Якою вона має бути? Що й як мають вивчати люди, які вирішили присвятити себе цій справі? Хто й як має їм це викладати? Чи можна навчити (навчитися) журналістики взагалі? Чи журналістська освіта, радше, мала б бути таким собі підвищенням кваліфікації - тобто, коли люди, що вже мають якусь базову освіту та вміють і хочуть писати (розмовляти), отримували б поради й досвід? Яким саме чином це краще робити?

Цій темі було присвячене вересневе засідання медіаклубу Центру медіареформ, що відбулося 17 вересня. Точніше, воно мало б бути присвячене цій темі, бо саме таким було анонсоване. На превеликий жаль, переважну частину відведеного часу дискусія точилася передусім навколо питання пресового бізнесу та менеджменту, медіа-юриспруденції й, відповідно, освіти прес-бізнесменів чи медіа-юристів (без сумніву, тісно пов'язаних із журналістикою, але все ж не журналістів у чіткому розумінні цього слова). Йшлося здебільшого про освіту тих, хто мусить регулювати, поширювати та позиціонувати на ринку пресову продукцію - на шкоду питанню про освіту тих, без кого цієї продукції, власне, не буде, тож не буде що регулювати, поширювати та позиціонувати. Визначення чіткого розуміння слова „журналіст” учасники дискусії теж не почули - хоча, напевне, й хотіли б. Хто такий журналіст: будь-хто, хто працює в ЗМІ як автор? Чи лише той, хто працює в жанрах репортажу, інтерв'ю, новинних повідомлень тощо - тобто в класичних журналістських жанрах? На все це не вистачило часу.

Відповіді на деякі запитання можна було почути під час постзасідання, яке зазвичай не має жодного стосунку до основної теми. Цього разу було інакше: декан факультету телерадіожурналістики Інституту комунікативних досліджень Лідського університету Джудіт Стампер розповіла про те, як готують журналістів у Великій Британії. Виявляється, під час бакалаврату студентам дають досить широку загальну освіту, зокрема, в галузі політики, економіки, юриспруденції. Причому, з наголосом на все, що стосується рідної країни. Можливо, тому серед бакалаврантів майже немає іноземців. І, можливо, тому вступають до факультету переважно особи, які вже мають освіту. Напрацьованою є і модель зв'язків факультету з компаніями, в яких працюватимуть його випускники. Декілька великих британських радіотелекомпаній формують наглядову раду факультету. Таким чином, і освіта залишається вільною (а не під якесь конкретне замовлення), і спокуси скотитися до підготування якихось "журналістів-теоретиків" не існує. Відповіла пані Стампер і на запитання щодо того, що, власне, вважати за журналістику й кого - за журналіста. Не секрет, що в Україні досить поширеною є думка, ніби журналіст має бути лише таким собі ретранслятором подій і чужих думок, як не шукачем сенсацій, пліток та чуток. (Чи не через це, зокрема, й розквітла у нас буйним цвітом розважальна, а то й жовта журналістика?) За словами британської гості, газетна журналістика й тележурналістика - то цілковито різні жанри. У друкованих ЗМІ цілком припустимими й бажаними є журналістські колонки, де автори висловлюють власні погляди на проблеми, власні думки й бачення подій. Газети дуже часто купують саме завдяки таким колонкам. Але всі знають позиції тієї чи тієї газети, кого чи що ця газета підтримує. Із телебаченням усе інакше - там потрібне суто об'єктивне, навіть відсторонене подання матеріалу. Тим більше коли йдеться про новини та інформаційні програми.

Але все це було під кінець, протягом постзасідання. Протягом основного засідання учасники наголошували на тому, що "журналістська освіта - одна річ, практична журналістика - інша, й вони майже ніколи не перетинаються". Як зазначив викладач Могилянської школи журналістики Євген Федченко: „Кваліфікацію набувають шляхом практичної роботи, від практичної діяльності. Більшість журналістів не є журналістами за освітою”. Підтримав цю думку й директор Могилянської школи журналістики Сергій Квіт: більшість людей приходять у журналістику без журналістської освіти. Освіта ця має свою специфіку: журналіста не можна виховати у стінах вузу. Ідіть і працюйте! Тим часом присутні відзначали, що адміністрація журналістських вузів подеколи негативно ставиться до роботи своїх студентів у ЗМІ: нібито, це відволікає їх від навчання. Багато з редакцій воліють підготувати співробітників самі, - зауважив пан Квіт. У той самий час більшість людей із дипломами журналістів не йдуть працювати за фахом. Біда в тому, що в Україні немає медіаринку.

Присутні наводили різні підходи до журналістської освіти, що існують у світі. У німеччині спеціальної журналістської освіти не існує; у Швейцарії вас не візьмуть на роботу до ЗМІ, якщо ви не маєте саме журналістської освіти; в Америці існують короткострокові школи журналістики. Євген Федченко зауважив: у США журналістику вважають за ремесло, яке можна здобути за три дні й покинути, коли знайдеш кращу роботу. Проблема полягає в тому: чи передавати студентові знання (за традиційним радянським підходом), чи компетентність та вміння (зокрема, за британським підходом)? Могилянська школа журналістики - це люди, що вже мають якийсь фах і вже свідомо визначилися, що хочуть працювати в журналістиці, - відзначив пан Квіт.

