2004 18:44 ”Партія регіонів – партія тоталітарного типу?” та „СДПУ(о): загадковий феномен чи політична банальність?” започаткували дискусію з вельми цікавого питання: чи є в сьогоднішній Україні прояви тоталітаризму, які політичні сили виявляють у своїй діяльності тоталітарні інтенції. До полеміки залучилися своїми матеріалами Денис Жарких („Глупость как питательная среда для фашизма”), Тетяна Метельова ( „Чи лише термінологічна розбіжність відрізняє Божий дар від яєчні?”), Сергій Грабовський („Чи й справді „наш” тоталітаризм – найкращий у світі?”), а також Геварін та Жарких своїми відповідями на Форумі „ТК”.

На жаль, у ході суперечки, переважно паном Жарких, було досить ефективно застосовано відомий прийом – підміна теми дискусії. Дискусію було непомітно зведено до з’ясування стосунків і взаємних звинувачень опонентів та до обговорення деталей, які лише відволікають увагу від запропонованої загальної теми. Адже, у принципі, те, хто чиї прототипи танків та літаків використовував до війни та під час війни, ні про що прямо не свідчить. Як, власне, обсяги радянської нафти та газу, що їх продавали до країн Західної Європи за часів Леоніда Брежнєва, самі по собі не є прямим свідченням того, що СРСР і країни НАТО були союзниками в холодній війні та мали подібні політичні та економічні системи. Ще більше це не має стосунку до проблеми: чи наявні тоталітарні тенденції в сьогоднішній Україні. Не має надто великого значення й те, чи є фашизм та комунізм однаковими, чи вони відрізняються поміж собою. Є загальновизнана категорія „тоталітаризм”, і не надто важливо в даному разі зводити її до підкатегорій. А з тим, що й фашизм, і комунізм є підкатегоріями саме категорії тоталітаризму, ніхто з диспутантів, здається, не сперечається.

Не має великого значення й те, чи був фашизм у латиноамериканських країнах, Португалії та Греції, чи це були лише військові диктатури. Так, латиноамериканські режими не були класичними тоталітарними режимами. Але, мабуть, не буде помилкою сказати, що будь-яка диктатура є першою стадією розвитку держави шляхом тоталітаризму. Власне, диктатура – це незавершений тоталітаризм. Причому в багатьох (якщо не в більшості) випадків незавершений З НЕЗАЛЕЖНИХ ВІД ВЛАДИ ОБСТАВИН. Тобто, незавершений не тому, що влада не хотіла збудувати тоталітарну державу, а тому, що вона не змогла цього зробити. До речі, Желю Желєв розглядає військову диктатуру як продукт розпаду тоталітарного режиму, як тоталітарний режим, якому вже бракує сил для підтримування й відтворення себе. Але ж може бути й зворотня ситуація: диктатура так і не знайшла сил для завершення повної тоталітаризації суспільства, через що й стабілізувалася на стадії диктатури.

Однією з визначальних рис тоталітаризму є тотальне домінування в суспільстві певної кодифікованої ідеології. А якщо це – ідеологія некодифікована? Якщо не існує „Майн кампф”, „Маніфесту комуністичної партії” чи „Зеленої книги”, але є розрізнені промови та виступи лідера? Якщо ця ідеологія не має назви фашизму, комунізму чи ще якоїсь загальновідомої категорії, але будь-яке відхилення від наявної генеральної лінії (тієї самої некодифікованої ідеології!) означає перетворення того, хто його здійснив, на ворога держави? Якщо ця тотальна ідеологія є анонімною й не має навіть самоназви? А якщо ідеологію підмінює якась проголошена згори надмета, „національна ідея” – хай це буде розбудова держави, європейський вибір, підвищення матеріального та культурного рівня життя народу чи ще щось на той самий кшталт? Так, самі по собі ці ідеї є дуже поважними й заслуговують на всіляку підтримку. Як, власне, й ідея суспільної рівності, нібито покладена до фундаменту комунізму.

Насторожують лише дві речі. Перша: проголошуючи ці ідеї як підставу для загальносуспільного єднання за принципом „усі як один”, вожді мають на увазі не зовсім те, що випливає з буквального тлумачення цих ідей. Тобто, в них з’являється щось від Оруелла. Як і свого часу комунізм, та сама європейська інтеграція може перетворитися на недосяжний обрій, що, хоч як до нього наближайся, а він лишається так само недосяжним. Коли метою стає не кінцеве досягнення того обрію, а власне процес його досягання – самовідданий і нескінченний. І друга: будь-які спроби запропонувати інший, відмінний від пропонованого владою, шлях досягнення надмети, будь-які намагання довести, що здійснюваний вождями курс до проголошеної мети не веде, як і будь-яка критика цього курсу офіційно визнаються не лише антидержавними, а й антисуспільними.

