І, хоч останніми роками святкові телефеєрії викликали багато нарікань і далеко не завжди були, що називається, на рівні, в багатьох людей збереглася звичка підгадувати власне святкування під телевізійний розклад. От чи то за цією звичкою, чи то з відчуття службової відповідальності, але вирішив це зробити й я. І дуже скоро зрозумів, що жертва навряд чи була того варта.

І ось чому. Працю, яку я, дедалі більше відволікаючися від власне святкування, робив, набагато більше підпадала під визначення фізичної, ніж розумової. Бо зводилася до нескінченного процесу: вмикаємо канал – нецікаво – перемикаємо на інший – нудно – перемикаємо ще на інший – беліберда – і так до безкінечності. Рука все відчутніше втомлювалася від нескінченного перемикання, але цікавість змушувала не відступати. Цікавість та була особливого роду: чи знайдеться на екрані бодай щось цікаве? Новорічні „Блакитні вогники” російського взірця, що з кожним роком відчутніше намагаються копіювати такі самі радянських часів? На жаль, з них пішло головне, що приваблювало до них тоді, – якась по-радянському наївна невимушеність, щирість. Звісно, й тоді вони демонструвалися в запису, й тоді всі діалоги велися за ретельно розписаним сценарієм. Але для робітників – селян – космонавтів та інших героїв трудових буднів, що прикрашали захід своєю присутністю та своїми часто нехитрими, але від душі побажаннями, сама присутність на подібних заходах додавала святкового настрою, якоїсь затишної урочистості – того, що неможливо зіграти. А тим більше зіграти в масовому порядку. От і лишилися від старої форми лише штучні діалоги, вимушені мізансцени, що залишали по собі єдине враження: автори сценаріїв у поті чола свого шукали, як би склеїти все докупи, як би внести бодай невеликий оживляж. А може, просто нічого іншого, нічого більш святкового радянська публіка тоді не бачила – а відтак і не мала з чим порівнювати? А тепер має?

Двічі переглянув я московську „Дискотеку 80-х” – дякувати телебаченню, її нам подарували двічі, спочатку український канал ICTV, а потім російський „РТР-планета”. Досі я ніколи не вважав себе музичним консерватором, чиї смаки так навічно й обмежилися піснями бурхливої юності. Але тут я змушений був зробити не таке вже приємне відкриття: до якої ж міри постарілі, не такі, як колись, граціозні, з далеко вже не бездоганними фігурами дівчата (перепрошую, вже бабусі) з „Баккара” виграють у всіляких „Фабрик”, „Сливок”, „Блєстящих” та іже з ними! Скільки по-справжньому юнацького завзяття, енергії, драйву та навіть – чи мені лише здалося? – такої собі ностальгічної іронії в їхньому виступі! Як сяють їхні очі! А нібито ж і музичний стиль у всіляких „Фабрик” схожий, і працюють вони, мов з останніх сил. А враження – не те. Так відрізняється натхненне від сконструйованого, й нічого тут, мабуть, не поробиш.

Канал „1+1” анонсував програму з інтригуючою назвою „Ніч у стилі диско”. Виявилося це переспівуванням російськими зірками відомої диско-класики – переспівуванням далеко не завжди вдалим і далеко не завжди доречно пародійним. Святкової атмосфери диско не вийшло – а вийшов іще один „випендрьож”.

ТРК „Україна” вразила концертною програмою, де на задньому плані сценічного майданчика проглядалися монументальні літери „СССР” і навіть, здається, серп із молотом. Мимоволі пригадався мій нещодавній діалог із одним донеччанином. Той був вражений тим, що в Києві влітку майже ніхто не ходив у червоних футболках із радянською симовлікою. „У нас у таких півміста ходить. У Москві вся молодь такі носить. То за скільки ж до вашого Києва мода доповзає – років за п’ять? Прові-інція!”

