Для цього пан Воротнік запропонував нам передрукувати статтю з сайту "Центру кризової журналістики", що ми і робимо.

Зі свого боку, не коментуючи тексту цих заяв, ми лише висловимо подив щодо того, що ті ж самі люди, які позиваються до ЗМІ, вимагаючи від них дотримання правових та етичних засад, водночас самі припускаються ну абсолютно неправових речей. Ми маємо на увазі хоча б оцю фразу з тексту Самбур та Воротніка: „Після недавнього візиту пана Сороса в Україну на певних українських інтернет-сайтах з’явилася інформація про те, що кілька провідних журналістів ЗМІ отримали від мецената стипендію. Серед стипендіатів значилася і пані Притула. Суму стипендії, яку вона має отримати, можна наразі порівняти з сумарним доходом всіх працівників невеликої редакції регіональної газети”. Оскільки серед цих самих „провідних журналістів” згадувалося на „певних українських інтернет-сайтах” і ім’я журналіста з «Детектор медіа», у нас є всі підстави заявити, що тим самим представники Центру кризової журналістики посилаються на відомості, які абсолютно не відповідають дійсності.

Однак, виконуючи вимогу цивільного законодавства, яким передбачено право на відповідь, "Детектор медіа" друкує текст Марії Самбур та Валерія Воротніка повністю, без скорочень і редакційних правок.

27 травня 2004 р., попри всі запевнення з боку «УП», у Печерському суді м. Києва почалися слухання справи за позовом громадян Воротніка та Самбур до інтернет-видання „Українська правда”. Відповідач до суду не з’явився. Натомість напередодні судового засідання «УП» розповсюдила заяву, в якій фактично визнала, що вона не є засобом масової їнформації.

Дивує позиція редакції, яка раніше поширювала заяви про власну впевненість у своїй правоті. Натомість замість того, щоб надати суду докази, „Українська правда” вибрала доволі оригінальний спосіб захисту.

Редакція продовжує досить вміло вперто дезінформувати читачів і громадськість, навіть стосовно сьогоднішній події. Намір громадян захистити свої конституційні права у суді певні політичні сили використовують для задоволення власних піарівських потреб. Але вони цим демонструють лише єдине — свій власний правовий нігілізм, упередженість і намагання спекулювати на самому понятті „свобода слова”.

Ми вважаємо що сьогодні сталося декілька важливих подій:

1) «УП», вибравши таку лінію захисту, фактично визнала відсутність власної правоти.

2) «УП» сьогодні публічно заявила про те, що вона не є засобом масової інформації, а є віртуальною організацією з невизначеним правовим статусом, яка існує за межами правового поля нашої країни.

3) Листом на адресу Печерського суду «УП» заявила що „Українська правда” не існує ні де-юре, ні де-факто”.

Що це означає? Всі попередні заяви „віртуальної” редакції про те, що буцімто «УП» є „провідним та найправдивішим ЗМІ України” є фікцією? У подібній організації взагалі не може бути ніяких працівників, тим більше „журналістів”? Всі намагання в попередній час „журналістів” «УП» брати акредитацію в українських державних установах є безпідставними та протиправними? Всі заяви про нібито утиски „свободи слова” стосовно цієї організації та ії „працівників” є свідомою оманою громадськості?

Якщо перейти до конкретики, то створюється враження, що піднята навколо справи «УП» бурхлива та істерична ситуація є дивною спробою з боку власників «УП», певних політичних діячів уникнути відповідальності за зневажання громадянських прав інших людей.

Треба зауважити, що саме пан Лещенко, підпис якого стоїть під листом, яким „повернуто до суду” позов до «УП», раніше у своїх інтерв’ю ЗМІ визнавав, що є працівником редакції «УП». Сьогодні він повідомив суд, що „«УП» не існує ні де-юре, ні де-факто”. Що це, як не свідома спроба ввести в оману суд та громадськість?

Чи варто нагадувати, що майже кожного дня тисячі українських журналістів та сотні ЗМІ отримують судові позови. Але всі вони визнають, що існують в певному законодавчому полі. Скільки разів «УП» на своєму сайті розміщувала інформацію про утиски регіональних ЗМІ? Може, тільки в тих випадках, коли це санкціонувалося її господарями. Сьогоді на сайті зазначено, що головним редактором «УП» є Олена Притула. Але де та Притула мешкає? Чи то не в США часом?

Після недавнього візиту пана Сороса в Україну на певних українських інтернет-сайтах з’явилася інформація про те, що кілька провідних журналістів ЗМІ отримали від мецената стипендію. Серед стипендіатів значилася і пані Притула. Суму стипендії, яку вона має отримати, можна наразі порівняти з сумарним доходом всіх працівників невеликої редакції регіональної газети.

Тисячі наших колег, українських журналістів, фактично бідують. Жебракують і сотні друкованих видань у регіонах країни. Та що реального робить для іх підтримки уряд або Верховна Рада? Замість того, щоб виробити реальну стратегію захисту та допомогти вітчизняним ЗМІ, наприклад, голова Комітету ВР з питань свободи слова та інформації пан Томенко виступає з безглуздими заявами на захист віртуальної неукраїнської установи. Чи має це відношення до захисту свободи слова? Прикро та соромно. Виходить, що парламентарі захищають лише тих журналісті та ЗМІ, що є партійними однодумцями Томенко.

Виглядає так, що закони в Україні, міжнародні правові акти не є обов’язковими для виконаня для касти „недоторканих та аристократичних борців за демократію”, за яких видають себе означені особи.

Тепер, після початку судового засідання, ми можемо заявити: все, що відбувається, є прямим продовженням „справи Гонгадзе”. Після того, як минулого літа група журналістів заявила, що має наміри провести власне розслідування обставин загибелі журналіста, піднявся шалений вереск. Особливо дивною була реакція з боку Притули. З того часу нею було докладено багато зусиль для свідомої дискредитації Марії Самбур і Валерія Воротніка, через керовану інформаційну політику сайту "УП". Що, Притула знала наперед про результати нашого розслідування? Чи, може, вона була впевнена, що журналісти, які розслідують цю справу, маючи більш широкі можливості, ніж прокуратура, можуть отримати інформацію, яку вона старанно приховала від слідства? Так, ми провели розслідування і знаємо головне — мотиви вбивства журналіста. Знала це і Олена Притула ще восени 2000 року. Але замість того, щоб розповісти слідству та громадськості правду, вона долучилася до найбільшої в історії України піарівської акції, яка ледь не призвела до революційного перерозподілу влади в країні. Але таємне стає явним, а старанно виплеканий міф про „злочинний режим” та „борців за демократію та свободу слова” може розсипатися?

Всі заяви, всі публікації на сторінках «УП» та їх передруків в офіційних (пробачте, треба вжити термін — легальних) українських ЗМІ стосовно нас та нашої роботи були спрямовані на єдине — підготувати суспільство до розголосу не дуже приємної для певних політичних кіл інформації. Та чи морально це?

Правда та мораль на нашому боці. Ми сподіваємося на справедливий розгляд справи в суді. Українське суспільство та світова спільнота мають почути ВСЮ правду. Навіть якщо деякі політики-борці за демократію нею будуть не задоволені.

„Центр кризової журналістики”, відповідно до своєї статутної діяльності, проведе власне журналістське розслідування, з метою встановити, чим є та була насправді „Українська правда” і чим та за яким коштом весь цей час опікувалася ця організація на території України.

Наступне судове засідання відбудеться у Печерському суді 21 червня. До цього часу суд має встановити особу відповідача. Бо «УП», як виявилося „не існує ні де-юре, ні де-факто”.