Антисуспільною проголошується будь-яка опозиція, опозиційність як така. Тим самим, як і за взірцево тоталітарних режимів, держава прирівнюється до суспільства. Як і за взірцево тоталітарних режимів, перепусткою для громадянина на державну службу є свідоцтво про лояльність, лояльність навіть не державі, а саме владі – коли йдеться про високі щаблі цієї служби, свідоцтво це виступає у вигляді членства у правлячій партії або одній з правлячих партій.

Мало хто матиме сумніви щодо того, що сьогоднішню Білорусь із великою часткою справедливості можна класифікувати як тоталітарну. Попри навіть те, що жодна офіційна державна ідеологія, яка б там існувала, особисто мені невідома: що сказав Олександр Лукашенко – оте вам і ідеологія. Російська „керована демократія” теж викликає підозри. Не через те навіть, що демократія – влада народу – означає: народ контролює органи влади, й саме він дає владу тим органам. А за „керованої демократії” усе перекручується догори ногами, і влада „скеровує” народ щодо того, як він її, владу, мусить контролювати й як давати їм владу. (Даруйте, шановні читачі, за неоковирний і позбавлений здорового глузду пасаж, але він не більш неоковирний і позбавлений здорового глузду, ніж власне поняття „керованої демократії”.) Згадані підозри виникають, зокрема, через те, що демократія означає наявність багатьох вимірів суспільного життя, які у принципі не можуть стосуватися влади: це й місцеве самоврядування, і громадські організації, й багато чого ще, зокрема й вільна преса. Керованість усього цього означає, що влада керує всіма без винятку сферами життя, суспільство повністю зрощується з державою. „Національна ідея” відновлення Великої Росії тим часом чудово править за всезагальну ідеологію.

Отже, чи є тоталітарні тенденції нині в Україні? Перше, що спадає на думку – це Адміністрація Президента та керована нею славетна вертикаль влади – аж до місцевих адміністрацій. Висловлюючися мовою конституції СРСР, саме це сьогодні є ядром політичної системи України. Саме там перебуває центр ухвалення рішень. Під час конституційно-реформаторської епопеї, до речі, привертав увагу цікавий факт: про плани парламентської більшості розповідав не так її координатор Степан Гавриш, як представник президента у Верховній Раді Олександр Задорожній. (Що знімало всі питання про характер цього утворення – парламентської більшості – та джерела його законодавчого натхнення. Утім, дещо детальніше про цей самий характер – трохи нижче.) Враховуючи, що вся ця вертикаль жодним чином не обирається і взагалі не регулюється знизу ніяким чином, а лише виконує накази згори, просто-таки напрошується паралель із ЦК КПРС – обкомами – райкомами. Демократичний централізм – суто партійний принцип (та й то не всіх партій, а лише певного їх різновиду) – перетворюється на принцип керування державою.

Але ж адміністрації не є однопартійними! От про багатопартійність по-українськи й поговоримо. Як відомо, не в усіх комуністичних країнах партія була лише одна. У Польщі та Східній Німеччині, наприклад, навіть за комуністичних часів формально було проголошено багатопартійність. Фактично ж усі „допоміжні” партії слугували за філії правлячої, комуністичної. А хіба не є нинішні партії більшості такими самими філіями Адміністрації Президента? Чи, точніше, хіба не видно намагань їх на такі перетворити? На фракції єдиної мегапартії, які б номінально зберігали самостійність? Міжкланова боротьба цілком вписується в цю модель: у найтоталітарнішій партії періоду її становлення чи занепаду завжди відбувається міжфракційна боротьба.

Головне – саме представники цих партій і переважно саме вони керують адміністраціями, від найвищої до місцевих.

Цікава й історія з парламентською більшістю. Тепер уже самі її представники визнають, що її створення було не зовсім добровільним. До того ж, у багатьох законопроектах, що стосувалися більшості (узяти хоча б ранні проекти конституційної реформи) йшлося неодмінно про пропрезидентську більшість. Ніби іншою вона у принципі не може бути. І якби ті законопроекти стали законами, то виходило б, що, якби після парламентських виборів більшість обраних депутатів були налаштовані опозиційно щодо Президента, то це порушувало б законодавство. У системі „громадяни – влада” за владою визнавався б незаперечний пріоритет. Влада була б активним елементом цієї системи, а громадяни – пасивним. А це вже типові стосунки „партія, що веде – народ, який ведуть”.

