Проект реалізується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) за угодою № F11158-TK-01. Погляди авторів не обов'язково збігаються з поглядами Агентства США з міжнародного розвитку.

This publication was made possible through support provided by the United States Agency for International Development, under the terms of Award No. F11158-TK-01. The opinions expressed herein are those of the authors and do not necessarily reflect the views of the United States Agency for International Development.

Друк та розповсюдження часопису здійснюється в тому числі за підтримки Міжнародного фонду „Відродження”

Реалізації цього проекту також сприяють Тhe National Endowment for Democracy /NED/, Internews Network, Центр Медіареформ.

Тими, кого зазвичай в офіційних урядових промовах називають «наше майбутнє» чи «квіти життя», щільно займається хіба що тільки Перший Національний... Хоча у слово «щільно» вкладалося вельми дивне поняття. Як недбалий коханець, котрий у будні зайнятий сім’єю та роботою, забуває про радощі життя і лише на вихідні дозволяє собі розслабитися з коханкою, так і Перший Національний два рази на тиждень, по суботах («Вечірня казка») та неділях, крутить декілька дитячих проектів.

НЕДІЛЬНИЙ МАРАФОН

«Клуб суперкниги» – так називається програма, яка відкриває у неділю «національний» цикл для діточок. З усього видно, що проект презентують християни, які вирішили «осучаснити» подачу біблейських істин для дітлахів. Можливо, і мали рацію телевізійники, бо хоч і небагата була на розум Зінка, та все ж таки усвідомлювала, що дітлахи звикли до глянцевих видань, де усе пов’язано із супервзуттям, суперїжею, супермеблями, суперсантехнікою, супержиттям суперстар і т.д. До того ж, це універсальне «супер», можна сказати, паразит української мови, вуличний сленг, яким не нехтують ні діти, ні дорослі. «Сучасна лексика, так би мовити, в екрани. Нарешті!» – зраділа Зіна. Але, на жаль, словом «супер» в передачі вона і вичерпувалася.

Вряд чи можна сказати, що «Суперкнига» – передача, після якої у дитини може зринати думка. Хоча проблеми, які вона піднімає, неабиякі: «Необхідність виявлення саме свого таланту», «Звільнення від страхів» і т.ін. І шлях до вирішення їх один – Ісус та Біблія. «Ну зовсім як в рекламних роликах – користуйтеся пастою ... і ваші зуби будуть здорові, а печія у шлунку мине», – подумала Підалькіна з недовірою, згадавши із сумом, що, починаючи від порошку «Гала», на собі перевірила безліч телепропозицій, а гарнішою та здоровішою від того не стала.

До того ж, «Суперкнига» ніби для телепнів зроблена. Бо у центрі її сюжетних колізій якийсь «супер» Робік (актор, вдягнений у ватяний костюм, вдає, що він із заліза і належить до роботів). Діточки навколо (від 10-12 років) звертаються до нього, як до Христа, а він із благовірним виглядом вирішує усі їхні проблеми. «На якому примітивному рівні свідомості треба бути, щоб звертатися до такої огидної мармизи як до приятеля, ще й приймати його тексти за чисту монету!» – вигукнула Підалькіна і збагнула (вона інколи кмітливою дівкою таки була!), що діточки в передачі не такі вже й бовдури, бо, граючи у ці запропоновані дорослими (авторами програми) ігри, і краплі щирості не виявляють. Фальшиво сміються, плачуть, лякаються, обнімають того пузатого Робіка. А Робік своєї править – усі відповіді на питання має та про Ісуса, як про свого приятеля верзе такі заяложені фразочки, що хто б не почув, його б, мабуть, знудило, а від Біблії відвернуло.

І що не сюжет у «Суперкнизі» – то нагла реклама. Чи то вислів якийсь із Біблії, чи то сюжет, де дівчинка розповідає, як їй Бог танцювати навчитися допоміг, чи худий хлопчина в окулярчиках (типаж відмінника, напевне) верзе, як йому завдяки суперкнизі вдалося страхів позбутися. Блазнювання та й годі! «Ніби автори програми, втупившись у ТБ, вже інакше мислити не здатні, а можуть лише банальні телелевізійні рекламні кліше використовувати... – подумала Підалькіна. – Надивилися проповідників (тут Зінка мала на увазі, напевне, передачки на кшталт «Вічних істин» на УТ-1), які з Богом на коротку ногу й мають такий самовпевнений вигляд, що місце у Раю їм ніби забезпечене, й давай малечу до цієї фальші долучати й проект свій клепати»...

