Жорстка точка зору Тетяни Метельової, напевне, викличе відгуки як тих, хто її розділяє, так і опонентів. „ТК” готова надати слово всім і розгорнути дискусію, через яку, власне, корпоративне середовище і має виробити узгоджену позицію з перспективою у майбутнє.

Я довго вагалася, чи писати цей матеріал. Усвідомлюю, що висловлене викличе шалене несприйняття більшості читачів “Детектор медіа”. Однак саме для них – професійних журналістів, які й складають більшість аудиторії „ТК”, і задля них ці роздуми, зрештою, знайшли своє втілення.

Не можна одним мірилом міряти вчинки пересічного громадянина, того, кого зазвичай називають обивателем, і того фахівця, чия діяльність має суспільно значущі наслідки. Емоційно зрозумілою є вітання першими поселенцями наметового містечка новоприбульців, якими щоденно поповнюються лави найактивніших противників режиму. Цілком нормальним (іншого й бути не може) є їх братерське ставлення один до одного, попри те, що перші мали мужність пережити-перемерзнути кілька днів та ночей під цілком імовірною загрозою нападу, загрозою їх свободі й життю, тоді як другі змогли приєднатися лише тепер, коли перебування на Майдані перетворилося вже на майже святковий захід. Політично виваженим й морально правильним є таке ж братерське, турботливе ставлення людей з помаранчевими стрічками до блакитно-білих прибульців зі Сходу, що ховають обличчя від камер і поглядів. Тут, на Майдані, працюють мірки загальнолюдської етики, за якою мужній громадський учинок є таким незалежно від часу його здійснення, а політичні розбіжності не є підставою для скасування доброго ставлення до Людини саме тому, що вона – Людина, жива істота. Вияв цієї високої моральності і перетворює українську помаранчеву Революцію на щось незбагненно прекрасне й нездоланно переможне.

Однак вектор політичних міркувань далеко не завжди збігається з моральним. Тим-то політика й зажила слави чогось аморального, що її представники на практиці часто-густо змушені керуватися по суті своїй принципом “мета виправдовує засоби”, за якого і життям, і свободою, і честю людини можна знехтувати і пожертвувати як засобом досягнення Великої Надмети. Питання полягає в тому, чи можна вести мову про моральність у журналістиці, якщо застосовувати до неї політичні вимоги і, нехай за виняткових обставин, допускати чинність того принципу і в цій царині.

“Объединение журналистов... вокруг публичного и открытого «нет» антиконституционным, преступным цензуре и политическому давлению на СМИ, исходящему от органов власти, прежде всего Администрации Президента, а потом уже – от связанных с ними коррупционной нитью медиасобственников”... Що може бути краще за мету, яку сформулювала перед працівниками пера й мікрофону Наталія Лигачова? Реалізація цієї мети справді матиме величезні позитивні й суспільно значущі наслідки, як ото: формування вільного інформаційного простору в суспільстві, сприяння силами журналістів запровадженню в суспільстві дії стандартів дотримання закону, збереження в майбутньому нинішніх досягнень в обстоюванні вільного і правдивого слова. Питання в тому, чи є такими ж чудовими і безсумнівними засоби, якими нині пропонується ту благородну мету досягти.

Відповідь щодо засобів теж наявна: «не деля друг друга на «хороших» и «плохих», «правильных» и «неправильных», «мелкоклановых» и «крупноклановых», поділити на всіх спільну відповідальність за нещодавно продажну журналістику, всім покаятися і далі, мовляв, вже разом робити чесну справу... Що може бути більш жертовним, корпоративно консолідуючим і християнським по духу, ніж цей заклик? Та, однак, щось не дає мені з чистим серцем дати схвальну відповідь на це нібито риторичне питання. І це “щось” – це таки сумнів у моральності запропонованого шляху. Чи на користь журналістиці й суспільству солідарна відповідальність, за якої Іваненко чи Іванишин, які, не розраховуючи на жодні політичні дивіденди, свого часу відмовилися брехати і роками були позбавлені можливості систематично реалізовувати себе професійно (і робити розкрутку власного імені через відомі ЗМІ), відтепер варті меншої уваги й поваги, ніж “новопрозрілі” герої дня?

