Хоч і страх брав колінця журналістки Зіни Підалькіної, але до наметового містечка стрілою летіла дівка. Боялася, що у штабі на статті її, що для „ТК” строчила, образяться. Та ще більш страхалася дівуля пана Омельченка, которий схотів наметове містечко ізмором словесним взяти та залякуваннями різними бійців натхнених здолати. І щоб задобрити вояків прихопила розумниіця банку меду гречаного від Ганни Шерман та кралечку-красунечку Ярославу – подругу свою сердешную. „Якщо мед суворих бійців не розчулить, то красуні моїй милій ніхто слова хибного мовити не спроможеться” – хитро думала кмітливиця.

ШТАБНІ ХЛОПАКИ

Зайшли дівчата київські в штаб наметовий. А там лише Роман Коваль та Андрій Шалай. Як побачили дівок, всміхатися почали, очима привітно сяяти. „Усе гаразд – подумавши, вмить згубила страхи Підалькіна – Штаб на тому самому місці. Хлопці у штабі ті ж. І очі лагідні - їхні” Присіла на „припічок”, Ярославу біля себе посадила та питати почала, про життя-буття дізнаватися.

Роман Коваль (як на духу відповів Зіні): Приходили представники мера, агітували нас. Та такі вже матьорі функціонери – від Шевченківського району. Наполягали, щоб ми звільнили місце. Та ми лише трохи відсунули наш табір від ЦУМу, бо сьогодні приїздили до мера міста дипломати, які їхали додому на Різдво, прощатися. Сам рух щодо перенесення наметового містечка активізувався після призначення комендантом Ігоря Коцюруби зі Львова. Він сказав: „Я за вас”. Але раптом почав ставити палатки за периметром. Покликав ще своїх прибічників. Ми відчули, що робиться щось не те. Як „Схід-Захід-Автономія Крим”, вийшло „Нижнє містечко - Верхнє містечко - Нульовий периметр”. Коцюруба втручався у все. Бачу – народу мало. Сів в машину, поїхав у Львів, 25 чоловік зібрав – поруч в палаточку привіз. Тепер маємо твердий кулак, що стоятиме на своїх позиціях. Такі як Андрій, я...

Зіна (побачивши модний цифровий диктофон в руках Андрія, здивовано) Андрію, ти теж журналіст? Андрій Шалай: Ні.

Зіна: А навіщо ж тобі такий диктофон?

Андрій Шалай: Англійську вчу.

З. (до Романа, захоплено) А ти польську добре знаєш?

Роман Коваль: Знаю. (не підтримуючи захвату дівки, про житіє наметове продовжуючи правити). Як поїхав я до Львова, то тут чутки пішли, що я бозна кого зі Львова везу. То комендант пішов на збори й сам зняв свою кандидатуру.

З. А чим Омельченко намагався вплинути на вас? Роман Коваль (усміхнувся): Біотуалетами. Сказав, що забере біотуалети та воду. Але Юрчик подзвонив до свого знайомого на водоканал і ті пообіцяли свою привезти. А щодо біотуалетів... Я йому кажу: „Забирайте. Зробимо отут (показує рукою) на асфальті яму – 4 на 4, заб”ємо дошкам и, поставимо намет, та будуть хлопці ходити”. Омельченко махнув рукою: „Немає ради з тими западенцями”.

Зіна подивилася туди, куди вказав Роман. „Центр... Серце безхмарного Хрещатика. Під очима міської адміністрації... – повільно зарухалися дівочі думки, відчуваючи усю глибину небезпеки, як для її міста так і для самого мера Омельченка. – Круті лицарі западенські. Затяті. На майдані – ніч. На горі – сварки. А їм аби що!” І затремтіло від щастя полохливе серце Підалькіної. Пан Омельченко знов героєм висвітився. Вже вкотре на бік киян став, доленосний крок зробив - порятував від гноївки отруйної місто. Відступив. Біотуалети революціонерам лишив. Одне слово – політик!

Роман (не звертаючи уваги на задумливі Зінині очі): Хоч і сумнівалися щодо Романа Безсмертного та після його виступу на 5 каналі, я його ще більш став поважати. Він відповів чітко: „Люди стоятимуть”. А на запитання про Новий рік і свята, сказав, що люди згодні й до Пасхи стояти, аби лад у країні був”. (щиро до дівчини) То правда, Зіно.

