Зміни, що відбулися в українській телевізійній журналістиці протягом помаранчевої революції, навряд чи є доленосними. Розмірковування над поступовою зміною орієнтації ефіру від агресивно блакитного до помірно помаранчевого – цікава забава. Відчуття, що інформаційні сюжети поступово виходять за межі пропаганди, – приємне. Споглядання трансформації змісту при збереженні форми, ставлення при збереженні тої самої професійної посмішки, залакованої софітом студії та об’єктивом камери, – повчальне. Однак, навряд чи це залишиться надовго. До того ж, це не має жодного стосунку до спортивного телебачення, про яке, загалом, має зараз йтися.

Протягом тих тижнів, коли прихильники демократії днювали і ночували на головній площі країни, українські телевізійні новини звернули свій прискіпливий погляд на батьківщину. Трансляції засідань Верховного суду, прямі включення з Майдану незалежності, інтерв’ю з представниками депутатського корпусу: одні й ті самі обличчя, одні й ті самі фрази кочували з каналу на канал. Світ став далеким і невиразним: виявилося, що кордони України охоплюють Всесвіт... Те саме відбулося протягом голосування другого туру виборів 26 грудня (який з легкої руки невідомо кого журналісти стали йменувати туром третім; всупереч рішення суду, дарма). Але це – також не стосується спортивного телебачення.

Бо воно зорієнтоване на експорт.

Світ, у якому ми живемо, і світ, який нам показують журналісти, не тотожні. Країна і її відображення на телеекрані відрізняються. Безперечно, є щось спільне. Але – його не дуже багато. Спортивне інформаційне телебачення, можливо, найменше деформує реальність. На відміну від політичних, економічних і соціальних аспектів життя, які потребують правильного оформлення словами й образами, спортивна інформація може собі дозволити бути аскетичною і сухою. Магія цифр, які є породженням спорту, невблаганна дуалістичність спортивного світу, в якому завжди є переможці і переможені, призводять до того, що реальність наближається до свого відображення. Саме тому журналістам простіше складати репортажі з цифр, аніж зі слів. Саме тому конфліктні ситуації, що виникають у спортивному середовищі (на кшталт допінгових скандалів та суперечливих суддівських рішень), виглядають у їх викладі непереконливо і блідо. Саме тому в спортивних новинах мало української інформації, яка за своєю природою є або конфліктною, або пропагандистською.

Новини спорту повняться іноземною статистикою.

Ралі Париж – Дакар, матчі Національної баскетбольної асоціації, теніс, якісь регати, футбольні чемпіонати Європи… До всього цього скоріше пристав би гольф, аніж сюжети на кшталт “вісім футболістів основи харківського “Металіста” разом з головним тренером перейшли до команди першої ліги – харківського “Арсеналу”.

Спортивні телевізійні новини, можливо, найменше деформують українську реальність. Тому що її не показують. Картина, що її можна витворити з випусків спортивних новин, надто неповна, щоб на щось претендувати. “Гранди” чемпіонатів України з футболу і баскетболу, сиротливий хокейний “Сокіл”, національні збірні: футбольна (чоловіків) і гандбольна (жінок), “золота рибка” українського плавання – Яна Клочкова і “кращий брасист Європи” Олег Лісогор – звіданий ландшафт надто невеликий, щоб зробити непомітними білі інформаційні плями.

Погляд частіше за все зупиняється на лідерах.

Аналіз, бажання розповісти історію замість сухої цифри підсумкового протоколу породжують двозначність, переводячи національного героя на бік “позакритичного” для журналістів зайди-іноземця. Зірки українського спорту, що їх показували за героїв минулого року, виглядали у їхніх викладах непереконливо. Точніше, непереконливо виглядали скоріше виклади, аніж зірки. Так з легкої руки “ПроСпорту” Андрій Шевченко став “простим українським хлопцем, який бажає вивчити українську, одружений на топ-моделі, до якої одразу після прес-конференції полетів зустрічати Новий рік на власному літаку ”, а Яна Клочкова – “простою дівчиною, яка, не знаючи жодної іноземної мови, побувала у безлічі країн світу”. Так, ніби знання мови є необхідною умовою для їх відвідин…

Рідкісні новини про інші види спорту, які практикуються в Україні, – жіночий баскетбол (запорізька “Козачка” знов програла в міжнародному матчі), чоловічий волейбол (одеські волейболісти програли комусь в Європі), міні-футбол (донецькі футболісти відмовляються грати за національну команду) чи біатлон (українські біатлоністки знову далеко від п’єдесталу), а іноді й медаленосна стрільба з пістолета – зароджують відчуття, що існує ще дещо, окрім сухої пайки короткого спортивного випуску. Дещо ширше і не дуже веселе. Хоч і рідне.

Спортивних новин минулого тижня майже не було.

Свята – не привід для спорту.