянський лад і викрити “загнилий капіталістичний лад” (парадоксальним чином в останньому він повністю солідаризувався з гітлеризмом, тобто націонал-соціалізмом). Задля цього через весь роман червоною ниткою проводилася ідея: конвой PQ-17, який віз 297 бойових літаків, 495 танків, 4246 вантажівок та тягачів, десятки тисяч тонн іншого спорядження, призначався для Сталінграду, і якби його доля була інакшою, якби PQ-17 не був тоді полишений напризволяще британським командуванням, то і перебіг битви під Сталінградом став би іншим. Це перше. І друге. Якби не подвиг радянського підводного човна К-21, то, ймовірно, загинули б усі кораблі конвою. Вся ця ідеологія збережена у телефільмі, зробленому у путінській Росії.

А тепер - історична довідка, яка істотно відрізнятиметься в деяких моментах від інформації сайту “1+1”: 27 червня 1942 року з Ісландії вийшов конвой PQ-17 – 35 транспортів, 2 танкери і 24 кораблі безпосередньої охорони, розділені на дві групи. На певній віддалі від конвою йшла група кораблів під командуванням адмірала Тові, де були 14 есмінців ескорту, 2 крейсери, 2 лінкори й авіаносець. За задумом британського Адміралтейства, слід було спробувати “виманити” на цю спокусливу приманку базовану на норвезькі порти німецьку ескадру на чолі з найшвидшим і найпотужнішим лінкором світу “Тірпіц”, який становив потенційну загрозу всьому судноплавству у регіоні, і насамперед – конвоям, які йшли до радянських портів. Виманити – і знищити або серйозно пошкодити. Задум, як бачимо, цілком вірний. Реалізація вийшла невдалою. Але не внаслідок якихось “злих намірів” британських адміралів, а через збіг низки обставин. І головним чином через те, що основну ставку німці зробили не на важкі кораблі, як очікували британці, а на авіацію (133 бомбардувальники, 57 торпедоносців, півсотні гідропланів і дальніх винищувачів прикриття) та на підводні човни (11 найсучасніших бойових одиниць).

Як бачимо, німецька сторона підготувалася до атак на конвой PQ-17 навіть у тому разі, якщо його супроводжуватиме авіаносець. Дії таки почалися 1 липня. Чотири дні німецька авіація зусібіч намагалася прорватися до конвою, але їй вдалося пошкодити лише кілька транспортів, а один потопити. І тут надійшов наказ: кораблям супроводу залишити конвой і швидко відходити на з‘єднання з ескадрою Тові, а судам конвою PQ-17 розсередитися і добиратися до Мурманська поодинці. Бо розвідка доповіла: у море вийшов “Тірпіц” у супроводі кількох важких крейсерів та групи есмінців.

Саме цей наказ у романі Пікуля, радянській історіографії та у фільмі “Конвой PQ-17” виступає причиною трагедії кораблів та моряків. Справді, з числа позбавлених ескорту суден до Мурманська та Архангельська дійшли тільки 11. На морському дні опинилися 3350 автомобілів, 430 танків, 210 літаків, близько 100 тисяч тонн військових вантажів. Тим часом виманити “Тірпіц” і накрити його за допомогою всіх сил ескадри адмірала Тові не вдалося: увечері 5 липня німецькі важкі кораблі взяли курс на свою базу Альтер-фіорд. Отож кляті британські адмірали знекровили радянські війська під Сталінградом і якби на шляху “Тірпіца” не став радянський же підводний човен К-21, який всадив у німецький лінкор торпеду, пошкодивши його, то взагалі невідомо що було б, переконують нас роман і фільм. Відтак з вини західних союзників озброєння не одержали понад 50 тисяч червоноармійців, котрі б так знадобилися під Сталінградом...