Шановна пані Наталія, сама, наскільки я слідкую за її творчим шляхом з середини 90-х, ніколи не йшла на угоду з власним сумлінням, ніколи не переступала через стандарти журналістики найвищого ґатунку. Однак сьогодні, здається, вона непомітно для себе зрадила власним принципам і пропонує досягти гарної мети сумнівними засобами. Досягти високої політичної мети ціною зради принципу правди, тієї правди, якій журналістика і має слугувати. І це – основоположний етичний принцип журналістики.

Журналістська етика, як і етика лікаря, правоохоронця, юриста, політика, не має вузько корпоративних рамок, поза як наслідки їх фахової діяльності мають загальнолюдську значущість. “Не зашкодь!” – ось найкоротша спільна формула цих професійних етик. У даному разі – не зашкодь Словом, яке в руках журналіста стає знаряддям творення реальності. Корпоративність журналістської етики – в підвищеній відповідальності за Слово, здатне викривити сприймувану споживачем інформації реальність. Багаторічне спотворення тієї реальності має отримати належну моральну оцінку. У ній – запорука суспільного очищення і зцілення, відновлення ПРАВДИ, яка полягає і в тому, щоб усе було нарешті назване своїми іменами. Називати справжні імена – справа журналістів. І прекрасна мета ствердити Вільне Слово не може досягатися шляхом його чергових утисків, тепер – задля цієї величної мети. Лише через належну корпоративну оцінку РІЗНИХ учинків за ЄДИНИМ мірилом можна повернути довіру громадськості до журналістики. Це мірило – моральність самого вчинку.

Морально і професійно робити те, що “Детектор медіа” робила до сьогодні – виявляти й критикувати факти брехні і непрофесійності, недотримання норм етики – не журналістської, ні! – загальнолюдської. Корпоративна зрівнялівка і всепрощення лише продемонструє громаді ту саму журналістську аморальність – тільки з іншого боку. Тут не спрацьовує притча про блудного сина, чиє повернення перетворює його на більш цінного для батька, ніж вірні сини. Роками обдурювана громада – то не батько, для якого зрада сина від початку очевидна, і вже тому він може її пробачити. То – зраджений партнер, чиї права було суттєво знехтувано й попрано.

Мовлене – не заклик ані до каяття, ані, тим більше, до помсти. Завжди подати руку допомоги тим, хто її потребує (однак тому, що потребує, а не тому, що журналіст), завжди захистити скривдженого, чиї права порушено (однак тому, що права порушено, а не тому, що колега з корпорації) – то норма не журналістської етики, а загальнолюдської. І ці морально-етичні засади перебувають не на зовнішніх границях корпорації – ці засади в серці кожного. І важко погодитися з висновком Єгора Соболєва, що журналістська солідарність це – “наша найголовніша зброя. Якщо на когось тиснутимуть, повставати мусять всі”. Мусять, так. Однак не тому, що журналісти мусять усі як один захищати своїх. А тому, що мусять захищати ПРАВДУ. Не тому, що тиснуть на колегу, дотиснувши якого, тиснутимуть і на іншого і, можливо, на тебе самого. А тому, що тиск на журналіста, як і тиск на правоохоронця, лікаря тощо надто небезпечний для долі інших людей.

