В останні тижні українська інтелектуальна спільнота, схоже, розпочала нарешті розмову про питання, відкладені в довгу шухляду ще тринадцять років тому. Хай мляво й непослідовно, й переважно в інтернетових виданнях, а все ж мова зайшла нарешті про проблему люстрацій, порахунку з минулим і досвід колаборації, компромісів чи й просто мовчання у тих багатьох ситуаціях, коли мовчання було далеко не безневинним.

Той потворний режим, на який перетворилася в останні роки Україна Кучми, починався справді не вчора й не позавчора. Перші дзвінки наша демократична спільнота мала б почути ще принаймні 1998 року, коли Кучма знищував мас-медійну імперію Лазаренка. Проте щирі ліберали переконували себе тоді, що не варто співчувати якомусь там олігархові, а тим більше – додавали щирі націонал-демократи – жалкувати за закриттям російськомовних газет, котрих в Україні, мовляв, і так забагато.

Мало знайшлось охочих і наступного року поспівчувати Морозові та братам Іванченкам, засудженим за явно сфабрикованим звинуваченням в організації замаху на Наталю Вітренко. Навпаки, мов щурі за дудкою щуролова, українські інтеліґенти дружно кинулися за Кучмою – «рятувати» його в другому турі виборів від ним-таки створеної, себто інсценізованої, «комуністичної загрози». Хоча проблему Кучми-2 можна було вирішити ще в першому турі, мобілізувавши (так, як це намірявся зробити Чорновіл) увесь нацдемівський електорат на підтримку Мороза чи Марчука – будь-хто з них у кінцевому підсумку виявився би значно меншим злом, ніж добряче вже на той час деградований (див. Мельниченкові плівки) «ґарант».

Але навіть убивство Гонгадзе й оприлюднення моторошних Мельниченкових записів не викликало серед більшості націонал-демократів сподіваного прозріння. Вони вперто чіплялися за посади, за кучмівські ордени і титули, переконуючи себе й інших, що мета виправдовує засоби і що вони працюють роксоланами в султановому гаремі зовсім не для сексуальної втіхи, а для добра неньки-України. Не один високопосадовий рухівець, пригадую, в ті часи переконував мене (і себе, мабуть), що Мельниченкові плівки – фальшивка, а якщо й не фальшивка, то все одно краще скандалу не розкручувати, бо це на руку Москві, натомість Кучма хоч який-не-який, а все-таки – «наш».

Добре, якщо українське суспільство збагне нарешті, що кучмівський авторитаризм не був накинений нам окупантами, не явився одного дня на більшовицьких багнетах. Він наростав поступово, наче пухлина, поглинаючи щодень невеличкий шматочок свободи – скрізь, де не зустрічав від суспільства, від кожного з нас належного опору.

«Хіба можна ображатися на вовка за те, що вівцю з'їв? – сардонічно підсумував недавно свої роздуми про відповідальність суспільства один з авторів «Української правди» Віктор Боднарюк. – Він [вовк себто] не може інакше. Проблема в тому, що в цей час робили чабани».

Іншими словами, не можна ображатися на державу за те, що вона перероджується за нашої бездіяльності в авторитарного монстра. Це іманентна, сказати б, властивість кожної держави, себто всякого державного апарату, якому ми делегуємо чималі повноваження і ресурси, і який почуває природну спокусу вжити це все не для спільного блага, а для власного збагачення й нашого пригноблення. На те й «чабани», себто всі ми, все суспільство, щоб стримувати апетити державного молоха, контролювати держапарат через відповідні інституції та процедури – незалежні суди, мас-медії, органи самоврядування, вибори, референдуми, судові процеси, мітинґи, страйки, пікети. Демократія, під цим оглядом, це щоденна й повсюдна боротьба з авторитаризмом – латентним, як на Заході, чи оприявненим, як у нас.

І тут саме час «чабанам» розібратись у власному середовищі. Навчитись не подавати руки брехунам і негідникам і не плутати жадібність і цинізм із «плюралізмом» поглядів. Бо те, що робили на телеекранах і за їхніми межами, скажімо, пп.Погребинський, Піховшек, Корчинський, Джангіров чи Кісєльов, не має нічого спільного з ідеологією, зате має щонайпряміший і щонайбезпосередніший зв’язок із відомими всім інстинктами та смертними гріхами. Безглуздо провадити діалог із людьми, яким віддавен наплювати на будь-який діалог і які, власне, нищили за допомогою «темників» і «п’ятихвилинок ненависті» самі засади діалогічності й плюралізму в суспільстві. Якщо освічена (начебто) людина всерйоз повторює нісенітниці про «американські валянки» та «наколоті апельсини», то можна зробити лише два висновки: або ця людина поважно хвора, як бідолашний Тарас Чорновіл, або ж безсоромна і безпринципна, як дві його славні напарниці-галичанки на телеканалі «Україна». Провадити суперечки з такими людьми нема сенсу, бо в одному випадку це жорстоко щодо недужого, а в другому – принизливо для самого себе: адже про які цінності і засади можна дискутувати з людьми, яким усе це – по барабану і які готові за добру платню обстоювати що завгодно.

