Голодна львівська журналістка Світлана Мартинець не розуміє ситих депутатів Верховної Ради. Чому депутати ситі – це зрозуміло. А ось чому журналістка голодна? Усе дуже просто: вона сама себе прирекла на місячне голодування. Відправила чоловіка на місяць у відрядження, сина поселила десь у знайомих. А сама залишилася удвох із кішкою Пумбою, аби провести експеримент – прожити місяць на ту мінімальну зарплатню, яку встановила нам Верховна Рада, – 205 гривень на місяць. Свої враження вона описала у циклі публікацій під промовистою назвою „На дні”, що вийшла у львівській газеті „Експрес” (2003 рік, №№179, 180, 181). Цей цикл переміг на конкурсі „Краще журналістське розслідування 2004 року”, який провів Інститут масової інформації за підтримки Посольства Франції в Україні та за участі Могилянської школи журналістики.

У мене вже давно викликає роздратування, коли головною новиною у теленовинах стає перехід двох-трьох депутатів із однієї фракції до іншої. На жаль, великою мірою, для журналістів чих когось із 450 „захисників народу” або чиновників з Банкової важливіший від того, що коїться „на дні” суспільства. Хоча я і усвідомлюю при цьому, що демонстрація старих і бомжів, які нишпорять по смітниках, уже давно не шокує і не вражає уяву.

Світлана Мартинець знайшла спосіб показати наші реалії так, що вони стукають читачеві по мізках, змушують хвилюватися і відчувати сором. Світ, який зобразила Світлана, - просто страшний. У ньому не до творчих фантазій, не до розумових пошуків. У ньому люди зайняті одним – виживанням. Їхній інтелект спрямований лише на те, де б знайти іще трохи гривень, аби купити хліба чи найдешевшої ковбаси, від запаху якої журналістку вивертає. „Ловлю себе на думці, - пише авторка після перших семи днів проживання на мінімальну зарплатню, - що за цей тиждень експерименту я змінилася. Бачу те, на що раніше ніколи не звертала уваги. Бачу, що люди такі, як і я, знервовані і роздратовані. Бачу, що багато хто купує продукти не на кілограми, а на грами. Як я тюльку. Але з голоду я не помру, не дочекаються. Ми, українці, народ живучий...”

Світлана Мартинець, хвалити Господа, не померла, хоча і вельми схудла. Вижила тому, що таким життям їй довелося пожити тільки місяць. Ніби як із комфортної квартири піти кудись і побути трохи бомжем. Зрештою, місяць можна перетерпіти. А що робити тим нашим співвітчизникам, для яких це не експеримент, а доля? Авторка згадала у своїх статтях про смерть старенької вчительки. Вона жила упроголодь, але в неї не було боргів за комунальні послуги. Либонь, гордість не дозволяла цій людині ходити в боржниках. І вона за свою гордість заплатила життям.

Коли ми розслідуємо, наприклад, вбивство або якусь аферу можновладців, то там логічно ставити запитання: хто є конкретним винуватцем? Хто вбив? Хто вкрав? У соціальному розслідуванні „На дні” авторка, хоча й згадує із роздратуванням депутатів, але нікого не ловить за руку. Мабуть, і неможливо назвати конкретного винуватця того, що в нас мінімальна зарплата 205 гривень. Але можливо вголос сказати: так жити не можна! Коли ВСІ громадяни це усвідомлять, то навіть якщо у парламенті засідатимуть 450 монстрів, вони все одно не зможуть нав`язувати нам такий спосіб життя.