Цвяхом програми, безперечно, були мюзикли. Про них уже багато написано, тож, мабуть, навряд чи до їхньої характеристики можна додати щось суттєве. Справа в тім, що мюзикл як жанр має один фундаментальний закон свого існування, своєї популярності: необхідний для зв’язування сюжету мінімум тексту – і музика, музика, музика, пісні й танці. Чи багато хто з цінителів зможе так уже детально пригадати сюжетні хитросплетіння „Ісуса Христа – суперзірки” чи „Привида опери” Ендрю Ллойда Уеббера? Чи за геніальну драматургію цінують класичні оперети – власне, ті самі мюзикли? Навіть найдраматичніший, мабуть, з усіх популярних мюзиклів – „Волосся” (“Hair”) знаменитий передусім своєю фінальною піснею “Let It Be Sunshine”, а не драматургічними знахідками. Карколомні сюжетні конструкції, намагання поєднати в одному місці й в один час повноцінну драму чи комедію з повноцінним концертом призводять лише до одного – не виходить ані драми чи комедії, ані концерту. А виходить пересічний індійський фільм, число яким – мільйони. Де драматургія та музика з’їдають одне одне, не дають ані на тому, ані на тому сконцентрувати увагу й, так би мовити, налаштуватися на хвилю. Тільки-но почнеш сприймати музику – тут тобі якийсь недолугий текст. Тільки-но налаштуєшся переглядати дійство у кіношному режимі – тут тобі не надто доречна музика. Якби ж то ще й те й те було яскравим! Тож ні! Боюся, що жоден із показаних у новорічну ніч мюзиклів, якби лише пісні з нього записати на диск, не став би музичним бестселером. Якщо пустити музичні номери з них у режимі концерту – навряд чи хтось став би дивитися цей концерт від початку й до кінця.

Отут, боюся, ми й підходимо до того рецепту, за яким твориться вся ця новорічна нетлінка. Зветься цей рецепт: „Аби в цій кімнаті бодай щось стояло”. Тільки-но беручися за роботу, автори цих телеопусів, видається, вже впевнені: спеціально переглядати їхні творіння ніхто не буде. Місце цих творінь у святі вони уявляють таким чином: сидять люди, святкують Новий рік. Хтось вгамовує спрагу черговою склянкою горілки, хтось уже вгамував ту спрагу й тепер мирно відпочиває під столом, хтось веде нерівну боротьбу з салатом олів’є, хтось емоційно з’ясовує, хто кого більше поважає. І на тлі всього цього, десь на далекому задньому плані – телевізор із мюзиклом, бо той телевізор забули вчасно вимкнути. От для тих, хто вряди-годи, раз на півгодини вирішить перепочити від олів’є й зазирнути одним оком на екран – от саме для них і створені ці шедеври. Для тих, хто, побачивши Аллу Пугачову разом із Вєркою Сєрдючкою, почне гарячково протирати очі й думати: ти диви, вже двоїться – а я ж і випив не так багато. Фоновий продукт, фонова музика, фонове видовище – ось як усе це називається. Тільки куди ж подітися людям, які сподівалися побачити в новорічну ніч не самий лише нескінченний фон? Адже в нас, як нас переконують, ринкова економіка, яка мусить задовольняти всі можливі смаки в усіх їхніх проявах? І телеекономіка в нас ринкова в тому числі? Звідки ж оце от: беріть, що дають?

Фонове призначення новорічного телебачення було просто-таки документально засвідчене Першим Національним, який, як завжди, виявився попереду планети всієї. Клацаючи перемикачем по різних каналах і не знаходячи, на чому зупинити погляд, я знайшов урешті-решт на Першому Національному „Євробачення-2004”. Це здавалося вдалим кроком (на жаль, не анонсованим у програмах): і Україна минулого року тріумфувала, й рівень конкурсу був доволі високим, із великою кількістю цікавих виконавців та цікавих пісень. Дивився я запис трансляції конкурсу, отримуючи справжнє задоволення. Аж тут, десь за чотири пісні до завершення, просто-таки на півпісні, „Євробачення” перервали. Без жодних пояснень, без жодних вибачень, ніби так і треба, й ніби нічого... як би це назвати... нетрадиційного в цьому немає. Свято, мабуть, вірячи в те, що в такий час відривати глядача від горілки з олів’є – то вже точно марна справа, й ніхто нічого особливого та незвичного не помітить. Тож і можна заповнювати ефір будь-чим і в будь-який спосіб.

