Авторові цих рядків протягом березня довелося відвідати рідне місто на півдні України, яке так само, як і столиця, має конституційний статус окремого регіону держави. Парадоксально, але це місто виявилося більш телевізійним, ніж Київ. Пересічний киянин, сплачуючи “Волі-Кабель” 7 гривень 50 копійок на місяць, має можливість дивитися аж 18 каналів, а пересічний севастополець, сплачуючи 10 гривень, дивиться 60 каналів. То де телевізія розвинута краще – у кількамільйонному місті, столиці найбільшої за територією європейської держави, чи у місті, що ніколи не було навіть обласним центром і має 377 тисяч населення (як у Подільському районі Києва)?

На ці 377 тисяч припадає 4 державні телевізійні структури місцевого рівня. Найпотужнішою поміж них є Севастопольська регіональна державна ТРК, що підпорядковується Державному комітетові з телебачення і радіомовлення, який ще й дотепер з ласки Верховної Ради, всупереч поданню Президента, очолює Іван Чиж. Як здається, ніякого контролю з його боку за діяльністю регіональних структур (а йдеться про офіційне, державне телебачення) немає. Інформаційна політика визначається на місці, часто набуваючи вельми своєрідних форм. Кілька попередніх років Севастопольською ТРК керував поет Іван Левченко, за сумісництвом полковник міліції. Тоді севастопольці мало не щодня знайомилися з його поезіями, деякі вірші справді були непогані.

Звичайно, під час виборів 2004 року міська телевізія заповзятливо обстоювала чесноти провладного кандидата, більш чи менш талановито закидала болотом Ющенка і Тимошенко, бо лише одиниці в Севастополі сумнівалися в перемозі Януковича. Але змінився напрямок вітру, Іван Левченко негайно відчув відразу до всього синього, закохався у помаранчеве і відбув до столиці оспівувати перемогу революції. Я з великим задоволенням читаю нині в рухівських газетах його вірші, позначені печаткою поетичної обдарованості, на честь Ющенка і нашої перемоги.

Його місце заступив колишній начальник міського управління з інформації і преси Олександр Скрипниченко, який у період 90-х років працював у газеті Чорноморського флоту Росії “Флаг Родіни”, якраз під час жорсткої інформаційної війни з приводу поділу цього ж таки флоту між Україною і Росією. З його приходом “prime-time” на севастопольському державному екрані однозначно отримали представники таких близьких серцю пана Скрипниченка партій і організацій, як “Русскій блок”, “Конгрес російських громад” і под.

Звичайно, це було б не смертельно, якби їх забезпечили опонентами, носіями інших поглядів. Але, хоча дійство мало б бути дискусією (як розповідав мені мій університетський професор про дискусію за участі тов. І.Сталіна: “Сталін говорив, а ми слухали”); відбувається нібито в прямому ефірі, та ще й із претензією на інтерактивність, фактично в цій передачі встановили хоча й містечкову, але доволі жорстку цензуру. Варто опонентові зателефонувати до студії, як редактор запитує глядача: “Про що саме ви хочете сказати?”, і не дозволяє втрутитися у злагоджений виступ дорогих гостей. Єдиним конкурентом цього проекту виступає на екрані нескінчений політичний піар-бенефіс місцевих осередків “Партії регіонів”, СДПУ(о) і неперевершеної Наталії Михайлівни Вітренко, прихильників якої єхидні севастопольці називають “НАТАШИСТАМИ”. Час від часу на екрані з'являється усміхнений Віктор Федорович, принаймні явно частіше за Віктора Андрійовича. Усі ці діячі закликають севастопольців наполегливо готуватися до політичного реваншу на виборах 2006 року.

Єдина телевізійна державна структура, що не дає громадянам забути, що вони живуть таки в Україні, – телерадіокомпанія Військово-Морських Сил України “Бриз”. Взагалі важко сказати, як вона ще існує, не отримуючи допомоги з центру, на мінімальному фінансуванні та на шаленому ентузіазмі, намагаючись бодай трохи наблизити городян до українського культурного і політичного життя, бо в місті місцеві старенькі є компетентними знавцями хитрощів адміністративних інтриг десь у Пермській області РФ, але не з першого разу згадають, хто ж очолює уряд України. Якби не “Бриз”, то, напевно, і з десятого разу не згадали б…

Під час президентської кампанії начальника “Бризу” капітана І рангу Мирослава Мамчака відсторонили від керівництва ТРК за те, що діяв у повній відповідності з виборчим законодавством України, надаючи ефірний час усім кандидатам на президентську посаду, а не лише провладним.

Не дай Боже, Микола Томенко виконає свою погрозу щодо знищення відомчих ЗМІ, тоді про Україну в моєму рідному місті не буде нагадувати ніщо.

Третя неприватна телевізійна структура міста – так званий “Народний канал” під контролем міської ради, сесії якої він висвітлює доволі об'єктивно.

Справжньою улюбленицею “НК” стала та ж таки Наталія Михайлівна, візити якої до Севастополя помітно почастішали. Як легендарна Артеміда, богиня мисливства, вона полює в Севастополі на електорат Януковича, і доволі успішно…

Нещодавно “НК” розпочав війну проти “Бризу”, журналісти якого дали сюжет про те, як у школі №35 при вході замість ганчірки під ноги на підлогу кинули державний герб України. “НК” вирішив, що “Бриз”, повідомляючи про такі факти, хоче “посварити Севастополь з Україною”, ба більш, “роздмухує міжнаціональну ворожнечу”. Суто совєтська реакція: у всьому винна преса.

Четверта державна телеструктура міста належить Чорноморському флоту Російської Федерації і вельми активно виховує російський чи бодай радянський патріотизм у середовищі громадян України, даючи свої версії як російської, так і української історії, політики і культури.

А на загал, мешканці міста охоче дивляться “своє” телебачення, що часто розповідає громадянам про них самих і на його екранах незрідка можна побачити себе, улюбленого. Такого не покаже ні НТВ, ні ”Інтер”. Людям подобається дивитися сюжети “про себе”. Хоча дедалі більше вони хочуть професійного, а не самодіяльного місцевого телебачення. Проте, справжній професіоналізм коштує дорого, і його не можна купити за жалюгідні посадові оклади місцевих ТРК. А між тим, без місцевого телебачення навряд чи можливе й повноцінне місцеве самоврядування та й взагалі повноцінне людське життя далеко від столиці.