Найрозумніше для наших мас-медій і, взагалі, для публічного дискурсу було б залишити цих персонажів у спокої, там, де їм і належиться бути, – на марґінесі політичного та ідеологічного життя, серед яковенків-симоненків-вітренків, базилюків-жиріновських-шуфричів та інших блазнюватих істот нашого посткомуністичного паноптикому. Плюралізм поглядів від цього не постраждає, оскільки реально його слід шукати у рамках системної опозиції, а не серед послідовників «Осяйного шляху», «Променів чучхе» чи оплачуваних російськими спецслужбами «українських націоналістів». Під системною опозицією я маю тут на увазі політичні сили, які опонують іншим політичним силам у рамках конкурентної ліберальної демократії, а не протистоять ліберальній демократії як такій, намагаючись знищити і її, і всіх своїх політичних противників. Можна не сумніватися, що після розпаду сьогоднішньої надзвичайно широкої антиавторитарної коаліції, об’єднаної тимчасово лише потребою захисту демократії, саме з її середовища походитимуть і основні владні, і основні опозиційні сили, і саме між ними точитимуться найістотніші ідеологічні баталії. Ну, а позасистемні політичні сили саме тому й позасистемні, що ліберально-демократична система їм не потрібна, ба ворожа. Ці сили або не мають узагалі ідеології, паразитуючи на політичному опортунізмі, або ж уся їхня ідеологія зводиться до невибагливого випускання кишок (відрубування голів, проламування черепів бейсбольними битами тощо) ідеологічним супротивникам.

Можна, звісно, задля цікавості – такого собі «екстріму» – записати інтерв’ю з подібним персонажем, як це свого часу зробив Анатолій Борсюк із відомим серійним убивцею Онопрієнком. Інформаційні кілери, у принципі, можуть бути не менш цікавими співрозмовниками, ніж кілери автентичні. Але не варто ані одних, ані других вважати носіями якоїсь суспільно значущої ідеології, котра має бути конче представлена в нашому публічному дискурсі – задля священного плюралізму поглядів. Нема там ніяких поглядів, а є лиш безмірний цинізм і зневага дрібних бісенят, котрі уявили себе білявими бестіями – майстрами «піару» й «політтехнологій», – до лохів, козлів та інших недолюдей, котрими ці «деміурги» хотіли б і далі безкарно маніпулювати.

Суспільна марґіналізація й забуття мають стати найкращою карою для цих персонажів. Демократія толерантніша від того авторитаризму, який вони нам насаджували, і тому, сподіваюсь, ніхто їх не цензуруватиме, не закриватиме їхніх газет і не відбиратиме ліцензій у їхніх телеканалів. Хай друкують свої «коментарі» у тижневику «2000» і хай між собою «дискутують» на каналі «чесних» новин «Україна». Але ради Бога, не сідаймо з ними за один стіл у тих самих телестудіях і не вдаваймо, що всі ці інформаційні та політичні онопрієнки є частинами демократичної системи, живим утіленням ідеологічного плюралізму. Пошукаймо цього плюралізму деінде, серед людей не заплямованих інформаційним кілерством та політичною проституцією.

Зробімо так, як це радить самому собі на сторінках «Дзеркала тижня» (25 грудня 2004) Андрій Бондар: «Я спробую забути, хто такі Нестор Гавриш і Лариса-Ганна Герман-Скорик – вони мають вивітритися з мого інформаційного поля так само легко, як увійшли в нього… А на запитання, хто такі Охендовський, Погребинський і Павловський, я неодмінно відповідатиму, що це якісь дуже відомі польські шляхтичі кінця XVI століття. А Тарас Чорновіл – це просто однофамілець В’ячеслава, і не більше. А Піховшек – це герой якогось словацького мультика. А Вітренко – це українська назва якогось мусону чи пасату».

І коли наша «ніша» стане тим, чим вона й має бути – нішею, безмірно далекою від політичного та інформаційного «мейнстріму», ми зможемо нарешті полегшено зітхнути: революція закінчилася.