До речі, «Дитяча лінія» – передача, яка йде на УТ-1 у ту ж неділю, але пізніше, ті ж проблеми має. Хоч і не про Ісуса мова, й пізнавальні сюжети там є, дітей так само примушують читати написані дорослими тексти й корчити із себе ведучих з бозна-яким розумним виглядом, ще й веселими та привітними придурюватися. А дорослі стараються, цікавинку для дитинки відшукують. Наприклад, сюжетець про байкерів, де доросла та огрядна дівка-байкер розповідає про своє щастя з 39 чоловіками-байкерами у клубі бути. І з таким вона про це захопленням розповіла, що невідомо як малеча, а Підалькіна таки замилувалася.

ТОЙ, ЩО КРОПИВУ РВЕ

«Крок до зірок» – це, так би мовити, проект Михайла Поплавського, що таланти виявляє в Україні. Сидять у кадрі двоє ведучих – Христина та Едік – і безпардонно кокетуючи, кажуть глядачам: «Привіт. Це ваша улюблена передача». І ну верзти про те, що вони вже знані зірки й стомилися від уваги. Зіна про них досі й не чула, але дітям вирішила повірити. Хоча тут же ж згадала безліч телевізійних проектів, які починалися саме реплікою – «найкраща та улюблена передача». «І треба ж до таких консервів дійти, щоб не відчувати, що вже доста тих одноманітних тупих виразів. Навіть декотрі глянцеві видання (а Підалькіна знала це достеменно), мають список табуйованих слів та висловів! Непогано було б і телевізійникам взяти це до уваги...» – дуже нервувалася та до сказу доходила Зіна, бо коли хтось товк про те саме двічі, долоні її починали свербіти.

Одне слово, ці дітлахи, хоч і комфортніше себе поводили у студії, але так само, як мавпочки, теревенили «дорослі» бздури. Між їхніми пустими балачками виступали учасники конкурсу «Крок до зірок» з різних регіонів України. Й не було б сенсу зупинятися на цьому проекті (бо й дітлахи, які виступали, так само, як і ведучі, наслідували старших – і стегнами крутили, й про кохання і про зраду пафосні тексти проспівували), якби не одне але... І але це – сам автор проекту Михайло Поплавський, котрий, як явлєніє Месії, з’являвся до народу наприкінці передачі і з благеньким виглядом промовляв декілька настанов на кшталт: таланти – обрані народом; слід узгоджувати і дорослим і дітям свої бажання й інші нісенітниці якісь верз.

А в одній із передач дітлахи-ведучі заспівали відому пісню Героя про кропиву, саме ту, яка відображає (а про це почула Підалькіна нещодавно від своєї колеги) перший сексуальний досвід першого поп-співака України, який стався з ним на випускному вечорі у тій самій цілющій траві. «Орел!... – захоплено вигукнула дівчина і скривилася, коли побачила героя у жовто-блакитному костюмі на тлі зіркового неба, що маячив, як передвиборча агітка... «Хм... паяц! – гримнула Зінка. – З такими тільки пильнуй – будь-кого до бздурів доведуть». І згадала історію з преси, якою Поплавський частенько хизувався – одна студентка буцімто схотіла від нього дитину народити. З душі вернуло, коли таке чула, бо розуміла, що це ще одне блюзнірство – ніби в такому поважному віці більше нема на чому рекламу собі зробити. «Трясця тій кропиві! Це ж треба, такі корисні властивості мати, щоб шістнадцятилітнього шмаркача Михайлика до сцени великої довести та Михайлом Михайловичем зробити!»... – сказала Зінка й навіщось перехрестилася.

«ПОДРУЖКИ»

Від «Подружок» у Підалькіної взагалі очі на лоба полізли. На екрані вона бачила ведучих-дівчаток у прикідах, один одного кращий – і високі підбори тут були, і сукні модні, як, до речі й у виконавців «Кроку до зірок». Ніби в батьків українських дітей грошей – як полови. Та коли «Подружки» почали радити (а вони в кожній передачі це роблять) пересічним дітлахам біля ТБ, що купувати на подарунки, чи то як взуття вибирати, й заходили при цьому у «супердорогі та модні» магазини, то і взагалі второпати Підалькіна не могла, на кого розраховані ці передачі і хто в них при убогості національного ТБ грошву вкладає?

