Сьогодні "ТК" отримала реакцію на це інтерв’ю від Сергія Шолоха, власника радіостанції "Континент", слова якого у вказаних ЗМІ В.Воротнік та М.Самбур вимагають визнати такими, що не відповідають дійсності. Текст листа С.Шолоха "ТК" також друкує без коментарів і скорочень.

Я мав нагоду перечитати інтерв’ю В. Воротніка і дуже вдячний редакції „Детектор медіа” за можливість висловити свою точку зору на події, яких торкався Воротнік і які торкаються безпосередньо мене.

Я згоден із багатьма твердженнями та тезами, висловленими редактором „Антени”, але в той же час це лише його, чи, точніше, вигідна лише йому позиція. Відразу звернуся із проханням до громадянина Валерія Воротніка – у разі чергового звернення до суду подавати позов проти мене, громадянина України Сергія Шолоха, а не до інтернет-видання „Детектор медіа”, яке люб’язно надало мені право на відповідь.

Автор інтерв’ю чомусь вважає себе абсолютно правим і не бачить необхідності доводити свою правоту, але в той же час саме ВІН є позивачем, і вина або неправота відповідача має бути доведена в судовому порядку, і саме відповідач не мусить доводити своєї неправоти. Поки немає іншого рішення суду, відповідач є правий. То вивчайте закони, панове громадянин Воротнік.

Також Воротнік не володіє інформацією про те, що я, Сергій Шолох, сам звернувся до редакції „України молодої” із пропозицією бути співвідповідачем у справі, бо вважаю себе співавтором матеріалу і маю нести повну відповідальність за сказане мною в інтерв’ю. І аргументів, як і свідків, у мене достатньо. Навіть у цьому інтерв’ю Воротнік не зміг втриматись від погроз, натякаючи на виникнення проблем, цитую – „Та не тільки судових”. Це тільки підтверджує те, що я казав в інтерв’ю „Україні молодій”.

Позивачі не бажають бачити мене в суді, це зрозуміло, бо тоді їм, по-перше, доведеться перестати чіплятися до редакцій, а по-друге, доведеться вислухати мої свідчення і багато сказаного в інтерв’ю підтвердиться. Недарма позивачі не висувають претензій до змісту нашої з ними розмови, бо Воротнік сам стверджує, що така забавка, як „диктофон у кишені”, має місце серед українців. Я, до речі, теж українець, крім того, більше двадцяти років професійно займаюсь записом звуку, а будучи власником радіостанції, маю достатньо технічних засобів для запису на відстані, мені нема необхідності ховати диктофон у кишеню... І про час та місце зустрічі мені було відомо завчасно, то міг підготуватися. А досвідчений працівник прокуратури (за моїми джерелами, не тільки прокуратури) досить неуважно, на мій погляд, поставилася до всіляких попільничок та вазонів, що стояли на столику під час розмови...

До речі, запис приймається як доказ, якщо він належним чином оформлений, зроблений у присутності свідків і на плівці, запечатаний і т.д. Таким чином, крім мене, розмову могли чути інші громадяни, але я також маю право не розкривати їхніх прізвищ. При цьому я не стверджую, що саме так і було, бо тоді найсправедливіший український суд почне вимагати запис, і зовсім не для того, щоб встановити істину. Моя колишня адвокатеса (Марія Самбур – „ТК”) знає мене досить добре, щоби припустити саме такий варіант, а запис, зроблений ними і відредагований, легко можна буде звірити з іншим оригіналом. Тому зміст розмов, наскільки мені відомо, не спростовується, але я сам хочу спростувати частину сказаного мною в інтерв’ю «УМ».

Так, я обмовив Валерія Воротніка, і хочу це спростувати. Олена Зварич писала з моїх слів, тому це виключно моя провина, за яку я згоден нести сувору відповідальність згідно Українського Законодавства. Я заявив, що не є другом В.Воротніка (де тут ставити наголос?) і зустрічався з ним 7-8 разів. Це є неправда, мабуть, я перебував у стані „ахвєкту”, коли відповідав на запитання журналістки Олени Зварич, і припустився помилки. Я виправляю сказане і стверджую, що познайомився із позивачем 2001 року під час поїздки до Черкас на семінар, організований Хартією-4. Навіть випили разом. Потім я випадково зустрівся з ним на семінарі ІМІ, десь через рік. Ще було дві зустрічі 15 вересня 2003 та 25 лютого 2004 року, але про це буде мова в суді.

Таким чином, я мав 4, а не 7-8 зустрічей із В.Воротніком. Якщо він вважає це дружбою, мені його відверто жаль, а як на мене, то мати пару таких друзів – і ворогів не треба.

Багато суперечливого я прочитав в інтерв’ю Воротніка, то не знаю тепер, чому більше вірити. Чи його розповіді під час другої зустрічі, що він „провів” у парламент Нестора Шуфрича, чи сказаному в інтерв’ю „ТК”?.. Коли він збрехав?

Також Воротнік таки визнає плівки Мельніченка та листи Гончарова як вагомі докази у справі Гонгадзе. То, може, дійсно журналісти-нишпорки, об’єднані в кризову журналістику, знайшли замовників та виконавців викрадення та вбивства Георгія Гонгадзе і незабаром ми взнаємо правду?.. Втім, маю щодо цього великий сумнів, згадуючи, як „редагувала” листи Гончарова моя колишня адвокатеса, а також беручи до уваги погрози моєму життю, висловлені на сайті www.oppo.info, авторство якого, за моїми джерелами, належить усе тій же „редакторці”. Не можуть вони оприлюднити результатів їхнього „розслідування”, поки я живий і на свободі, бо я бачив і впізнав людину, яка має безпосередній стосунок до викрадення, а це не входить у їхній сценарій.

Не бачу потреби втомлювати читачів спростуванням усього, що наговорив громадянин Воротнік в інтерв’ю, але категорично хочу погодитись з єдиним його твердженням. Так, не варто порівнювати „Дзеркало тижня” з „Бульваром” та „Фактами”. І ще хочу подякувати Валерію за визнання моїх талантів письменника.

Я дійсно пишу книжку, і Валерій, як і багато інших героїв, там себе впізнають (прізвища будуть змінені).

Кожен має думати наперед, перш ніж щось зробити, щоб не запитувати потім самого себе: ”За что боролись, за что ЧУЖУЮ кровь проливали...?” – и гробовая тишина в ответ” (С.Довлатов, собрание сочинений, 4-й том, ”Чернеет парус одинокий”).