З. (з непідробною радістю) От і добре! Буде до кого в гості приходити, Новий та Старий роки святкувати.

Роман: Безсмертний ще пояснив, що ми є безпекою для тої самої мерії. Немає гарантії, що як ми звідси підемо, тут не стануть біло-голубі намети.

Андрій Шалай (емоційно слово в розмову вставляючи): Я навмисне ходив по містечку, про настрої питався. Всі хлопці ладні стояти до останнього дня.

З. (лагідно до Андрія) Не впізнала тебе, інакше вдягнений був минулого разу.

Андрій Шалай: Та тут щодня щось міняється. (вказує на чорні новенькі штані) Таких штанів – було пачками. А зараз вже нема. Останні знайшов. (зиркнувши на Зіну та її подругу Ярославу) Хочете поведу в палатку сусідню, послухаєте, як люди настроєні.

З. (потупивши очі) Хочемо. Але чекай... Розкажи про настрої, зібрані тобою.

Андрій Шалай: До кінця стоятимуть. Їм байдуже – чи їх передавлять, чи закинуть разом зі сміттям... Мені спочатку здавалося, що тут багато військових – такі вони усі на вигляд. Але потім виявилося, що то інженер, лікар – прості люди. В мене спеціальність технік-лісовик. Англійську вчу, бо збираюсь на заробітки, мушу мову знати. А от Ігор Горбань з Києва –я теж думав, що військовий, - а виявляється, що він та його жінка – „п’ятидесятники”, організовують дитячі табори. Має найблагороднішу спеціальність.

З. А як з їжею зараз у вас, хлопці?

Андрій Шалай: Не дуже... Ігор Горбань за свій кошт купив хліб. Є одна кухня, яка підгодовує нас ледь не з самого початку, але хлопці просили їхню фірму не афішувати. Самі не хочуть світитися, а нам кажуть: „Тримайтеся до кінця”... Я от привіз баняк меду з дому...

З. Скільки лишилося жителів у містечку?

Роман Коваль: Біля 600 чоловік. Нема вже розділення на ті чи інші партії. Люди просто живуть собі. Ми маємо завдання - стояти. Якщо не можемо вирішити питання, то збираємо всіх старших палаток та рішаємо спільно. Хтось думав, що я їду з львівськими хлопцями владу захоплювати. А мені не треба тої влади, розподілення коштів... В нас Ігор Горбань веде записи коштів, то на кожну покупку має чек. Будь-якій людині з містечка ми можемо доповісти – куди пішли зібрані гроші. Кращої за Ігоря людини, яка б так вела фінансові справи немає. Не за владу стоїмо. За правду. От Зіно, в твоєму попередньому інтерв’ю комендант Тарас Логінов казав, що непогано палатки до Маріїнського палацу перенести. Це називається „до берега плили, плили, а за два метри в штани наложили”. Віктор Ющенко до нас приходив і казав: „Може, переїдете?” Ми відповіли: ні. То він подякував нам за нашу тверду позицію. Ми розуміємо, що він не міг нам наказати будь-що стояти, бо Омельченко його підтримав, допомагав спочатку, а зараз хоче своє взяти.

З. (кокетуючи) Я думала, що Юля Тимошенко – твердість Віктора Андрійовича. А виходить – ви?

Роман (виважено): Юля молодець. Я її поважаю. Якби вона ще чоловіком народилася, то ціни їй не було б.

З. А випадкові люди тут є? Бо минулого разу мені таки зустрічались хлопці напідпитку.

Роман: За всім не услідкуєш. Бувають виключення, коли людина п’яненька приходить, а всі її поважають, бо з самого початку стоїть, то ми швиденько кладемо її у палатку спати. А зазвичай виводимо за межі табору та більше не пускаємо...

З. А провокації?...

- РОЗКАЖЕМО Й ПРО ПРОВОКАЦІЇ!..

З цими словами в намет штабу влетів Андрій Первак. За ним – компанія вояків знайомих Зіні і ні.