Щодо тем передач, то особливо її тішила степ-аеробіка від п’яти-шестирічної дівчинки-ведучої. Рідної мови дівча, з усього видно, не знає, але старається, тексти своїх промов з акцентом як іноземка проголошує та вправи різні показує. У повторі «Подружок» від 23 лютого Зінка збагнула, що майбутні воїни вже сьогодні мають великі проблеми зі стегнами та сідницями, бо для них малеча показала ряд вправ, які м’язи ці зміцнюють. І закінчила дитя цю дурню текстом: «Ви зробили крок до того, щоб стати справжнім воякою»...

І в усіх передачах з дітьми, видно, хтось працював над «правильною» вимовою, бо діти старанно та гучно, широко відкриваючи рота, вимовляли слова на один манір. І про жодні особливості їхньої мови чи мислення у таких проектах не йшлося, бо самі редактори зверталися до заготовок й випікали стандартні (без смаку і запаху) телегамбургери, позбавляючи дітей присмаку їхнього дитинства.

ОТДОХНОВЄНІЄ ДУШІ

Так назвала Зінка «Перерву» – п’ятихвилинну передачу, яка щодня йде на вельми скромному київському кабельному каналі IVK. Тут дітлахи могли розслабитися, як в екрані, так і поза ним, бо передачу зроблено про них і для них. Жодного «дорослого» коментарю за кадром. Емоції, живі очі, сміх, лексика київських дітей, їхній суржик, акценти, безпосередні реакції – усе це в екрані. Тут можна було спостерігати, що малеча в кадрі здатна не лише кривлятися, а й по-справжньому мислити. Теми передач – різні: «Солодке», «Хто такі китайці», «Що таке комп’ютер?», «Час – що це таке?». І протягом п’яти хвилин (термін шкільної перерви) дітлахи різного віку та різних шкіл філософствують перед камерою, що означають для них ці поняття. «Час – це фізична величина», – каже один підліток. «Час – це те, що не зупинити й не повернути назад», – каже дівчинка, молодша за нього. «Час – це річ вічна», – каже інший. «Час то біжить, то повзе, бо є гарний та поганий час життя»...

«Око відпочиває, – подумала Зіна, спостерігаючи «Перерву». – Хочеться, щоб нескінченним був цей, зафіксований камерою, живий потік дитячих висловів та облич – усміхнених, розумних, нахабних, засмучених, натхненних, одне слово – живих». І бачила Зіна, що автори програми вміють з дітьми за кадром спілкуватися, бо дітлахи будь-якого віку не боялися камери, а навпаки – прагнули не просто обличчя своє «засвітити» а, ніби граючись, відверто поділитися своїми потаємними думками щодо запропонованої теми. Тут, у «Перерві», було саме життя дитини, ставало зрозуміло, чим «майбутнє» по-справжньому дихає й про що мріє. І виявляється, що попри закиди щодо прагматизму нового покоління, воно, як дідусі й бабусі, прагне вічного – кохання, дружби, гри, сім’ї...

До того ж «Перерва» не займалася рекламою шкіл, пропонуючи дитині мислити абстрактно, не прив’язуючись до дешевої самореклами. «Ось тобі й маєш! – задоволено вигукнула Підалькіна. – Таки приємно буває потеревенити просто так – не заради чийогось бренду, а заради красного слівця!»

Але найдужче приваблювала Підалькіну у «Перерві» операторська робота (Сашко Мазепа). Камера вихоплює настільки живі, поетичні моменти, що, здається, оператор разом із авторами програми вдало складає різнобарвну мозаїку справжнього дитинства.

І збагнула Зінка, що ті люди, які кажуть «голь на выдумки хитра», мають-таки рацію, бо «Перерва» доводить, що хоч IVK – канал у пресі не розкручений і на гроші небагатий, та якщо є клепка в голові у людей, то і без підтримки всюдисущого Михайла Михайловича такого можна наворожити – що просто радісно стає.