І не з жодних міркувань не можливо примусити себе однаково поважати усіх членів журналістської корпорації, відповідальних за формування інформаційної атмосфери, якою дихає громада. Чи буде та атмосфера чистою, а чи складатиметься з отруйних викидів, кожна доза яких має конкретне авторство – цей вибір рано чи пізно робив кожен журналіст. І жодні заклики до солідарності не зарадять реальній диференціації ступеню поваги – до тих, хто зберігав стандарти професії, жертвуючи своїм перебуванням у ній, і до тих, хто зберігав себе у професії, жертвуючи її стандартами і заспокоюючи свою совість любов’ю до ближнього (та чи не можна так само ефективно любити ближнього, оволодівши не менш оплачуваним фахом, скажімо, масажиста чи бульдозериста?). До тих, хто робив цей вибір щоденно, даючи собі звіт про те, як він відіб’ється на його особистій долі і долі його сім’ї, і до тих, для кого вибір став можливим лише тоді, коли разом з модою на помаранчеві стрічки з’явилася й мода на чесність і мужність. Або ж – буду ще жорсткішою – коли чаша терезів почала схилятися не в бік тих, чиї інтереси раніше обслуговувала група “заручників любові до професії” і з’явилася загроза за нового розкладу сил ту професію таки втратити. Що загроза існує лише в уяві, це їм, видається, зрозуміти важко, адже звиклі до законів авторитаризму, вони й гадки не мають, що влада демократична може поважати їхні переконання. Або ж їх відсутність. Тож якщо немає щиро однакової поваги, як і однакової вини, то робити на людях вигляд, що вона є, – теж підживлювати й продукувати НЕПРАВДУ.

До речі про переконання. Як на мене, на значно більшу повагу заслуговують ті, чиї погляди збігалися з позицією нині вже здискредитованої влади. Вони – не брехали й не брешуть. Вони сповідували й сповідуватимуть свою правду і видаватимуть “на-гора” ту інформацію, яка відповідає їхнім політичним переконанням та світоглядним уявленням. Був щирим Дмитро Джангіров, коли по-журналістськи елегантно й, до речі, небезпідставно, нападав на націонал-демократів і відверто маніфестував свою прихильність до Росії. Не йшов супроти свого сумління Володимир Скачко, коли виливав бруд своєї душі на голови ненависних йому “хохлобидликів”, до яких відносив, як виглядає, усіх своїх співгромадян. Адже в його системі морально-етичних координат його перебування на посаді є ознакою особистої успішності і вищості над пересічною особою і вартує значно більше, ніж доля якогось там селянина чи лісника, заздалегідь нижчих за нього за ознакою відсутності посади. Можна пристрасно не поділяти такі погляди, боротися з ними, однак не можна не поважати їх носіїв за послідовність: вони напевне не мінятимуть кольору залежно від політичної погоди.

Однак позиція переконаних антидемократів, як і протилежна їм – то особиста політична позиція. Кожен журналіст не може й не мусить відмовлятися від своїх переконань і уподобань, і кожен твір журналіста не може не нести на собі відбиток тієї особистої позиції та світогляду. Однак єдине, чого не може дозволити собі журналіст як людина, чиє слово є суспільно значущим, то це брехні заради будь-яких цілей, дотримання будь-яких групових – політичних, класових, корпоративних тощо інтересів чи естетичних смаків. Правда – понад усе, оскільки лише вона корегує суспільний поступ, вона – єдині універсальні ліки і для суспільства, і для осіб, що його складають, нею повіряється моральне й – ширше – культурне здоров’я громади.

Заради правди треба переступати через особисту приязнь і політичні уподобання, корпоративні інтереси і групові смаки. Не збреши, не замовчуй те, від чого залежить щоденне життя громади. Журналіст – не ретранслятор фактів, він – жива людина і має беззаперечне право і на слабкість, і на власні погляди, і на їх відсутність. Єдине, на що він немає права, – це на замовчування фактів, які впливатимуть на конфігурацію інформаційного поля, розширюватимуть обрії суспільного бачення, дозволяють споживачеві інформації робити свій вибір, спираючись на вичерпну, не спотворену замовчуванням інформацію. Можна як завгодно любити Кучму чи Януковича й не любити Ющенка, або ж навпаки, однак не можна за жодних спокус дозволити собі брехню про нелюбу особу або проігнорувати її існування й дії. Як не можна заплющувати очі на факти, що свідчать не на користь твого улюбленця.