Чого ж навчати майбутніх журналістів? Сергій Квіт наголосив: піар, менеджмент, рекламна діяльність можуть бути навчальними предметами, але це - не журналістика. Готувати таких фахівців мають школи бізнесу. Президент Академії української преси Валерій Іванов зауважив, що провідними дисциплінами в таких школах мають бути, наприклад, економічні, а окрім знань із економіки студенти мусять отримувати фахові знання в галузі журналістики. Присутні відзначали: ще з радянських часів - часів обов'язкових історії КПРС, політекономії тощо, - на факультетах журналістики дуже значний обсяг викладання предметів сумнівної потрібності. Студенти, що закінчили двомісячні курси, влаштовані "Айрекс про-мідіа", були здивовані: "І чого нас навчали два роки? Ми за ці два тижні дізналися незрівнянно більше!" "Навчають трошки про все, як робити; не навчають, що писати". Джудіт Стампер розповіла: в Лідсі є відділення реклами, маркетингу, програми з фотографії, шоу-бізнесу. Факультети інших університетів мають програми з театрознавства, драматичного мистецтва, піару.

Зачепила дискусія проблему різних журналістських спеціальностей. Сергій Дацюк повідомив, що бракує райтерів (людей, що пишуть тексти під завдання), веб-дизайнерів, журналістів для інтернет-видань. Людмила Гуменюк зауважила, що міжнародна громадська організація "Інтерньюз-Україна" проводила місячні або навіть шестимісячні курси, готуючи фахівців, яких бракувало. За словами присутніх, існують видання, які отримують прибуток з того, що не довіряють загальній системі освіти. Нарешті, було зазначено, що вузи не знаходяться в ситуації наявності реального замовлення. Ситуація з потребою в фахівцях змінюється, а на затвердження змін у навчальних планах потрібна згода держави й багато часу - кілька років. Державне посередництво гальмує освіту. Пролунала навіть пропозиція, щоб конкретні видання формували перелік замовлень на ті чи ті спеціальності, в яких вони відчувають потребу. Втім, з одного боку, навряд чи видання чекатиме на потрібного фахівця п'ять років, і за ці роки його потреби не зміняться. А з іншого - усе ж таки журналіст мусить бути універсальним фахівцем, а не фахівцем для конкретного видання, підготованим винятково згідно з вимогами цього видання й змушений саме в ньому відпрацьовувати свою освіту, не маючи права вибору, а відтак, і журналістської незалежності.

А хто, власне, викладає? Було зазначено, що багато викладачів уже багато років як не мають журналістської практики. А деякі з них не працювали як практичні журналісти, в газеті чи на телебаченні, жодного дня. Чого вони можуть навчити? Пані Стампер відзначила, що, перш ніж стати деканом, понад 20 років працювала на "Бі-Бі-Сі".

Ще одна проблема, про яку йшлося, - популярність факультетів журналістики у приватних чи непрофільних вузах. Людмила Гуменюк згадала колишній Інститут культури під проводом Михайла Поплавського. Сергій Квіт додав: одна справа - продавати дипломи. Якщо люди вважають, що можна купити диплом і вважатися фахівцем, то це є найперше свідчення відсутності ринку. Якщо немає відчуття, що можна бути викинутим з ринку, це означає, що його (ринку) немає.

І взагалі, кого готує альтернативна система підготовки журналістів? Тут були протилежні думки. Головний редактор "Детектор медіа" Наталія Лігачова закликала не зменшувати небезпеку альтернативної освіти типу того ж таки Інституту культури. Вона помітила цікаву проблему: абітурієнти не уявляють собі реальної якості (чи, точніше, відсутності якості) освіти в непрофільних вузах, але - під впливом реклами, - вважають, що вона там краща, ніж у профільних. Щоб відмовити такого абітурієнта поступати кудись "не туди", треба бути журналістом самому. Це може призвести до виродження журналістів у таку собі касту, коли якісну освіту зможуть здобути лише "свої". Альтернативна освіта має бути освітою вже для журналістів, щоб дати їм компетентність у вужчих галузях. Як контраргумент пролунало повідомлення, що на семінарі "Айрекса" саме студенти з непрофільних вузів виявляли більше уваги та бажання вчитися. Ті, хто вступає до альтернативних вузів, часто йдуть саме для того, щоб навчитися й стати гарним фахівцем.

Наталія Лігачова підняла ще й психологічну проблему: на журфаці нібито вважають, що незалежної преси немає. Студентів морально готують до того, що вони підуть працювати під замовлення. З них готують інформаційних кілерів.

На завершення засідання традиційне бліц-опитування було покликане цього разу визначити, яких спеціалізацій та предметів бракує в навчальних програмах майбутніх журналістів. От якими були відповіді. Медіа-право. Інтернет-журналістика. Програмні директори, маркетологи. Все, що стосується продажу. Культура ринку, культура взаємостосунків. Етика стосунків між агентами медіаринку. Авторське право. Ділова журналістика, корпоративне управління. Спецкурс "межі свободи слова та редакційна політика". Етика стосунків з аудиторією, спецкурс "учити поважати аудиторію". Основні знання з історії, географії, іноземних мов (уміти прочитати власні імена) та інші базові знання. Правова освіта. Бізнес. Етика, відчуття стилю. Гуманітаристика. Культура автора. Вчити тих, хто вчить студентів, не лише читати лекції, а й давати практичні знання. Маркетинг.