Створення блоку „За єдину Україну”, що швидко розпався, а пізніше парламентської більшості може свідчити про процеси, які були заплановані в Україні до втілення. До самого оголошення результатів виборів 2002 року влада сподівалася, що за партійними списками „За ЄдУ” виграє з великим рахунком. І саме цей блок створить більшість у парламенті. Якби до того долучити ще й мажоритарників, більшість виходила б абсолютною. Замість „керівної і спрямовуючої” партії Україна б отримала „керівний і спрямовуючий” блок, а решту парламенту було б перетворено на статистів. Але це не вийшло, результати виборів були на користь опозиції.

Тож „За ЄдУ” одразу ж розпалося, а на його місці незабаром виникла більшість. Із тими ж покладеними на неї надіями перетворитися на реальний парламент, коли б опозиція позбулася будь-якого впливу. De facto існувала б однопартійність (одноблоковість), тоді як de jure все виглядало б чудово – адже у складі більшості багато партій, багато парламентських фракцій та груп. Ну а те, що з принципових питань голосували б усі одностайно – то це вже така була б специфіка українських політичних реалій. Західним критикам завжди можна було б сказати: ну от так у нас склалося – але ж ви самі бачите нашу багатопартійність!

До речі, спроби звести багатопартійність до показового суперництва двох чи декількох партій-близнюків відбувалися не лише тепер і не лише в Україні. Біда лише в одному: планована партія-дублер, „партія влади” без влади чи то перетворювалася на реальну опозицію (як „Громада” в Україні), чи то її так і не виходило створити, як свого часу в Росії. От саме через цю принципову неможливість створити „керівну і спрямовуючу”, яка була б формальною – але лише формальною – опозицією, цілком можливо, й дійшли висновку про необхідність чогось на кшталт нинішньої парламентсько-урядової коаліції.

Якщо спуститися із загальнодержавного рівня на рівень областей, то виявиться, що в багатьох із-поміж них від багатопартійності не лишилося й сліду. Особливо це стосується Сходу. У багатьох областях владою монопольно чи майже монопольно володіє та чи інша політична сила, яка не має альтернативи. Деякі області України, якщо їх розглядати окремо, видаються дуже недалекими від тоталітаризму у найкласичніших його формах. А багатопартійність на державному рівні, відтак, змушує згадати про стосунки між КПРС та компартіями союзних республік. Якби ті компартії було визнано самостійними, в СРСР теж можна було б проголосити багатопартійність, яка дуже нагадувала б сьогоднішню українську. Різниця між партіями (принаймні, деякими) нинішньої більшості пролягає не в ідеологічній (суто партійній) площині, а в територіальній, а ще у площині власності.

А тепер погляньмо на проблему під дещо іншим кутом зору. Зовсім нещодавно трапилася цікава річ. Переможниця конкурсу „Євробачення” Руслана заявила, що ще ніколи й ніде комітет із підготовки наступного конкурсу не очолював прем’єр-міністр. В Україні очолив. Той самий, що очолює ще й Національний олімпійський комітет. Високі урядовці та представники партій більшості очолюють комітети з різних видів спорту та інші громадські (!) організації. Профспілковий керівник Олександр Стоян не схотів разом із „Нашою Україною”, за списком якої обирався, бути в опозиції та перейшов до більшості. (Те, що його формально виключили з фракції не за власним бажанням, нічого по суті не міняє.) Оглядачі не оцінюють наші профспілки інакше, ніж офіційні чи одержавлені. А альтернативних профспілок держава визнавати не хоче, про що неодноразово писали, наприклад, „Вечерние Вести”. Коли я почув по радіо, що в Каневі відбувається конкурс „Українська мова – мова єднання під патронатом Президента”, я не одразу навіть збагнув, що журналіст дещо схибив із інтонацією, і йшлося просто про мову єднання, а під патронатом президента був власне конкурс. До того звичним став патронат найвищих державних мужів над різними – часто зовсім не пов’язаними з державним управлінням – заходами. Чи це не свідчить про „патронат” держави над громадським життям, про одержавлення різних сфер життя? (Знову ж таки, оскільки не під патронатом опозиції усе це відбувається, можна вести мову про зрощення суспільства з правлячою коаліцією партій.)

Уявити напрям розвитку даної тенденції не так важко. (Якщо, звісно, тенденція, а з нею й цей самий напрям не зміняться, наприклад, за умови перемоги на виборах-2004 демократичних сил). Найсильніші партії правлячої коаліції (чи то регіональні політико-бізнесові корпорації) не задовольняться своїм регіональним статусом. Вони прагнутимуть – і вже прагнуть – поширити свій вплив на цілу Україну. Якщо в якоїсь із них це вийде, потреба в блоках і коаліціях відпаде. Партнери будуть або знищені, або поглинуті. Система, відтак, набуде вигляду завершеного тоталітаризму.