Повтор минулої суботи на каналі СТБ фільму "Штандарт Богдана" надав зручну нагоду повернутися до обговорення цього суспільно вартісного телевізійного продукту, започаткованого вашим змістовним фаховим виданням.

Популярість "Детектор медіа", на мій погляд, обумовлена передовсім її демократичністю і неупередженістю. Відтак, сподіваюся на відкриту дискусію і публікацію матеріалу.

Штандарт Богдана – символ майбутнього

Новітні часи принесли українському телебаченню небачене досі пожвавлення. Не говорячи вже про центральні - кожний обласний центр має принаймні кілька місцевих телеканалів. Але, як це часто буває, кількість явно не збирається переростати в якість. Навіть побіжного огляду достатньо, щоб стверджувати виразну одноманітність вітчизняної телепродукції – це в основному розважальні телепрограми, які в поєднанні з численними телесеріалами створюють обличчя українського TV-простору, яке особливо інтелектуальним назвати ніяк не випадає.

Зважаючи на таку ситуацію, необхідно визнати, що безсумнівним здобутком каналу СТБ, як і всього українського телебачення, є створення та демонстрація документального фільму “Штандарт Богдана” (13 січня та 13 березня цього року). Позитиви фільму є очевидними: вдала режисура (А. Гойда), високий науковий рівень та інформативність, динамічність сюжетних ліній і легкість сприйняття – все це разом дає змогу відтворити перед глядачем широке і складне історичне полотно далекої епохи.

В центрі уваги авторів фільму – клейноди та особисті речі гетьмана Війська Запорізького Богдана Хмельницького. Від цієї вихідної точки розгортається кілька сюжетних ліній, рівнозначних за своєю вагою. Автори простежують долю пам’яток, які військовими віхолами були розкидані по європейських столицях. Цю розповідь супроводжує фаховий науковий коментар у вигляді довідок про відповідні пам’ятки (опис, місце зберігання та ін.). Паралельно автори простежують біографію великого гетьмана, який залишив по собі спадок не лише у вигляді речей та клейнодів.

Врешті перед глядачем розгортаються образи великої народної боротьби, яка увійшла в історію під назвою Хмельниччини. Органічне поєднання названих вище сюжетних ліній надає можливість не лише одержати певну кількість інформації, але й відчути неповторну атмосферу епохи. Втім, головне значення фільму полягає не в позитивах його окремих складових, а в тій наскрізній ідеї фільму про незнищенність національного духу і народної пам’яті. ”

Старожитні пам’ятки лише унаочнюють те, що завжди має бути присутнім в нашому сьогоденні й нашому майбутньому – історичну пам’ять, дух великих предків. Постать гетьмана в інтерпретації авторів фільму, розкрита через історію його клейнодів, факти біографії, історичні події, дає змогу наблизитися до розуміння найвизначніших віх української історії 350-річної давнини.

І слід визнати, як оригінальністю запропонованих трактувань вітчизняної історії, так і формою подачі відповідної інформації автори фільму залишили далеко позаду всі дотеперішні теле і кіно витвори з даної теми.

Чи можна при всіх цих позитивах назвати певні недоліки даної документальної стрічки? Безсумнівно, що так. Адже межі вдосконаленню немає. Не виключаємо, що фахівці в галузі кіномистецтва вкажуть на певні моменти варті поліпшення, але висловлюючи суб’єктивну думку пересічного глядача і даючи оцінку фільму з точки зору фахового історика не можемо не констатувати – крім позитивних емоцій даний витвір української телеіндустрії навряд чи може щось викликати.

З огляду на це неабиякий подив викликає поява на сторінках інтернет-сайту “Детектор медіа” баламутного за своїм змістом відгуку на прем’єру даного телефільму під звучним заголовком “Тернистый путь к своему Богдану” (від 14 січня цього року). І справа навіть не в тому, що автор відверто демонструє наукову безпорадність. Текст просто рясніє фактичними помилками і зразками незнання здавалось би прописних істин. Так, автор дивним чином поєднує політичний спадок Хмельницького з занепадом “через сто пятьдесят лет” Січи, не вловлюючи, очевидно, різниці між нею і державним утворенням створеним Богданом Хмельницьким.

А чого варті наступні пасажі: “жестокий отец, оставивший сына заложником у татар” (до чого тут “жорстокість” коли маємо справу зі звичайною для тих часів політичною практикою), “французское подданство (найманство)” (здається, на думку автора це тотожні поняття). Автор просто нанизує одну недоречність на іншу: нагайка чомусь названа батогом (“плетью”) та ще й “символом гетьманской власти”, польський король “самодержцем”, а Хмельницького проголошено вбивцею підстарости Чаплинського (гетьман, гадаємо, від такого задоволення не відмовився б, але, нажаль, не склалося). Чи не забагато нісенітниць для двох сторінок тексту?

Подив викликає також розчарування автора щодо відсутності “полифонии мыслей и чувств”, нарікання на те, що “в фильме ... даётся лишь одна позиция, один взгляд”, адже, мовляв, - “в споре-то может родиться истина”. Варто нагадати, що фільм “Штандарт Богдана” – це високоякісний науковий і мистецький витвір, а не репортаж про політизовані розбірки профанів навколо подій, історичне значення яких невідворотно народжують політично заангажовані спекуляції.

В фільмі надано слово провідним фахівцям в своїй галузі. Їх думки, насправді, не такі вже й одноголосні, як це представлено у відгуку. Але ці розходження стосуються певних спеціальних, і дійсно складних, проблем, а не очевидних фактів. Очікувати ж від поважних вчених з України, Польщі, Швеції та Росії, що вони будуть говорити на біле чорне для “полифонии мыслей и чувств”, було б верхом наївності. Вчені, щоб досягти істини не ведуть для цього пустопорожніх суперечок, у них інший шлях – пошуки і дослідження. І ці результати вони запропонували до уваги глядачів телефільму. Адже і той же самий штандарт гетьмана було віднайдено не завдяки “спорам ради спора”, а завдяки натхненній праці та науковій ерудиції українського історика Ю.Савчука.

Не будемо зупинятися і на очевидній неграмотності автора відгуку (“... рьяные националисты забрасывали гетьману ...” – “забрасывали” - це калька з українського “закидали”, російською було б – “предъявляли претензии”, а слово “гетман” російською слід писати без м’якого знаку). Вражає зовсім не це. Адже не всі можуть бути фахівцями з історії чи “обладать высоким слогом”. Але, принаймні, уважно прочитати назву фільму, який чомусь замість “Штандарт Богдана” іменується “Штандартом Хмельницкого”, перш ніж висловити якісь критичні зауваження, шановному автору “Детектор медіа” не завадило б?

Втім, подібна неуважність до таких “подробиць” була б ще півбідою. Але у нас склалося невідворотне враження, що автор відгуку взагалі мало переймався переглядом фільму, а натомість обмірковував можливі критичні зауваження взяті зі стелі й покликані сприяти хіба що власному самоствердженню.

Неуважність неуважністю, але що дійсно вище нашого розуміння так це те – як можна здавалось би очевидний висновок всього фільму зрозуміти з точністю до навпаки. “Гинуть знамена – гинуть і люди”. Але ж прапор Хмельницького не загинув, був знайдений, і більше того – завдяки Фонду інтелектуальної співпраці “Україна – ХХІ століття” у 2002 році прибув до України, разом з іншими реліквіями. А тепер ще ведуться переговори щодо його повернення на Батьківщину назавжди. То чи не є це символом відродження і надії на величне національне майбутнє?