Андрій Первак (розмахуючи пачкою папірців над головою): От бачите що я приніс? Куча анкет... ( глузуючи) Вступаймо у партію Юлії Тимошенко. Юля нас захистить.

Намет штабний здригнувся від сміху. Засмикались стіни, засяяли м’яким гумором очі стоїків наметових. Лише Зінка кліпала віями, ниць збагнути не могла. Роман Коваль (пояснюючи дівці): Оце вже й починається політика. Одні кажуть - Безсмертний поганий, інші - навпаки. Ми у це не втручаємося. Проти такого боремося. Вони хочуть табір на свій бік перетягнути, щоб отримати усі лаври. Не дамося.

ПОКАЗОВЕ ЗАСІДАННЯ

Андрій Первак (з хитринкою): Починаймо штабне засідання. (зиркнув в бік Зіни та Ярослави, бісики в очах закрутилися) Дивіться хлопці, тут журналісти. Тож говоріть виважено.

Ігор Горбань (сівши їсти вермішель, що інкогніто-бізнесмени принесли, звернувсь до хлопців, які, воронами чорними, обліпили припічок, ще й в дверях скупчилися): Хочуть на цьому наметовому містечку зробити якусь політику. Я прийшов сюди не через політику, а відстоювати свої права. Кожен з нас хоче змін, бо вкрай вже нікуди набридла брехня, яка йде від нашої влади. Ми хочемо будувати майбутнє, щоб знати, що діти виростуть в іншій ситуації. Нам пропонували не раз вступити в партію. Але ми не збираймося.

Андрій Первак (труснув жваво папірцями): Доношу до вас інформацію за вчорашній вечір, ніч і день. Зараз розпочалася між наметовими кланами боротьба за нас. Вчора до нас прийшла комендатура в лиці... (пауза. Еківок в бік Зіни зробив, осміхнувся) Не хочу називати імен... Пропонує це лице - збирати людей й нападати на нульовий периметр. А нульовий периметр каже: „Хлопці, давайте виступати проти комендатури”. Такі справи. Не ми ходимо до них, а вони до нас. Це означає, що ми чогось вже таки варті. Але ні з ким битися за владу чи територію не збираємось. Омельченко сказав, що наметового містечка не буде до 12.00. Це все - слова. Ми їх чули багато. Щодня. Але будьте готові. Людей не відпускайте. Ніяких сутичок, ніякої сили. Ми мирні. В нас мирна акція протесту. Будуть камери. Якщо щось трапиться - камери усе знімуть. Сьогодні Безсмертний на ТБ розкритикував політику Омельченка. Це також можуть бути лише слова. Дій їхніх ми не знаємо. І ще. На засідання нульового периметру прийшов хлопчик до тридцяти. Не представився. Тільки ім’я – Матвій назвав. Сказав що представник Олександра Турчинова, що той щодня виділяв десятки тисяч доларів Роману Безсмертному на табір, і є документи... Але ми їх не бачили. Знов починається боротьба в верхах. Він каже: „Є варіант, що за пів року Ющенко з політичного обрію сходить і лишаються лише чотири кандидатури на прем’єрство – Петро Порошенко, сумнозвісний Жванія, Віктор Янукович і Юлія Тимошенко”...

Дівка (хвацька на вигляд. Ну просто юнак у спідниці, мов Анка з фільму Чапаєва): Юля – перша.

Андрій Первак: Так. Турчинов – права рука Тимошенко. (піддавши трохи курйозу в інтонації, показує на листівки) Це для тих, хто хоче вступити в партію Юлії Тимошенко „Батьківщина”. Ми інформацію не ховаємо. Заповнюєте анкету і маєте кришу „Нашої Батьківщини”. Якщо ви хочете захисту, то завтра ж отримаєте посвідчення...

Дівка (перебиваючи, хихикаючи поправляє соратника): Хм... Сьогодні. Оперативно, так би мовити! Андрій Первак (з лукавинкою в очах): Вас буде захищати лічно Юлія Тимошенко. (жартівливим гомоном наповнився штаб) Хлопці, тихо! Це особиста справа кожної людини. Хто хоче, нехай візьме анкети. Якщо віддам усі відразу, валятимуться по табору. А я цього не хочу.

Дівка (зухвало): Не валятимуться. Спалимо.