І мені не зрозуміло, що таке “порядні люди”, які, за висловом на сторінках „ТК” відомої телеведучої, працюють у ЗМІ, що зажили слави одіозних. Порядні – в якому сенсі? Працюють і не беруть у часті в підготовці й оприлюдненні матеріалів? То при чому тут журналістика? Чи вони – високофахові майстри? Можна, ясна річ, підходити з естетичними мірками до фахового рівня В’ячеслава Піховшека чи Дмітрія Кисельова. Можна бути в захваті від майстерності застосування ними прийомів нищення співбесідника і вищого пілотажу у викривленні мовленого опонентом. Однак підмінювати етичні критерії естетичними може лише той, для кого етичне давно перетворилося на порожній звук і головною підставою для самоповаги є розмір отримуваної платні або ж обіймувана посада.

Чи, може, вони порядні, тому що ввічливі з оточенням, ерудовані, цікаві й лагідні в спілкуванні, гарні батьки й співчутливі колеги тощо? Однак “добра людина” – не фах. Ерудований сантехнік, після відвідин якого крани на кухні працюють гірше, ніж раніше, – не добрий сантехнік, а халтурник. Веселий і дотепний водій, який не дотримується правил дорожнього руху, – не добрий водій, а соціально небезпечна особа. Хоча, можливо, обидва – порядні люди. Не так з журналістом.

Журналіст, який свідомо викривляє інформацію, тобто – псує власну продукцію, робить її неякісною, – не просто халтурник. Він – непорядна людина. Тому що – бреше. І то брехня не в особистому житті, яка може позначитися лише на долі його найближчого оточення. Він продукує інформаційну отруту, яку споживатиме громада – величезна кількість людей з власними долями й життями, які ця отрута може скалічити й знищити. До слова, серед нацистських лікарів, які експериментували на в’язнях концтаборів, траплялися майстри високого класу, талановиті фахівці й високоерудовані люди. І, не виключаю, цілком достойні в побуті, люблячі батьки і добрі сусіди, які ввічливо віталися зранку і ділилися куснем хліба з друзями та колегами. Та ця решта їхніх позитивних якостей не є підставою для того, щоб ставити їх у приклад менш обдарованим колегам по фаху.

Чи це не біда, що результатом зусиль порядних людей “залишитися в професії” була перманентна дезінформація мільйонів? Чи це не біда, що компроміси з власною совістю через байдужість чи страх втратити годівницю (цей страх сьогодні сховався за евфемізмом “працювати задля сім’ї”), мали своїм наслідком потоки брехні, за якими ховалися злочини окремих владних осіб зокрема й влади в цілому? Достойні люди, тому що намагалися “донести крихти правди до глядача”? Правда по крихтам – не просто брехня, а брехня, схожа на правду і, відтак, ще більш підступна. І коли хтось відкидає можливість спрямованого проти цензури страйку й аргументує це тим, що “якщо ми залишимося на каналі, це дасть більше користі, а страйк означає автоматичне звільнення”, є підстави справжню причину небажання чинити спротив брутальному порушенню Конституції бачити саме в другій частині вислову – в бажанні будь-якою ціною не втратити роботу. А перша частина – то лише спосіб фрейдистської “раціоналізації бажання”. І солідарною відповідальністю тому не зарадиш.

Жодна потреба годувати сім’ю не може виправдати соціально небезпечну брехню. Бо сім’я – це теж члени отруюваної громади. “Робити вибір і бути з народом, коли починається революційна ситуація” (С. Дацюк) – пізно. Революційної ситуації не склалося б, якби люди не були доведені до крайності передусім своєю безправністю й беззахисністю, за яку разом з владою відповідають журналісти, котрі не захищали громадян та їхні сім’ї інших своєю правдою. Тож робити вибір треба, обираючи професію.

