Майже К.С.Станіславський …Любіть революцію в собі, а не себе в революції!

Майже К.С.Станіславський

Немає нічого кращого за ранок перемоги.

Коли надворі – майже весна; і блакитне небо, і чайки, і сонячні зайчики стрибають хвилями Південного Бугу. А потім вертаєшся додому – і машини на трасі вітають одне одну: “Ту-ту-ту! Ту-ту-ту! Ю-щен-ко!” – і бринить від вітру помаранчева стрічка, і такий само суцільно “помаранчевий” молодняк з випадкового автобусу розмахує руками й гукає навздогін… Проте до того наш “екіпаж” у складі – нехай це самореклама, але країна має знати своїх героїв! – Ельвіри Загурської, Вадима Коновця, Андрія Приймаченка та автора цих рядків провів, здається, ціле окреме життя під маркою журналістів-спостерігачів у селі Красне Знам’я Снігурівського району Миколаївської області.

…Туди не ходять автобуси. Туди не ведуть дороги – принаймні, те, чим ми їхали і звідки наш бідний застряглий у багнюці “фольксваген” витягали вантажівкою, назвати “дорогами” не повертається язик.

21 листопада явка на тамтешній виборчій дільниці склала понад 90 відсотків.

Нашу “матеріалізацію” там 26 грудня можна було порівняти хіба що із приземленням літаючої тарілки.

…Усе думаю-міркую: ЧОМУ?! Ну, добре, я – “гнила інтелігенція” (та ще й з розстріляним за націоналізм прадідом), для якої слово “Україна” – так уже склалося – не порожній звук.

А решта?

Досить благополучні, небідні люди (до того ж – переважно російськомовні), які власним коштом на власних машинах пнуться бозна куди, – їх-то що до того спонукає?!

Певне, одним зі стратегічних прорахунків провладного кандидата і тих, хто за ним стояв, була зневага до дрібного й середнього бізнесу, з якого здерли все аж до “кісток”, замість зробити своїм спільником.

І ці люди, котрим уже є що втрачати, котрі хочуть нормально розвивати свою, хай і не широкомасштабну справу, вчити дітей і не воювати безкінечно із наскрізно корумпованими інстанціями, стали серйозною рушійною силою “помаранчевої революції” – через співпадіння якщо не високих принципів, то елементарних життєвих інтересів-пріоритетів.

…У тому-таки Красному Знамені один дядько весь час чіплявся до нашого “командора” (штрихи до портрету: виріс у Таджикистані; є син, власна фірма з торгівлі продуктами, дві машини – у тому числі вищезгаданий “фольксваген”): мовляв, скільки вам за це заплатили?? На зустрічне питання: “А скільки Ви гадаєте?..” – назвав, вочевидь, значну для себе суму: “Ну, гривень сто-двісті”. У відповідь було сказано: “Я заробляю на місяць п’ять тисяч доларів (за словами самого командора, “я, конечно, приврал – для наглядности”) – то хіба став би за ті нещасні гривні пертися у ваше болото й псувати собі нерви, машину і здоров’я?!” Після цього дядько замовк – і згодом, до речі, напився.

Але, власне, про нашу місію.

Нас дуже добре налаштували попередньо (ще одні герої революції – інструктори Олесь Стрільчик з Комітету виборців України та Тетяна Чорновіл). Зокрема, видали прекрасно оформлені та скомпоновані матеріали, котрих не було навіть на виборчій дільниці, – отже, коли доволі боязка спроба не пустити нас “споглядати” швидко була зведена нами нанівець, виборча комісія щохвилини бігала до нас за консультаціями про норми законодавства.

А викладення на стіл у відповідний момент Кримінального кодексу України – то взагалі був майже концертний номер.

Звичайно, голова сільради дуже нервувала, весь час телефонувала по мобільному, власноруч доставляла “несвідомих” виборців на дільницю і повсякчас смикала членів комісії по одному – особливо коли стало ясно, що явку “натягнути” не вдасться. Усе зрозуміло: Ющенко чи Янукович – далеко, а рідна районна влада близько, по шапці дасть – замало не буде.

Вищезгадана влада зрештою прибула особисто – у вигляді заступника голови райдержадміністрації, але прямо втрутитися не ризикнула і сиділа собі тихенько в куточку, оздоблена нами зайвим примірником схеми підрахунку голосів.