Але ж реальна історія – це не романи Пікуля; не будемо поспішати з висновками і подивимося спершу, що саме відбувалося у ті місяці і дні під Сталінградом. У період з 23 по 31 липня 1942 року (якраз тоді, коли вантажі конвою PQ-17 дісталися б місця битви) на Сталінградському напрямку 270 тисяч німецьких солдатів при 3400 гарматах і 400 танках успішно атакували і розгромили радянські війська, які налічували 540 тисяч особового складу, 5000 гармат і 1000 танків. Допомогли б ще півтисячі танків і 50 тисяч піхоти? А дзуськи! При такому “вмілому” використанні бронетехніки, яке було притаманне тоді сталінським генералам, і кілька тисяч зайвих танків нічого б не зробили. Один тільки 13-й танковий корпус за три місяці боїв під Сталінградом (липень-вересень) втратив 550 бойових машин. Він кілька разів вводився у бій, виходив, переформовувався і знову бився. Але зупинити німецький наступ не вдалося. Інший – 7-й танковий корпус, 191 танк – брав участь у вересні 1942 році у контрударі під Сталінградом; за 10 днів з нього лишилося 15 танків. У німецьких солдатів, які билися проти нього, не було жодного (!) танка, але контрудар корпусу все одно захлинувся. Власне, як могло бути інакше, коли, скажімо, механіки-водії вступали у бій, маючи 2-3 години досвіду водіння бойової машини? Які тактичні прийоми вони могли за цей час вивчити? Яких навичок набути?

Так само і з авіацією. Нарком авіаційної промисловості Олексій Шахурін писав у своїх спогадах: ми, мовляв, були змушені кидати у бої під Сталінградом льотчиків, які мали лише 1-2 години нальоту на бойових літаках. Мовляв, Сталінград чекав. Результат: 9/10 пілотів гинули під час трьох перших бойових вильотів, буквально розстріляні у повітрі незрівнянно краще підготовленими пілотами Люфтваффе. Ще гірша доля була у літаків – бо ж хтось із льотчиків вистрибував із парашутом чи “гробив” літак при посадці. Відтак дві сотні літаків, які при розгромі конвою PQ-17 опинилися на дні – це “витратний матеріал” радянської авіації на кілька днів бойових операцій, це кілька збитих за їхньою допомогою “Месершмітів” та розбомблених Pz-III і Pz-IV. Ані внести перелом у перебіг боїв, ані істотно сповільнити просування німецьких військ до Сталінграду втрачені під час розгрому конвою PQ-17 танки і літаки не могли.

Не буду зайвий раз розповідати, як червоні генерали та маршали використовували піхоту, отож, якби зброю улітку 1942 року одержали ще 50 тисяч бійців, боюсь, їх би там і поклали, у степах між Волгою і Доном.

І, до речі, у тому, що нацисти дійшли до Сталінграду, – невже теж Черчілль винен? Чи генерали й маршали, які воювали по-сталінськи?

Тепер візьмемо іншу сторону проблеми. Справді, якби кораблі супроводу не відійшли від каравану PQ-17, а сам він не розсіявся, німецькі підводні човни і літаки втопили б куди менше транспортів. Але що було б, коли побоювання британського Адміралтейства справдилися і “Тірпіц” разом з важкими крейсерами “Шеєр” та “Хіппер” в супроводі десятка есмінців підійшли до нього? За умов цілодобового арктичного дня важкі кораблі Кріґсмаріне легко розстріляли б з великої дистанції охорону конвою та транспортні кораблі, так, що чотири крейсери, есмінці та корвети супроводу не могли б їм нічого вдіяти. Отже, у такому разі навіть 11 реально вцілілих кораблів не дійшли би до Мурманська й Архангельська. То чи варто так картати лордів Адміралтейства? На війні, як на війні – вони зробили помилку. Помилку велику. Але воєн без помилок не буває, особливо, коли у справу втручається випадок.

Адже це справді випадковість – те, що шлях “Тірпіцу” перегородив підводний човен. Тільки не радянський, як у “Конвої PQ-17”, а британський.