Пирснули вояки, гуморити почали, жартики пускати на усі боки.

Голос з гурту слухачів: А де ж сама Юля?

Андрій Первак (політикуючи): Не може прийти, бо скомпрометує себе. Їх зіштовхнуть лобами з Ющенко.

Голос: А яка ваша думка?

Андрій Первак: Не можемо нав’язувати. Якщо хтось схоче вступити, то завтра зранку вже дадуть 50 тисяч на наметове містечко. (зубоскалячи вказує на зворотній бік анкети) До речі, тут напишіть, що і кому потрібно. (І тут же ж ввернув) Мені Мерседеса. То я вже написав.

Гоготом наповнився намет, сміхом сонячним вибухнув.

Той же наполегливий голос (прориваючись крізь гомін): Яка ж ваша думка?

Андрій Первак: Ось яка.

І кинув анкету у пічку. Здійняли на сміх акцію політичну, захихотіли революціонери. Зраділа з ними і Зіна. „Незламні... – подумала – Щастя це. Бо поки хлопці стоять – спокій дівочий маю. Захищеність свою й державну відчуваю, спати спокійно можу й сни свої рожеві бачити”. Згадала Підалькіна, як один знайомий її з табору втік, бо буцімто дістав його остаточно „нульовий периметр”. Цих же ж жевжиків нічим не взяти – ні нулями, ні залякуваннями, ні ласкою. За нормальне життя її та дітей своїх, як дуби велетенські, на віки стали. Купи тримаються, від хибних вчинків застерігають І схотілося дівці цим натхненникам - хлопцям чужим щось добре мовити...

ГОСТІ!!!

Загудів намет: „Януковичі до табору підійшли”. Вмить спорожнів штаб. Ніби й не було тут десятків бійців, привиділося. Тільки вітер шумів та революційні сюжети наспівував. Андрій Первак (виводячи дівку із задуми, стрімко виходячи зі штабу): Не йдіть, Зіно. Ми повернемося. Яники у нас в гостях.

І зник. Лише декілька лишилося революціонерів. За вечерею спокійно сидять, всміхаються... Ніби й не сталося нічого. Хлопець (звертаючись до всіх): Прощавайте, їду у Донецьк.

Революціонери (лагідно): Хай щастить.

А Ігор Горбань тут як тут - Ярославі та Зіні картопельки пропонує. „Дочка варила –з гордістю каже – Вперше у житті – сама”. І чудувалася Зіна. Кожному штабні мешканці їсти пропонують, не скупуються, не гордують. Прихильників Януковича ніжно – „янеками” звуть. Поки думку гадала, почали потроху від „гостей” повертатись хлопці. Роман Коваль (розтлумачує Зіні): Провокація... П’яненький янек почав до дівчат чіплятися. „Сучка” – каже. Я йому: „Мужчина – камера! Слідкує СБУ”. То він і втік швиденько.

Андрій Первак (спробувавши картопельки, до Горбаня): Пане Ігор, вам зять не потрібен?

Ігор (з докором на нього блимнув) Ні. Такого зятя, як ти, мати – жах.

Чоловік у кожусі (напроти Зіни сів, до Андрія з хитринкою в оці): Файний ти хлопець. Маю що тобі дати, та нема в що завернути.

Знов сміхом залилися дотепники невтомні. Весело, легко на душі стало.

Роман Коваль: Анекдот. Про Януковича. Йде він по тротуару Бачить - впала бабця. Підняв. „Я вас переведу - каже. - Бачите бабцю, я – Янукович. Будете за мене голосувати? Я гарний”. Вона каже: „Синку, я ж не на голову впала”.

САША З ЧЕРВОНОГРАДУ

В дверцятах, що здригались від реготу, виник він. Низенький, огрядний чоловічок. На рухи виважений, на слова – скупий. Чоловічок (не встиг на Зіну з її подругою Ярославою зиркнути, як вельми суворо мовив хлопцям) Це ті дівчата, котрі про мене писали? Почула Зіна мову ту й з переляку заклякла на місці.

Чоловічок (ще суворості на лице напускає, дівок страхає) От... Ви мені й попались! Роман (пояснюючи наляканій Зіні): Це той Сашко з Червонограду. Образився, що про храпіння його написали. (До Сашка демонстративно лагідно) То вони прийшли задобрити тебе. Шоколад принесли...