У підсумку явка – більш-менш реальна (бо дрібні пересмикування, вочевидь, все ж сталися) – склала 75 %; Ющенко набрав 115 голосів замість 101 (зростання майже на 15 %, певне, є результатом зняття інформаційної блокади та різного роду агітації), а Янукович – 231 замість 369. Тобто, якщо скласти пропорцію, то кожний з наших 4-х втрачених голосів “врятував” більше 20-ти.

Причому треба було бачити обличчя деяких членів комісії в момент погашення 116-ти невикористаних бюлетенів: ніби в них на очах різали улюблену корову-годувальницю. Звісно – стільки добра пропало!..

Нам, правда, спробували дрібно помститися: місцеві “Жигулі” з документами на розбитому шляхові до ТВК примудрилося втекти від нашого змученого “фольксвагена” – але ми передзвонили, куди треба, і у пункті призначення їх зустріли. На дільниці ж нам, у результаті, без жодного нагадування, просто-таки на тарілочці подали протокол з “мокрою печаткою” – причому навіть оригінал (!).

Зізнаюся чесно: я не можу пригадати в своєму житті інших моментів, коли було б таке відчуття виконаного обов’язку і така гордість за себе.

У цілком аналогічних висловах описували свої емоції й інші мої знайомі, від яких я менше за все могла б чекати настільки позамежної громадянської самосвідомості.

“Я вперше за 50 (40… 60… ) років відчув (-ла) себе українцем (-кою)”, – ще одна фраза, котра дослівно повторювалась неодноразово (і теж – доволі неочікувано).

Воістину, задля такого варто було затівати всю цю катавасію.

…І ще – трохи загальних вражень від нашої екстрім-мандрівки.

Люди скрізь однакові. І вони, попри все, – нормальні.

У селі, скажемо, є своя опозиція, котра уже не дуже й ховається. Але від фермера, який голосував за Януковича, довелося почути: “Усі були в рівних умовах, коли все розвалилось, – чого ж ти зараз питаєш, чому в мене комбайн і два робітники? А в тебе чому немає? Хто тобі винний?! Ти думаєш, прийде Ющенко і щось тобі дасть? Самим собі треба робить!” Інший голос з народу – директорки школи. Вона з гордістю показує нам по-домашньому оформлені класи і абсолютно фантастичний народний музей-світлицю (навіть у Києві такого не довелося бачити!), а потім резюмує: “Боремось за виживання. І з владою боремось – ви ж, мабуть, помітили. Але нічого. От нам би лише компьютер… Буду Ющенку писати – хай тільки спробує не допомогти! (сміється)”

А з більшістю членів комісії – безвідносно до того, хто там від кого був, ми прощалися, уже мов рідні: “Приїздіть до нас навесні – у нас такі вишневі сади!”

І нехай нам не кажуть дурниць про Південь та Схід. Все це – та сама Україна, ледь від’їдеш бодай на пару кілометрів від індустріальних міст.

Мова (чи, принаймні, вимова) – то само собою. Але не тільки.

Замальовка з натури.

Виборча дільниця. Початок на сьому вечора. Явку майже вичерпано, а до 20-00 іще довго.

Вельми рішуча й навіть агресивна тітка – член комісії за квотою Януковича – у загальній тиші: “Якось нудно сидимо… Може, заспіваємо, чи шо?!”

Іще питання?

… Чи то сніг, чи то дощ змиває з київських вулиць рештки революції.

І треба (як же ж не хочеться!…) повертатися “з фронту” у буденне, звичне, “нормальне” життя.

От і повертаються: багаті – до своїх проблем, бідні – до своїх, телевізійники, в тому числі героїчно-переможні “П’ятий” та “Ера”, – до професійних негараздів (бо не лише до “темників” вони зводилися й зводяться)…

Але сказав колись видатний український режисер Лесь Курбас, котрий неодмінно був би зі своїми акторами на Майдані, якби його не розстріляли майже 70 років тому: “Досягнена на підйомі ступінь осяяння не пропаде. Вона навіки наша власність. Навіть у калюжі вона до нас повернеться, на неї ми будемо сліпо й помацки йти”.

Амінь.