Нанісши великобританцю 296 точних ударів та чотири рази поклавши його на підлогу, Кличко попозував на фоні жовтогарячого прапора “Так! Ющенко” і сказав: “Я задоволений тим, як провів поєдинок, і моя перемога в ньому – це подарунок тим людям, які захищають українську демократію”.

Наступного дня головний редактор “Франс футбол” повідомив всім те, що вже зо два тижні розповідали телевізійні ведучі українського телебачення. Андрій Шевченко став кращим футболістом Європи. “Сьогодні український народ прагне бути вільним, хоче мати право обирати свого кандидата на власний розсуд, і я сподіваюся, що цього разу президентські вибори будуть чесними. Я гордий з того, що я українець, і гордий бути частиною такого народу”. Отаку цитату з Шевченка озвучили по “1+1” в “ПроСпорті”. На інших каналах її приводили не так дослівно, обмежуючись простим “я присвячую цю перемогу всьому українському народу”. Загалом.

Про Шевченка-володаря-Золотого-м’яча говорили більше як про “гравця збірної України” (“це вперше з 68-го року, коли гравець, що не брав участі у чемпіонаті Європи чи світу, отримує Золотий м’яч”, підкреслив ICTV), лише побіжно нагадуючи, що він ще іноді – у вільний від виступів за збірну час – грає в італійському “Мілані”, одному з найсильніших клубів планети, з яким виграє Лігу Чемпіонів, чемпіонат Італії і стає найкращим його бомбардиром.

Усі зійшлися на тому, що перемога Андрія заслужена довгими роками високопрофесійних виступів та стабільності. (Хоча його дії й не такі видовищні як циркові номери Рональдіньо чи висока технічність Анрі).

“Вікна-спорт” (СТБ) повідомили, що одними з перших Андрія Шевченко привітали Ющенко та Кучма…

Приємні слова про український народ, якому присвячені значні спортивні досягнення на міжнародному рівні, прозвучали на фоні відцентрових процесів, що відбуваються в українському спорті та грізно затамованих дебатних погроз В.Ф.Януковича про Форум національного примирення (чи то порятунку?).

Конфліктні ситуації, що будуть зараз описані, виглядають доволі курйозно. Хоч і не дуже весело.

По завершенню чемпіонату світу з міні-футболу тренер національної збірної зібрав прес-конференцію, на якій повідомив, що всі ті слова, які були сказані журналістом донецької ТРК „Україна” Андрієм Малиновським про конфлікт у стані збірної між гравцями міні-футбольного клубу “Шахтар” та тренером, – вигадка. І в той момент, коли вони вимовлялися в ефір, ніякого конфлікту не було. Він виник потім, коли до футболістів почали телефонувати дружини, знайомі, рідні і запитувати, що там таке відбувається. Ну і, ніби на прохання трудящих, мікроклімат у команді зійшов на пси. Журналістам “ПроСпорту” („1+1”) на ТРК „Україна” повідомили, що вже наступного дня вони спростували власну інформацію як таку, що не відповідає дійсності. Протягом усього чемпіонату світу у коментатора Андрія Малиновського був дуже сумний голос.

Власне, коментатор Андрій Малиновський і раніше робив безапеляційні заяви: протягом серпневої трансляції матчу на суперкубок Італії між “Міланом” та “Лаціо” він цілком серйозно звинуватив колишнього тренера “Лаціо” Манчіні в тому, що той спеціально грав командою погано, щоб зробити собі кращі умови на новому місці роботи. Але то було про іноземний спорт, а зараз торкнулося рідного. І майже святого. (“Майже” – бо все ж таки хоч міні-футбол і футбол, але діла до нього нікому немає).

Ви хочете конфлікту – він вам є. Під час трансляції (на каналі ТРК „Україна”) матчу міні-футбольного клубу “Шахтар” (Донецьк) коментатор Шарафудинов зі словами “час настав” прочитав лист цього клуба проти тренера міні-футбольної збірної. Гравці “провідного міні-футбольного клубу України” – “базового клубу збірної”, як заведено говорити на телебаченні – відмовляються грати під керівництвом Литовченка, тому що їм не подобається кадрова політика тренера, організація тренувального процесу і т.п. Ми хочемо грати в збірній, але не з цим тренером, якщо він головний тренер збірної.

Як усе далі відбувається – не зрозуміло. Про міні-футбол в новинах майже ніколи не розповідають.

Друга новина має всі ознаки оксюморону, оскільки зводить докупи два протилежних поняття. Коли в “Інтерспорті” (чи ще десь) повідомили про те, що невідомі (хулігани) побили генерального секретаря федерації боксу, який тепер знаходиться в лікарні у тяжкому стані, то це виглядало на невдалий, але жарт. Наступного дня все виявилося набагато серйозніше. “ПроСпорт” („1+1”), а згодом і “Світ Спорту” (Перший Національний) докладно висвітили цю історію устами високопосадовців Федерації боксу. Генеральному секретареві, заслуженому тренеру України, шістдесят три роки. На нього напали двоє хлопців з металевими прутами. Одного він встиг нокаутувати, але сили були нерівними. Тепер він у реанімації. “Це все дії людей, яким не подобаються реформи в українському боксі”, – сказали керівники Федерації.

“Реформи в українському боксі” не подобаються колишньому керівнику Федерації Єлисеєву, який має боксерський клуб у Донецьку і підопічні якого йдуть з любительского боксу, бо “за такого керівництва не можуть залишатися у Федерації”. Нібито саме він стоїть у авангарді нинішньої опозиції.

І дивно якось все те відбувається: Донецьк, Донецьк…

Чому, скажімо, не Тернопіль?