Сашко з Червонограду (з докором до Зіни, вказуючи на диктофон пальцем) Дівчата. Не записуйте.

Ні слова з вуст мовити не могла Зіна – так лячно було їй. Щастя - Ярослава на поміч прийшла, врятувала від гибелі настрахану дівку. Ярослава: Ми фільтруємо – не хвилюйтеся.

Саша з Червонограду (наполегливо вичитуючи): Не порушуйте конституцію, вимкніть.

Ярослава: Не будемо. Як можна?

Саша з Червонограду (з відчаєм, до дівок): Можна! Таке написали... Про мене. А про два дні, які я не спав і не згадали.

Збагнула Зінка, найголовніше минулого разу в статті й не написала. Засоромилась, бо за правду була вона. За справедливість. Хотіла до Саші з Червонограду щось тепле мовити, та не дивився в бік її, усім виглядом своїм нарікав, душу дівці докорами краяв. Живим жалем пройняв бідолашну.

ДЕЩО ПРО ОРАНЖЕВЕ

Тим часом Андрій Первак про помаранчеве заговорив. „Ми знаємо що наш помаранчевий прапор означає”, – каже.

З. (схаменувшись): Що ж означає? Роман (із подивом до Зінчиних незнань): Сонця колір... Життя.

Руслан Скідкін (теж від яників прийшов, по-дитячому довірливо в очі Зіни глянув) Жито...

Зіна: ???

Руслан Скідкін (ніжно втлумачуючи дівці): Жито це... Сонце. Світло. Тепло. Життя.

Й заласкавіли очі. Світ серце опромінив. „Чудасія - мов у казці опинилась Підалькіна – Усі вони лірики революції, поети життя”. І зазирнула в очі хлопаків. Карі, сірі, чорні, як небо блакитні... „Здрастуй... Здрастуй, дівуля!” – любов’ю сипалося з їхніх очей. Брильянтами спалахнув намет, музикою душ чоловічих наповнився. „Тут людина – скарб світовий, цвіт український” – мудрувала Зіна, і стало їй затишно.

Андрій (на сміх виводячи, із задуми вибиваючи дівку) А блакитний прапор... Хм... Наводить на роздуми...

ДІТИ РЕВОЛЮЦІЇ

Андрій Первак (гортаючи папери, демонстративно вражено): Ох... І скільки ж в нас дітей!

З. ???

Андрій Первак: Настанова зібрати списки на подарунки на Миколайчика.

З. (зацікавлено) А хто роздаватиме? Андрій Первак (озираючись до хлопців): Ще не знаємо. (знов хіхікання) А ми дамо і туди, і туди, і туди... Валерій Шевченко... (до усіх, гучно) Ви в курсі такого парня? В нього 5 дітей! Смішками оживився намет. - Нє-є... Ну може бути.

- Може сусідських пощитав?

- Порахував подвиги і п’ять.

Андрій Первак (ніби прозріваючи): А... Якщо так, то і я... Порахую...

-Га-га-га... Ги-ги-ги...

Чоловік у кожусі (підтримуючи тему): „Гала радіо” подало список охоронців. Там аж 40 чоловік.

Зіна згадала невеличкий намет Гала-радіо і збагнути не могла, куди ті сорок охоронців вмістилися. Задумалася знов дівуля, рахувати почала.

Чоловік у кожусі (до штабних мешканців): Непогано живете. І картопля є.

Андрій Первак: А як ти думав? (зубоскалячи відсуває шоколад, котрий Зіна хлопцям принесла) Шоколадка нє тобє.

НАРЕШТІ НУЛЬОВИЙ ПЕРИМЕТР

„А що це таке?” – спитала допитлива Зіна.

Андрій Первак: Це ті, хто перші ідуть, хто ближче до майдану стоїть. Тути поступали спочатку усі гроші, їжа... А далі вже нікуди не йшли. Був час, коли в людей тут не було що їсти, то там хлопці їли (артистично розтягуючи слово) о-око-орочка.

Чоловік у кожусі: Туди приходили всі поставки. І вони мали розподіляти між усім містечком. Просто до них під’їзд нормальний.

