Уже не вперше вітчизняна опозиція демонструє поєднання благих намірів та відсутність інструментарію для реалізації цих намірів. Не тільки практичного, а і передусім теоретичного, який безпосередньо пов‘язаний із політичною практикою, зрозумілій Заходові і надзвичайно ефективній у разі вмілого втілення. Справді-бо, немає нічого кращого за хорошу теорію.

Отож: вже у перший день “круглого столу” за участю представників Європи з вуст Віктора Ющенка мала прозвучати вимога негайної відставки уряду Віктора Януковича, оскільки останній за допомогою структур виконавчої влади всіма напівзаконними і відверто незаконними засобами підвищував свій рейтинг і “дописував” собі голоси виборців. Цього ж з самого початку мала домагатися опозиція і у Верховній Раді України. Натомість на час проведення повторного голосування у другому турі, чи повторних виборів, чи – навіть! – розгляду скарг Ющенка у Верховному Суді керівництво країною так само негайно (скажімо, впродовж трьох днів) мав перебрати на себе ТЕХНІЧНИЙ УРЯД (іноді його звуть іще “перехідним”), сформований із представників політичних сил, котрі не брали участі у виборчих перегонах, та з позапартійних технократів і фахівців.

Зрозуміла річ, в конкретних українських умовах такий уряд не буде повністю нейтральним, як це вимагається від власне “технічного уряду”, але, по-перше, вимога його формування дуже добре зрозуміла європейцям (і неминуче буде ними підтримана), по-друге, такий уряд буде значно менше залежати від Партії регіонів та СДПУ(О). По-третє, участь у такому уряді аграріїв, комуністів і ряду дрібніших партій об‘єктивно поставить їх перед необхідністю або публічно “лягти” під президентську владу, або посісти у сьогоднішній кризовій ситуації відносно самостійну позицію, тим більше, що не так далеко нові парламентські вибори і вже треба змагатися за голоси майбутніх виборців.

Що ж стосується ухваленої Верховною Радою України 1 грудня постанови, в якій висловлена недовіра чинному уряду та висловлена пропозиція “сформувати персональний склад Кабінету Міністрів України – уряду народної довіри, з урахуванням пропозицій депутатських фракцій і груп у Верховній Раді України”, то вона, на жаль, дає президенту фактичну можливість УТРИМАТИ ПРИ ВЛАДІ УРЯД ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА (можливо, без самого його на чолі, а з Азаровим чи кимсь іншим), адже, за статтею 155 Конституції України, уряд, відставка якого прийнята президентом, “за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України” – і це може тривати ДО 60 ДНІВ. Це перший варіант, який означає, що повторне голосування президентських перегонів має всі шанси пройти під контролем тих самих осіб, що контролювали вибори досі.

Другий варіант, знов-таки, відкритий до реалізації самою опозицією – збереження, хоч і часткове, при владі чинних керівників виконавчої влади, адже формула “уряд народної довіри” відкриває можливість широкої участі у цьому уряду команди Віктора Януковича, тоді як формула ТЕХНІЧНОГО УРЯДУ таку перспективу УНЕМОЖЛИВЛЮЄ.

Друге. Хто такий наразі Леонід Кучма? Президент чи ні? Скажімо, коли Віктор Ющенко після засідання “круглого столу” заявив на Майдані Незалежності, що мав “зустріч із президентом Кучмою”, деякі журналісти звинуватили Ющенка ледь не у “зраді” – мовляв, ти ж перед цим присягав на Біблії, що ти президент! Насправді для посади Леоніда Кучми існує чітке визначення – ПРЕЗИДЕНТ, КОТРИЙ ДОБУВАЄ СВІЙ ТЕРМІН. За здебільшого неписаними політико-правовими нормами світової демократії, такий глава держави має право робити обмежену кількість політичних рухів (наприклад, він не може розпускати парламент) і повинен забезпечити головне – “нормальну”, цивілізовану, відповідну до норм законодавства та духу права процедуру виборів нового президента та передачу повноважень цьому президентові. Відтак команда Віктора Ющенка мусить вимагати від Леоніда Кучми виконання ним УСІХ обов‘язків згідно з його теперішньої державною функцією, яка передбачає істотну ОБМЕЖЕНІСТЬ сваволі глави держави.

У разі ж, якщо президент, котрий добуває свій термін, не здійснює забезпечення виборчого процесу і передачі влади, він автоматично втрачає правове підґрунтя для перебування на посаді, хоча суто номінально може й лишатися главою держави. З усіма належними практичними наслідками, в тому числі і щодо втрати ним права на керівництво силовими структурами.

Третє. Політична практика демократичного світу має звичайним складником випуск “чорних”, “білих”, “коричневих” книг, в яких зазвичай ідеться про ті чи інші порушення загальних прав людини, виборчих норм чи прав національних менших у тій чи іншій країні. Це може бути фактографія злочинів фашизму (як випущена у середині 1930-х у Європі “Коричнева книга”) чи поєднання фактів із їхнім теоретичним узагальненням (скажімо, “Чорна книга комунізму”, видана наприкінці 1990-х років французькими науковцями). У зв‘язку із цим просто-таки напрошується підготовка та видрук “Чорної”, чи, враховуючи нинішню популярність цього кольору у світі, “ПОМАРАНЧЕВОЇ КНИГИ”, в якій оперативно були б зібрані тисячі, ба, десятки тисяч свідчень конкретних людей, які бачили на свої очі і відчули на собі конкретні (і різноманітні) порушення виборчого процесу у різних регіонах України. Такі свідчення, видрукувані українською, російською й АНГЛІЙСЬКОЮ мовами в очах світової громадськості мають не тільки моральну, а і юридичну силу. Якби подібна книга вже вийшла друком (що не було неможливим, враховуючи сучасний рівень технологій обробки інформації та поліграфії), годі й казати, який вплив могла справити така книга на світову громадську думку, навіть у “оперативному” її виконанні (потім можна було б підготувати у разі потреби більш повне друге чи третє видання). Можливо, це був би перший український БЕСТСЕЛЕР світового значення.

Я навів тільки три речі, які є елементарними для кваліфікованої політичної практики і які могли б стати додатковими важелями, що відкрили б шлях до перемоги опозиції. Ясна річ, таких важелів значно більше. Але у чинній ситуації не можна нехтувати жодним із них. Тим більше, коли йдеться про давно вже винайдені у світі “політичні велосипеди”.