Я не розумію й тої дивної позиції, яка має новітнє евфемістське означення: “мовчати з морально-етичних міркувань”. Які морально-етичні міркування можуть виправдати замовчування фактів порушення і самих морально-етичних норм і закону посадовою особою з найвищим – Конституцію включно? То як зрозуміти колег, які мали “розмову” або ж “домовленість з керівництвом”, котре їх нібито й примушувало працювати за “темниками” і тим порушувати закон, права громадян і моральні норми, однак “з морально-етичних міркувань” (!) не розголошуватимуть ані зміст цієї “розмови” ані прізвищ ініціаторів того порушення? Йдеться про правопорушення! У чому ж полягає етичність потурання йому з боку “постраждалої сторони”?

У цьому контексті цинічно виглядає навіть Заклик Руху журналістів „Ми не брешемо!”. “Інформаційний злочин проти суспільства вже скоєно. Але народ виявився сильніший та розумніший. Тож ми закликаємо колег-журналістів до єдиного: перейти, нарешті, на сторону народу!” Це – зразок морального ставлення до прав народу? Чи журналіст мусить не брехати лише тому, що народ, усупереч брехні, виявився сильніший та розумніший? Лише тому?! А коли народ знову схибить і виявить слабкість і недалекоглядність, це буде сигналом до відновлення брехні? На жаль, так і станеться... Мені до болю знайома ця позиція, яку в часи відносно вільного слова – в середині 90-х – відверто висловлювали деякі з моїх колег, зараз шанованих тому, що останнім часом бізнес-інтереси власників ЗМІ, у яких вони працюють, ввійшли в суперечність з інтересами інших кланів, і власники через те дозволили “власності” вести більш розкуту інформаційну політику, ніж на інших каналах і в інших газетах.

Виявлена у “Заклику” “мораль”, без сумніву, полегшує витворення корпоративної солідарності журналістів. І вже тому слугує інтересам української громади. На даному етапі. Та чи полегшує вона витворення середовища, члени якого за фахом не можуть не слугувати донесенню до людей достовірної інформації – ПРАВДИ? Чи не ця позиція, у кінцевому підсумку, породжує пристосуванців, яким невідоме щастя говорити правду?! І вона поділяється навіть найкращими з найкращих... Чи не доцільніше – заради досягнення тієї ж чудової мети – прислухатися до простих, зрозумілих слів Сергія Квіта, слів, які задають цілком моральні і професійні орієнтири: “якщо журналісти не можуть говорити правду, то вони не повинні виходити в ефір, не мають писати в газету, в різний спосіб усунутися від професійної діяльності, для того, щоб не брехати”.

Ні, я не погоджуся з глибоко шанованою мною Наталією Лигачовою! Не можна закликати до професійного христосування і задля його реалізації посипати невинну, хоч би й власну, голову попелом солідарної вини. Це – аморально і не професійно! Це – розбещує і провокує масове відновлення аморальності і непрофесійності, щойно з’явиться натяк на відновлення “несприятливих” – інших політичних умов. Аморально видавати корпоративну індульгенцію на право народної поваги лише за факт виявлення мужності там, де “мужність” увійшла в моду і перетворилася на засіб вияву готовності служити новій владі. Безвідповідально співати осанну тим, хто “прозрів”, коли запахло смаленим. Небезпечно в запалі корпоративної солідарності підносити до небес героїзм “навернених на путь істинну”, особливо видовищний на тлі щоденної й не героїчної, а просто сумлінної роботи сотень тих, хто у будь-які часи не був причетним до “солідарної вини”.

Так, руку підтримки запізно, однак прозрілим протягнути треба. Та не треба перетворювати новоприбульців на найбільших героїв вітчизни. Дайте їм можливість спробувати говорити правду. І, ті з них, в кого ще не остаточно атрофовано моральне відчуття, відчують, що говорити правду – завжди легко і приємно. Набагато легше, ніж брехати. Адже скуштована насолода поваги до себе, – то найбільша насолода, у порівнянні з якою жалюгідними є і наркотичний кайф популярності, і задоволення великою зарплатнею, отриманою за брехню. І породжена ПРАВДОЮ повага до себе вже сама по собі є найкращою нагородою за мужність.