Загомоніли інші:

-Там зробили закриту зону, щоб складувати усі продукти і повністю розподіляти по наметовому містечку. Утворилася автономія, яка вирішила, що навіщо їм розподіляти...

-Якщо можна їсти.

І знов заіржали безупинні сміхачі містечкові. Трусилися. До нестями насміхалися. Та так, що бідолашна Зінка з Ярославою ледь не вмерли від смішинок тих.

БУДЕННІ БАЛАЧКИ

Чоловік у кожусі (тихо, до Андрія Первака): Що? Було на засіданні питання мене виселити?

Андрій Первак: Ні. Я ж сказав. Якщо є питання й усі разом вирішимо. Одні хочуть комендатуру виселяти, інші – нульовий периметр.

Чоловік у кожусі (різко, по-чоловічому): Порядок мусить бути. Слід знати, скільки днів ми яйцями примерзали до бетону...

Руслан Скідкін (схаменувся сміючись, на диктофон вказав, вигляд сором’язливий зробив): Це, дівчата, вирізати треба.

„Ну вже й витончена поетична українська душа!” – ледь не вихопилося в зачарованої Підалькіної.

Чоловік у кожусі (не звертаючи уваги, по-діловому, до Романа, на рацію вказує): Я замовив. Завтра мусять бути такі...

Роман Коваль (так само ділово): Скільки?

Чоловік у кожусі (переконливо): Хватить.

І давай хлопці про те, се теревенити. І про Януковича... І що телевізор в них забрали – інформації лишили. І про комендантів бейджик розміром А-4. Зубоскалять та картоплю дочки пана Ігоря їдять. „Цей Турчинов розповідає, -не вгамовується Андрій Первак - Що Бесмертний десятки тисяч доларів отримував. Я кажу: подзвоню, хай прийде при ньому скажеш. Той - „Нє надо”– відповідає. Ги-ги!” Чоловік у кожусі (пояснюючи на що гроші можуть іти): Є кілька транспортних фірм, які забезпечують перевозку, кілька общепитів з підписаними контрактами, які забезпечують харчування. В складі Будинку офіцерів можна отримати те чи інше технічне забезпечення. Проплачуються обігрівачі. Той самий Валера матюкається вже третій день, бо якась фірма мала закупити на 5 тисяч грн. телефонних карточок. І не проплачує. Я ж другий день довбаю про рації...

Зіна (раптом до чоловіка у кожусі, з повагою)А вас як звуть?

Не звертає уваги на Зіну. Не помічає. Своєї править. З Сашою з Червонограду про проблеми таборні нагальін мову веде. По поведінці видно – не простий орел. Чоловік у кожусі (раптом, ніби незадоволено) Дівчатка ви що хочете?

Зіна (тихо й боязко) Ім’я ваше.

Чоловік у кожусі (ледь всміхнувшись): А у вас що свого нема?

Зіна (зашарілася): Є... (павза) Але не таке гарне.

А тут дівка з табору знов ввійшла в штаб. Рухи різкі, впевнені. Ні дать ні взять - Анка Чапаєвська. Усім виглядом своїм вказує: „Не підходь, ато”... І оце „ато” більш за все інтригувало Підалькіну. Заздрила Зіна впевненості недівочій, рішучості і гостроті висловів дівки. Зіна (тихо до Ігоря Горбаня): А як дівчину вашу звуть?

Ігор: Ірина...

Зіна (замріяно). Ірина... Яке красиве ім’я! Чоловік у кожусі (передражнюючи Зіну) : Ойо-ой-ой! (несподівано щиро й натхнено) Ох, дівчата!.. Які ви всі хороші... Так ми потерпаємо тут без вашої присутності... Ех!..

І час плин свій зупинив. Музикою штабу наповнився. Рація... Тихі балачки... Вигуки... Сміх... Ідилічні настрої. „ОСТАП?!”... Почувши ім”я чоловіка у кожусі вигукнула Зіна. Остап: Я.

Зіна: А прізвище? Остап (непідступно): Ніхто не знає. Я й сам забув.

І єдине вдалося про Остапа дізнатись Зіні - що він голова охорони периметру. І все...