Ну а в наступні дні на глядачів було вилито ціле відро різноманітної музики. Точніше, різноманітних музичних програм – бо до самої музики слово „різноманітна” пасує набагато менше. Та й до самих програм, власне, так само. Бо ліпилися вони ніби за єдиним шаблоном: натужний конферанс, якого забагато, й здебільшого така ж натужна музика, якої так само забагато. Не читаючи анонсів, відрізнити українські програми від російських було неможливо – бо і там, і там домінували російські виконавці, ніби українських не існує в природі. „Нові пісні про головне” („1+1”, 1 та 2 січня) – патетичний проект, що нібито покликаний був осучаснити застиглу в часі „Пісню року”. Так, Валерія та Максим Галкін вели концерт дещо менш офіційно, ніж „пісняроківські” Ангеліна Вовк та Євгеній Меньшов. Але от чи динамічніше? Чи модерніше? Обтяжувало їхній конферанс те саме, що й „Пісню року”, – затягнутість текстів, довгі діалоги ні до чого й ні про що. Власне, той самий, пісняроківський, стиль ведення був надто помітним, і на язику по-зрадницькому почали крутитися слова щось про перехоплену естафету, гідність молоді старших товаришів та щось іще в тому ж самому дусі. Тоді як модерний стиль концертів – то музика в режимі нон-стоп, у крайньому разі – динамічні оголошення виконавців, коли ведучі є майже непомітним технічним персоналом, а єдині герої дійства – то виконавці. Що ж до музики – то ті самі „пісняроківські виконавці”, ті самі пісні. Тобто, такі самі – бо, судячи з імен авторів, складалося враження, ніби Ігор Матвієнко та Макс Фадєєв вирішили більше не підгодовувати „Пісню року” Ігоря Крутого та виділитися в окремий проект. І саме цим найперше й пояснюється поява нового грандіозного телепроекту. Чи це лише враження таке склалося?

І знову довелося питати себе: чи я не консерватор? Бо після виступу Софії Ротару сприймати щось інше було вже важкувато. І знову загадка: нібито й не така вже Ротару суперстильна, й рухатися по сцені не дуже вміє (чи не бажанням це компенсувати пояснюються її постійні виходи в глядацький зал?) – а от пісня її звучить десь усередині довгий час після того, як вона припинила співати. Що ж до більшості інших виконавців – послухав, хай навіть і не без зацікавлення, і забув.

„Хороші пісні” на тих самих „плюсах” від 3 січня просто обурили. По-перше, цей проект був уже українським. Але зірки – окрім Руслани – російські. Іноді, як „На-на”, добре призабуті. Про те ж, якого дурня валяли на сцені ведучі – Олександр Цекало та Тіна Канделакі, яких узагалі-то заведено вважати інтелектуалами, – не хочеться не лише писати, але й згадувати. Провінція, й таке проконає – отаким, мабуть, було уявлення і авторів, і ведучих про українську глядацьку аудиторію. Що запам’яталося найбільше – це патетичне оголошення: „На сцені заслужений артист Росії та народний артист України Ніколай Басков!” Чим так уже прислужився нашій Батьківщині російський поп-соловей, що вона оцінила його більше, ніж його власна батьківщина, – залишається тільки здогадуватися.