За радянською військово-морською міфологією, повтореною у фільмі, причиною повороту “Тірпіца” була атака підводного човна К-21 під командуванням Героя Радянського Союзу Луніна, внаслідок чого німецький лінкор був пошкоджений. Як виграшно цей епізод показаний у стрічці! Але... Сам Лунін ніколи не стверджував, що влучив у “Тірпіца”, хоча, на його думку, із випущених ним чотирьох торпед дві втрапили у ціль. Яку? Він не брався стверджувати, яку саме. Проте чесно зафіксував: після торпедної атаки погоні за його човном не було, не було жодних контрдій з боку німців.

Загадка? Ні, якщо зважити на те, що ніде, у жодному офіційному документі чи свідченнях сучасників не зафіксований факт перебування “Тірпіца” на ремонті за допомогою доків чи кесонів. У вахтовому журналі лінкора також відсутня згадка про його пошкодження, ба більше: про факт атаки Луніна на нього. Іншими словами, радянського підводного човна і його дій німецька ескадра в реальності просто не помітила. На відміну від фільму, де автори пустилися берега, приписуючи капітанові лінкора ідіотський і самогубний акт: заборону заносити до бортового журналу будь-які відомості про атаку радянського підводного човна. Автори фільму, по-перше, переплутали російсько-радянський флот із німецьким: фальшувати таку важливу інформацію в Кріґсмаріне ніхто б не став – офіцерська честь. По-друге, і це головне, улітку 1942 року німці були переконані, що швидко виграють війну, отож жодної потреби фальшувати інформацію про радянський чи якийсь інший флот вони не мали. По-третє, якби німецька ескадра повернула у порт без задокументованих причин, не виконавши наказ фюрера, її командування негайно потрапило б до Гестапо.

Іншими словами, успішна атака Луніна по “Тірпіцу” – це з розряду тих самих байок, що й оголошення іншого радянського підводника – Маринеско – “особистим ворогом фюрера”.

А от що німці помітили (і про що по-хамськи промовчали автори фільму) – це кілька спроб здійснити атаку і кілька радіограм британського підводного човна Р-54. Цей човен, як і К-21, намагався атакувати німецькі кораблі, хоча це йому не вдалося. Але P-54 передав інформацію про координати і напрям руху німецької ескадри; за якийсь час з‘явився і британський розвідувальний літак, збити який нацистам не вдалося. Тому викрита ескадра “Тірпіца” одержала наказ: не ризикувати важкими кораблями, якщо десь поруч може бути британський авіаносець, повернути назад.

Що залишається до всього цього додати? Можна, звісно, емоційно вигукнути: слава британським і радянським морякам-героям! Ганьба російсько-радянським фальсифікаторам історії! А можна з сумом зазначити, що в путінській Росії переписування історії стає такою ж модою, як і в сталінському СРСР. А можна (і треба) сказати: Україна з добре відомих і незалежних від митців причин не має і в ближчому не матиме своїх кіно- і телефільмів про Другу світову війну, які, на відміну від російських, були б одночасно і видовищними, і високохудожніми, і правдивими. Отож мізки наших співгромадян неминуче забиватимуться різною імпортною половою, призначеною возвеличити ту чи іншу імперію. І поза увагою глядачів залишатиметься, скажімо, той історичний факт, що половина конвою PQ-17 загинула у зоні відповідальності радянських збройних сил, які не змогли ані відігнати тихохідні німецькі гідроплани He-115 і дальні бомбардувальники FW-200, ані знайти і знешкодити півдесятка підводних човнів Кріґсмаріне, які безкарно буйствували в районі Нової Землі, добиваючи кораблі конвою. Невже ж і у цьому, через 60 з гаком років, слід звинувачувати британське Адміралтейство?
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
заступник головного редактора журналу “Сучасність”, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1423
Читайте також
04.10.2001 13:49
незалежний експерт-дослідник телебачення і радіомовлення
1 607
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду