Вийшло друком сьоме число часопису "Детектор медіа". Протягом найближчого часу ми будемо публікувати на сайті найбільш цікаві матеріали з нього. Розповсюджується часопис безкоштовною адресною розсилкою. Замовити друковану "Детектор медіа" можна, повідомивши нам свою поштову адресу за адресою info@detector.media, або 04112, Київ, вул. Ризька, 15, ГО "Детектор медіа".

Проект реалізується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) за угодою № F11158-TK-01. Погляди авторів не обов'язково збігаються з поглядами Агентства США з міжнародного розвитку.

This publication was made possible through support provided by the United States Agency for International Development, under the terms of Award No. F11158-TK-01. The opinions expressed herein are those of the authors and do not necessarily reflect the views of the United States Agency for International Development.

Також реалізації цього проекту сприяють Тhe National Endowment for Democracy /NED/, Internews Network, Центр Медіареформ.

Олександр Мороз висунув свою кандидатуру на президентських виборах. Демократична опозиційна «коаліція трьох», про бажаність і навіть необхідність якої було вимовлено багато слів, не відбулася. Чи лише мінуси містить такий поворот подій?

Передусім, влада недарма висунула багатьох вочевидь непрохідних кандидатів. Вони не лише відтягуватимуть на себе голоси опозиційного електорату – чи, принаймні, влада на це сподівається. За законом, у складі дільничних виборчих комісій будуть представники кожного кандидата в президенти. Тобто, на першому етапі підрахунок голосів, чесність цього підрахунку – як і чесність усіх пов’язаних із виборами процедур – залежатиме безпосередньо від представників кандидатів. Висування численних „технологічних” кандидатів має на меті, зокрема, й створення цілком провладних дільничних комісій, що дозволило б маніпуляції вже на дільницях. В особі представників Мороза в дільничних комісіях Ющенко отримає якщо й не союзників, то, принаймні, не супротивників, які не підіграватимуть (чи навряд чи підіграватимуть) владному кандидатові.

А ще будуть теледебати, де єдиний кандидат від опозиції – якщо б він був єдиний – загубився б серед кількох десятків невиразних та мало кому відомих ерзац-кандидатів.

Друге міркування полягає от у чому. Донецька газета «Жизнь» від 9 червня 2004 року вмістила прогноз (можливо, це слово краще було б узяти в лапки) підсумків президентських виборів. За цим прогнозом, у першому турі Ющенко отримає 31% голосів, а Януковича – 28%. Переможе ж Янукович у другому турі з рахунком 48% проти 43% у Ющенка. Зважаючи на джерело, можна припустити: у плани влади (Януковича) входить дати Ющенкові можливість перемогти у першому турі. А всі сили влади буде покладено на другий тур. Тож свіжі сили та свіжі прихильники саме перед другим туром будуть Ющенкові конче потрібні. Саме електорат Мороза (а точніше, значна його частина) й може ними стати.

Утім, усі ці суто тактичні моменти не є головними. Історія із закриттям «Сільських вістей» стала, можливо, найдемонстративнішою з помилок опозиції останнього часу. Вражає, що гідна модель поведінки, здавалося б, лежала на поверхні. Професор Яременко, автор статей, що стали приводом до закриття газети, викладає в МАУП. Цей заклад видає журнал «Персонал», де «викривання зловмисного єврейства» є ледь не постійною темою. Відомий громадський діяч Олександр Найман неодноразово звертався з цього приводу до генпрокуратури. Жодних ознак антисемітизму в публікаціях журналу не виявлено. Той самий Найман подавав до суду на газету «Джерельце». Її публікації було визнано антисемітськими, потім апеляційний суд із тим не погодився, й припинився її випуск лише за процедурою, що дещо нагадувала третейський суд. Тож, попри той факт, що постійний моніторинг з боку і єврейських організацій в Україні, і посольства держави Ізраїль повсякчас виявляє антисемітські публікації та видання, виявляється, що «СВ» – то єдина в Україні газета, що вміщує антисемітські публікації.

Висновок – статті Яременка стали лише приводом. Причина ж була інша. Опозиції тільки й залишалося, що а) засудити позицію газети в даному конкретному питанні; б) засудити антисемітизм як такий (можливо, підкреслюючи, що у складі тієї самої «Нашої України» є депутати-євреї – факт, не надто відомий широкій публіці) і в) засуджуючи закриття газети, щосили наголошувати на тому, що антисемітизм став лише приводом, але аж ніяк не причиною.

Що ми спостерігали насправді? Емоційну (і, як завжди, витончено елегантну) статтю Тетяни Коробової у «Гранях плюс» – і, власне, майже все. «Вечерние вести», наприклад, написали, що «СВ» було закрито «за те, що вони просто передрукували фрагмент із книги Василя Яременка з проблем єврейства в Україні» (sіc!). Позиція опозиційних політиків була украй невиразною, обурення проявами антисемітизму було надто слабо – та й, до того ж, запізно – артикульоване, не привертало до себе уваги й скидалося на зроблене задля годиться. Ніби про підставу закриття газети люди не зможуть довідатися з інших джерел. До речі, це є притаманним якраз владі – уважати, що вона є єдиним джерелом інформації, й іншої інтерпретації подій ніхто нізвідки не візьме. Опозиція заразилася?

«Сільські вісті» наголошували на тому, що той матеріал був рекламою. Опозиція, здається, погодилася. Але дозвольте спитати: рекламою чого саме? Професора Яременка? Його поглядів? Але Бог із ним, об’єктом реклами. Спитаймо: а якби це була реклама ціаністого калію? Героїну? Дівчат для «масажних кабінетів»? Газета так само надрукувала б її за фактом її оплати? Щось не віриться… Але опозиція вперто повторювала: реклама.

Опозиція подарувала владі чудову можливість змальовувати себе в найчорніших фарбах, що влада час від часу й робить досі. Навіть коли пристрасті, здавалося б, ущухли, перший канал Українського радіо продовжував повідомляти, що голова Єврокомісії Романо Проді схвалив судове рішення щодо закриття «Сільських вістей» і був обурений ставленням до цього Віктора Ющенка та блоку «Наша Україна». Отже, хто гальмує рух України до Європи? Слухачі мають це зрозуміти. А західні спостерігачі, що великою мірою й досі перебувають у полоні старих стереотипів, мусять зайвий раз переконатися: антисемітизм є ледь не визначальною рисою українського національного руху. Національний рух і демократія в українському контексті – несумісні. Мати справу з націонал-демократами небезпечно. Стаття «Мороз та його відморозки» в «Столичных новостях» уже в липні, через півроку після закриття «СВ», вживала збірний термін «опозиція», яка захищає газету, лише одного разу уточнивши: йдеться про СПУ. Про той факт, що Віктор Ющенко був чи не єдиним політиком в Україні, хто засудив факт наруги над могилами на єврейському кладовищі (влада переконувала, що пам’ятники зіпсувалися з природних причин), стаття тактовно промовчала.

Власне кажучи, опозиція продемонструвала ту саму рису, за яку засуджує владу. Зветься ця риса корпоративною солідарністю – чи то круговою порукою: «Це сучий син, але – наш сучий син». Саме тут доречно було б згадати, що стабільний високий рейтинг опозиції та її представників ґрунтується не в останню чергу на сподіваннях громадян: прийшовши до влади, нинішня опозиція покладе край практиці кругової поруки. Буде висувати й підтримувати ГІДНИХ, а не СВОЇХ. Головний удар, на який наразилася опозиція, полягав не в тому, що вона ледь не позбулася потужного рупору, й не в тому, що дала владі підставу виставляти себе як збіговисько шовіністів та ксенофобів. А в тому, що – принаймні, в даному конкретному випадку – сподівань щодо припинення кругової поруки вона не виправдала.

Хоча, ймовірно, був тут і цілком тверезий розрахунок. Адже не секрет, що багатьом нашим співгромадянам згідно з буденними враженнями і всупереч соціологічним опитуванням не чужа віра у якусь таємничу світову змову євреїв. Як і небезпечно близька версія про те, що саме в цьому коріння всіх лих.

Так от, цілком імовірно, що опозиція вирішила, м’яко кажучи, не дратувати тих зі своїх прихильників, хто сподівається саме на те, що вона покінчить із «засиллям євреїв». Якщо такий розрахунок справді був, то чи відповідає він іміджеві демократичної опозиції серед більшості її прихильників? Чи виправданий він? Час покаже.

Ну а що ж було потім? «Сільські вісті» виходять, і на їхніх шпальтах триває викриття замахів євреїв на свободу України й, зокрема, на українську пресу. А поруч із цими викриттями – статті чи виступи Мороза з його портретами. У розпал скандалу, в лютому, Юлія Тимошенко виступає в МАУП перед студентами й викладачами.

Поміж тим, МАУП зовсім донедавна не мала репутації опозиційної інституції чи школи вільнодумства. А отже, чи немає підстав припустити, що за допомогою МАУП та її професора було закинуто гачок для опозиції? Той, щодо якого поведінку опозиції було заздалегідь ретельно прораховано? І хай той гачок важив півтонни, а видно його було за п’ять кілометрів – опозиція на нього блискуче зловилася. От тільки де гарантія, що ближче до виборів не буде розкидано ще цілу мережу таких самих гачків?

Власне, саме після скандалу із «Сільськими вістями» відкрита підтримка Олександром Морозом Віктора Ющенка, утворення коаліції між ними стала не надто бажаною – бо вона дала б владі можливість роздмухувати тезу про нібито антисемітизм Ющенка аж до самих виборів. І навіть виправдовувати будь-які свої порушення: мовляв, ви ж бачите, що опозиція – то антисеміти, ледь не нацисти, а антисемітів не можна допускати до влади у будь-який спосіб!

Виключення з фракції «Наша Україна» депутата Олега Тягнибока стало подією, згадки про яку не змогли уникнути навіть медведчуківські ЗМІ, а пінчуківські (газета «Факти», наприклад) навіть подали цю подію в цілком гідному для Ющенка ракурсі. (Втім, чи не знав лідер «НУ» про, скажімо так, своєрідні погляди Тягнибока раніше?) Тож, Ющенко має тепер стійку репутацію борця з антисемітизмом і ксенофобією. От тільки чи спрацював би подібний крок, якби існувала коаліція «Нашої України» з СПУ, якби Ющенко був офіційно проголошеним єдиним кандидатом від цих політичних сил? Надто сумнівно.