Суто український продукт – „Найкращі пісні” на Першому Національному того ж таки 3 січня – обурив не менше. І зовсім не через те, що в концерті українських співаків, які виконували українські пісні, відсотків на 70, як не більше, домінувала російська мова, й російською співали навіть Лілія Сандулеса та Алла Кудлай. Обурили самі пісні – ті самі, що їх звуть „традиційною українською естрадою”, а раніше звали „піснями радянських композиторів”. І яких була переважна більшість. Невже після перемоги Руслани на „Євробаченні” могло виявитися, що майже нічого модерного, нічого не лише для колгоспних пенсіонерів в Україні немає? Що українська поп-музика так і застигла в тих часах, коли її, як і всіх нас, партія вела? Невже так досі й незрозуміло, що в тисячний раз переспівувати фольклорні мотиви контрпродуктивно – бо того, що було створене народним генієм у XVI – XVII століттях і пройшло випробування часом, не зможе не лише перевершити, а й просто повторити жоден композитор у XXI столітті, хоч би як він намагався? Як жоден сучасний грек не зможе побудувати нового Акрополя?

Залишалися ще сподівання на різдвяні дні – адже анонсована телепрограма обіцяла й тоді подарувати глядачам свято музики. Популярний щотижневик „Телепрограмма”, скажімо, анонсував на 7 – 8 січня на „Інтері” ту саму „Пісню року”. Який же був мій подив, коли 7 числа замість обіцяної програми знову пішов один із „Вогників”! А потім виявилося, що в тижневій телепрограмі газети „Факти” на той день анонсовано зовсім не такі програми й не за таким розкладом, як у „Телепрограммі”! І на 7 січня, й на 8! Якщо це був різдвяний сюрприз для глядачів – то він був не надто вдалий. Фінал конкурсу „Золотий грамофон” (теж із Москви) на „1+1” 7 числа був для мене одним із пунктів, так би мовити, обов’язкової програми – бо зазвичай рівень цього конкурсу на загальноросійському тлі був досить-таки високим. І що ж? Практично ті самі пісні, що й у „Нових піснях про головне”, тільки за сильно скороченою програмою. А от конферанс! Миколу Фоменка, напевне, безпосередньо перед початком церемонії відвідала муза. Дуже необережно вона це зробила. Бо пробудила в акторі чомусь передусім національну гордість. Оголошуючи молодого співака Іраклія, він „дотепно” пожартував: от співає він про Лондон – Париж, а сам – грузин! А чи є в нього московська реєстрація? Мабуть, почувши слово „грузин”, публіка мусила сміятися? Валерія Меладзе ведучий теж наполегливо оголошував як грузинського співака. Ну а добродій, що вручав приз Софії Ротару, в тій самій тональності переконував глядачів, що „хохол та москаль – брати навік”. Тут, напевне, знову треба було сміятися. А ще ведучі за кожної можливості (а іноді й просто так) згадували про СРСР. Узагалі, згадки про цю державу вигулькували ледь не в усіх російських музичних програмах. Мимоволі складається враження, що росіянам дуже соромно жити в країні, яка має назву Росія, а не щось у вигляді важковимовлюваної абревіатури. Недостатньо солідно, мабуть, позбавляє змоги бодай тут кинути виклик США.

Що ще кидалося у вічі – то це відчутний ухил у бік армії та інших силових структур. Чого вартував лише російський канал „РТР-Планета”, який завершував різдвяний вечір концертом на честь вручення премій російського МВС – із притаманною подібним заходом совковою, добряче забутою вже, офіціозною урочистістю! Та й на „Золотому грамофоні” один із призів вручав цілий армійський хор – із балетом, який досить недоречно як для стилістики цього конкурсу танцював „Яблочко” в матроській формі. Якщо сусіди-росіяни в такий спосіб намагаються підвищити авторитет силових структур, то, мабуть, ця спроба є не дуже вдалою. Адже уявлення про обличчя цих структур – людяне чи не зовсім – складається передусім зі спогадів тих, хто в них відслужив чи стикався з ними з інших причин. А тональність цих спогадів оспівуванням у концертах навряд чи зміниш.

Що ж до власне музики – то вже другий рік поспіль вразило домінування сумних, жалісливих, а часом просто депресивних пісень. Яскравих танцювальних, ритмічних, бадьорих шлягерів майже не було. Чого б це так?